(До 90-річчя від дня народження Петра Мізуна).

Того січневого вечора дужий селянин верховинець Гаврило Мізун знав напевно: Богоявлення Господнє несе йому дзвінку ні з чим незрівнянну радість: дружина Марія висвітлювала навкруг злагоду, а водночас і тільки їй, молодій матері, відомий   благодатний знак, що під благословенням Богородиці родина примножиться...  

Так воно й сталося: 29 січня 1930 року народився їхній первісток Петро. Син   Петро видався напрочуд дужим у всьому: на зріст і поставу дебелий, мов односельчанин-опришок Ілько Липей. Його успіхи розпочалися у стінах школи — а відтак — уславленої Хустської гімназії, де витав дух високих устремлінь. Останні позначили його прагнення вчитися в інших і нести світло просвіти поміж людей. Це — примітна риса Петра Мізуна від літ дитинства, до тієї хвилини, коли 14 травня 1997 року назавжди відійшов у весняну Вічність...

Книжка його життя містила багато сторінок. Вона була наповнена розмаїтими й промовистими ділами, цікавими фактами й незабутніми подіями — вистачило б на гурт!   Петро Мізун першим із верховинців отримав у 1948 році золоту медаль по закінченні Міжгірської середньої   школи. Її   вручив випускникові тодішній директор Кирило Галас (1921—1995) — автор знаменної поезії російською мовою «Буде день», співтворець однойменного літературного альманаху (Ужгород, 1941). Того ж року вступив на медичний факультет Ужгородського університету. І невдовзі став улюбленим учнем славнозвісного хірурга Олександра Фединця, а також Миколи Бакшеєва та інших лікувальників, відомих далеко за межами України. По завершенню університетських студій з відзнакою у 1954 році молодий лікар повернувся з міста над Ужем на Верховину, де працює отоларингологом. Зі слів моєї неньки Гафії Зимомрі (1919—1995) — прибиральниці, а згодом — санітарки Міжгірської райлікарні, автор цих рядків дізнався про високий авторитет, яким користувався Петро Мізун серед хворих, а також серед колег. Невдовзі знову навчання, цього разу — в аспірантурі при кафедрі госпітальної хірургії, яку від І955 року очолював широко відомий подвижник закарпатської медицини Олександр Фединець (1897—1987). Початкуючий науковець не шукає легких стежинок у дослідницькій царині. Його ваблять ті завдання, що зупинили стержневі напрями досліджень кафедри, зокрема — хірургічне лікування зобу, цирозу печінки, панкреатиту та, в першу чергу, судинних захворювань нижніх кінцівок, судинної патології. Вони характеризуються складним процесом розв’язання. Такою є, скажімо, проблема тяжкої недуги — облітеруючого ендартеріїту, його патоморфології, патофізіології та патогенезу. Про актуальність постановки цих питань свідчать численні дослідницькі праці вітчизняних і зарубіжних учених — Олександра Вишневського, Миколи Уланського, Андрія   Омеляшка, Миколи Краковського, Олександра Шалімова, Стефана Новицького, Рене Фонтена, Йоганни Радемагер, Яна Лінгардта та ін. Зрозуміло, у цьому руслі помітним постає внесок і ужгородських хірургів —   професорів О.Фединця, А. Караванова, В. Хенкіна, М.Полажинця, І. Ковальчука, В. Русина, С. Долгоша, П. Шеремета, доцентів І. Коршинського, В. Бори, П. Мізуна, А. Симодейка, В. Плахотнюка, Ю. Тарапона. Їхня активна діяльність припала, у першу чергу, на 70—90-ті роки ХХ ст. Наукові спостереження Петра Мізуна, його новаторські пошуки викликали зацікавлення у провідних клініках України, Росії, Словаччини, Чехії, Німеччини.  

Пригадується мені зустріч, що відбулася 29 січня 1980 року під знаком святкування полудня віку мого краянина: вчений тепло говорив про свою вдячність професору Інституту   хірургії ім. О. Вишневського Миколі Краковському, який був для Петра Мізуна справжнім порадником і, власне, науковим керівником кандидатської дисертації. Її успішний захист видається дещо запізнілим, бо припав на весну 1972 року, хоч праця була завершена наприкінці 50-х на початку 60-х років. Клініцист вкотре вважав за доцільне перевірити на практиці експериментальні результати, теоретичні висновки, додатково вивчити питання комплексного лікування хворих за допомогою гормональних препаратів, вітамінів, нових судинорозширювальних засобів.

У його активі — низка авторських свідоцтв на винаходи на понад десять раціоналізаторських пропозицій. До слова, він уперше в Закарпатті застосував розроблений особисто метод локальної анестезії, що знайшов визнання у клініках України. Тому й не дивно, що дисертаційне дослідження «Деякі показники порушення трофіки й гемодинаміки у хворих облітеруючими захворюваннями артерій нижніх кінцівок та їхнє патогенетичне лікування» високо оцінили М. Краковський, С. Колесніков,П. Биткі, М. Князєв, Г. Захарова, а також «хрещений батько» праці Петра Мізуна — професор Олександр Фединець.

Петро Мізун розробив і втілив на практиці кілька засобів знеболення у процесі безпосереднього операційного втручання. Для цьо­го хірург, як справжній ювелір-інженер, мав набір спеціальних, ним сконструйованих лікарських інструментів. У цій справі він охоче спілкувався з молодшим братом Юрієм — кандидатом фізико-математичних наук, завідувачем лабораторії Полярного геофізичного інституту Кольського філіалу Російської Академії наук. Братам належить кілька цікавих монографічних видань — «Космос і здоров’я», «Магнітні бурі та здоров’я».

Петро Мізун жив не тільки «хлібом єдиним». Він шукав свій храм у душі, прилучаючись до українського собору «без риштування»... Близькі з-поміж друзів мали оказію заглянути до книжки Його життєвої долі, відчути його пристрасну любов до поетичного слова. Він усміхався широкою усмішкою, повною довіри й пошанування. Коли оповідав про свої мандрівки землями Болгарії чи Німеччини, Чехії чи Індії, Куби чи Росії, то завжди — докладно й переконливо — стверджував: «У рідному краї навіть дим солодкий і коханий...»

Петрові Мізуну в ці дні виповнилося б 90.

Гортаю папери, опубліковані й рукописні праці вченого. Мимоволі впадає в око розлога оцінка, яку дав дослідницьким статтям українського хірурга професор Горст Гайне — завідувач клініки однієї з найстаріших лікарень у Центральній Європі — берлінської Шаріте, заснованої 1710 року. Мало хто знає, що саме тут пережила важку операцію Леся Українка у червні 1899 року.

Петра Мізуна наділила Доля великим даром: рятувати людей від недуги, одухотворюючи їх на радість, натхненне життя. Цей дар світився у його щоденній праці, як у того сівача, котрий лагідним поглядом озирав доглянутий власний лан напровесні, сподіваючись на добірний урожай.

Микола Зимомря,
член Національної спілки
письменників України, доктор філологічних наук, професор

P. S.   До слова, завершена моя книжка про життя і діяльність Петра Мізуна.