На Закарпатті Олега Лукшу знають добре. Навіть важко повірити, що людина, якій за 70, може вести такий активний спосіб життя. Олег Васильович і досі весь в роботі і краще не починати з ним розмову про «заслужений відпочинок».

З початком війни повністю віддався допомозі українцям. І його організаційним здібностям можна лише захоплюватися.

— Олеже Васильовичу, що змінилося у вашому житті з початком агресії росії проти нашої держави?

— Тепер уже цілком ясно, з початком повномасштабної і нічим не спровокованої та жорстокої війни рф проти України кардинально і безповоротно змінилось все і у світі, і у Європі. Але найбільші зміни настали в усіх проявах і рівнях суспільного життя нашої країни. Також реагувати на реальні виклики і загрози слід було негайно та адекватно і головне - конкретними діями. Я не вагався жодної хвилини і з перших днів війни віддав себе допомозі українцям.

— Ви говорите про особисту ініціативу допомоги, чи вашу громадську діяльність?

— І те, і те. Я особисто їхав зустрічати майже кожен евакуаційний потяг, який прибував зі сходу на Закарпаття. Зізвонювався з друзями, дізнавався про вільні місця в помешканнях і заселяв родини переселенців.

А потім постійно цікавився, як ці родини влаштовані, що потребують. Тим хто мав намір виїхати закордон, надавав всю інформацію, підшуковував житло і навіть особисто підвозив людей до кордону.

Я розумів, що дати дах над головою людям з гарячих точок було мало, тому організував збір гуманітарної допомоги.

— Самотужки?

— Уже за перший тиждень війни я зателефонував багатьом друзям та колегам, які мали офіси чи приміщення, щоб облаштувати невеличкий хаб зі збору гуманітарки. У мене багато друзів закордоном і вони запитували мене, чим можуть допомогти і куди доставляти вантажі. Ми з друзями переобладнали три окремі кімнати деяких офісів площею понад 90 кв.м. у складський і логістичний центр гуманітарних вантажів. До вантажних і пакувальних робіт додатково залучили переселенців і вони радо відгукнулися на нашу пропозицію про допомогу.

Звісно, подібною волонтерською роботою на Закарпатті за останні півроку нікого не здивуєш: у той чи інший спосіб нею займались десятки і навіть сотні громадських організацій, місцевих рад і органів державної влади. Втім, ми намагались реалізовувати щодо гуманітарок кілька важливих принципів і критеріїв оптимізації процесу. До таких відносили врахування найбільш критичних потреб громад фронтового регіону, швидкість логістики і доставки та, за можливості, реалізацію схеми передачі гуманітарної допомоги безпосередньо сім’ям і потребуючим «з рук в руки».

На сьогодні через створений мною та моїми колегами неформальний гуманітарний центр   «пройшло» близько 32 тонн гумвантажів, які надсилались для потребуючих громад фронтових регіонів.

— А самі вантажі до вас в центр ким надсилалися?

— Асоціацією міст і сіл Словаччини, Союзом українців Румунії та іншими зарубіжними донорами. Я маю дуже хороші контакти з цими організаціями. Багато допомагали «ротарійці».

— А про які напрямки роботи та додаткові і конкретні дії за Вашої ініціативи йдеться, якщо говорити про громадську роботу?

— Уже з перших днів війни разом із Закарпатським відділом Асоціації міст України нами було запроваджено щоденну підготовку і розсилку по громадам краю багатотемних інформаційних дайджестів «Непереможна і єдина Україна». У кожному з таких щоденних інформаційних дайджестів зазвичай містяться 15-25 активних повідомлень зі своїми назвами, аннотаціями і лінками електронного посилання. Це дозволяє місцевим радам за бажанням більш детально ознайомитись зі статтею, аналітичним оглядом чи новим важливим нормативно-правовим актом. Адже їх рішення мають бути швидкими і обгрунтованими. При цьому, теми повідомлень стосуються і міжнародного, і національного, і регіонального та місцевого рівнів виключно з перевірених джерел інформації, що дозволяє відсікти можливі фейки.

На сьогодні розіслано по громадам та неурядовим організаціям і установам понад 100 дайджестів. Вони використовуються також як при інформуванні мешканців громад, так і при підготовці та ухваленні проєктів рішень виконкомів і сесій міських, селищних і сільських рад. Нині визріла ідея на матеріалах дайджестів упорядкувати книгу-збірник «Літопис воєнної доби в громадах Закарпаття». Дайджести – це наш волонтерський вклад у внутрішній інформаційний фронт.

Але уже із середини березня, враховуючи геополітичне розташування Закарпаття на кордонах з 4-ма країнами ЄС, ми задумались і над нашою участю у зовнішньому інформаційному фронті.

Про це варто розповісти більш детально. Мова йде про інформаційний вплив на мешканців закордоння чи інформаційна допомога нашим громадянам, які вимушені були виїхати закордон?

Ще у період Революції Гідності та активізації росією гібридної війни проти України у 2014 році я звернув увагу своїх колег на фактичну відсутність системної державної інформаційної політики, яка б формувала позитивний міжнародний імідж України. Більше того, імідж і образ України у Європі і світі формувався системною, брехливою та підступною інформаційно-пропагандистською машиною і зарубіжними медіа нашого одвічного, а тапер уже неприкритого ворога – росією! Негативні наслідки впливу цієї проблеми на розвиток нашої країни в міжнародній спільноті інших держав відчуваємо навіть у період війни.

Ми з друзями та колегами неодноразово говорили про те, що навіть у багатьох мешканців країн-сусідів негативне ставлення до українців та України. Вони були отруєні російськими наративами. Все це знову ж таки негативно впливало на українців, які вимушено втекли від війни закордон. Там вони часто зіштовхувалися з негативним ставленням до себе. Ми з друзями почали думати над тим, як розповісти мешканцям найближчого закордоння правду про цю війну.

У нас виникла ідея створити комплексну пересувну виставку фотографій та малюнків, проїхатися з цією виставкою по, принаймні, містам та селам сусідніх країн, де наразі знайшли прихисток тисячі наших громадян.

Виставку ми назвали «Нескорена Україна - 2022».

— Звідки ви брали матеріали для формування експозицій?

— До організації виставки за нашої ініцівтиви доклали зусилля і Закарпатське відділення Асоціації міст України, і Агенція регіонального розвитку Закарпатської області, і Ротарі клуб «Ужгород». Допомогу у виготовленні експозицій і у вирішенні багатьох організаційних питань ми отримали ще від десятків активістів-волонтерів. А зусиллями члена Ротарі клубу «Одеса-Рішельє» і автора міжнародного антивоєнного конкурсу карикатур Олександра Федорова та члена Ротарі клубу Миколаїв Тетяни Чичкалюк виставка збагатилась на 180 карикатур про війну роботи художників з різних європейських країн. А   загалом виставкові експозиції включають більше 500 фотографій на 35 стендах, понад 70 дитячих малюнків і 40 плакатів, близько 200 карикатур, не менше 50 креативних рішень у бізнесі, відеоролики і відеокліпи та аудіозаписи пісень, створені у період війни. Технічно виставкові експозиції виготовлені у мобільному і стійкому до перевезень варіанті, автономні і розгортаються за 2 години. Наразі наша виставка є найбільшою подібною комплексною виставкою для демонстрації за межами України.

— У яких країнах і містах Ваша команда уже побувала з виставкою і які відгуки отримала?

— Ми розпочали виставкові поїздки з презентації-показу наприкінці червня в Ужгороді у фойє 2-го поверху облмуздрамтеатру і отримали благословення від влади і громадськості міста і області.

Потім були поїздки у словацькі міста Спішска Нова Вес і Кошіце. За ними послідували румунські міста прикордоння – Сігету-Мармацієй та Сату-Маре, на черзі – місто Орадея.

Про кожне виставкове місто і про перебіг перебування у ньому варто розповісти окремо. Але безсумнівним на виставках залишаються схвальні відгуки та високий інтерес як до України, так і до її майбутньої перемоги у війні. На черзі дня – виставкові поїздки в міста Угорщини і Польщі. Не виключено, що і в інші країни та міста, зокрема і в Раду Європи у м. Страсбург.

— Чи відчули ви вже ефект від вашої мандруючої виставки?

— Звичайно. До нас підходили місцеві мешканці і дякували. Вони говорили, що у їхній країні мало знають всієї правди про цю жорстоку війну і про те, що доводиться пережити українцям від російської агресії.

Підходили до нас і самі українці, які вимушено переселилися закордон. І також дякували, бо відчули більш щире ставлення до себе від мешканців тих міст, а також від влади та волонтерських організацій, які активізували свою роботу з допомоги українським біженцям. І саме такою була наша мета. Це і є реальна допомога українцям-переселенцям.

«Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України».