Доцента кафедри біологічного факультету УжДУ відправили на пенсію з безглуздим формулюванням «недостатня увага до наукової роботи».


Відходять у вічність першопрохідці, які були біля колиски Ужгородського державного університету. Це були люди, інтелектуальний і фаховий рівень яких визначав пріоритети, рівень, напрямок розвитку молодого вишу. Доля їх у ті важкі роки складалася по-різному і не до всіх вона була прихильною. Обов’язок тих, хто пам’ятає наших педагогів у роки становлення вишу — зберегти і передати наступним поколінням пам’ять, спогади про них, про злети і падіння в їхній долі.

В кінці січня 1948 року, за направленням Головного управління університетів (ГУУ) СРСР, у відповідь на запит новоствореного вишу до Ужгорода прибула кандидатка біологічних наук Наталія Володимирівна Атуріна, за спеціальністю — фізіолог рослин. Її зустріли з великим задоволенням і натхненням: біофаку конче потрібен був фізіолог рослин для створення класичної для біофаків кафедри цього профілю. До того ж у особі Наталії Володимирівни УжДУ отримав фахівця найвищого гатунку — фізіолога рослин славетної ленінградської школи. Обласкана увагою адміністрації, Н. В. Атуріна отримує повну ставку доцента і двокімнатне помешкання в центрі міста. Вже у травні 1948 року під неї створюють кафедру фізіології рослин, проте через відсутність приміщень, знаряддя і кваліфікованого персоналу вона проіснувала лише 4 місяці. Наталія Володимирівна була прикріплена до кафедри вищих рослин, де для неї був створений кабінет фізіології рослин із лаборантом А. В. Чуждановою.

Вся її постать випромінювала вишуканість, шляхетність

Від самого початку перебування в Ужгороді Н. В. Атуріна звертала на себе увагу оточуючих. Вона різко відрізнялася від жіночого колективу біофаку. Висока, струнка, з незвичною для того часу короткою зачіскою, манерою триматися, розмовляти. Вся її постать випромінювала вишуканість, шляхетність. Вона була дамою в кращому розумінні цього слова!

Народилася Наталія Володимирівна Атуріна (д. п. Михаловська) 19 березня 1901 року в м. Києві в родині дворян. Батько — Володимир Павлович — був висококласним хірургом, доктором медицини, мати — Леонілла Володимирівна — бухгалтером. Дитинство дівчинки було щасливим, але не безхмарним: у 1906 році раптово помер батько. Проте родина Михаловських продовжує дотримуватися звичного насиченого режиму виховання й освіти малої Наталії: навчання у школі, систематичні заняття з вивчення європейських мов (німецької, французької, англійської), класичної латини, музики, живопису. З метою вдосконалення знання мов — щорічні поїздки під час канікул у різні європейські країни. В 1918 році Наталія закінчила приватну жіночу гімназію і була прийнята за конкурсом на фізико-математичний факультет Київських Вищих жіночих курсів. Цією датою, 1918 роком, закінчується світла смуга в житті Наталії Володимирівни. Внаслідок відомих у Росії революційних подій родина Михаловських втрачає все: матеріальне забезпечення, становище в суспільстві, добре ім’я. З поважної родини вони перетворилися у вигнанців із ганебним тавром — дворяни. До честі Наталії Володимирівни, в подальшому житті вона ніколи не замовчувала свого походження, з властивою їй гідністю писала про це у своїх анкетах.

Бурхливе суспільне життя Києва часів громадянської війни внесло певний розлад у життя Наталії. Заняття на курсах систематично зриваються, аж поки не припиняються повністю. Щоб допомогти родині, 18-річна Наталія влаштувалася на роботу — розпочалася її трудова біографія. Одночасно вона відвідує музичний технікум при Київській консерваторії, який закінчує в 1923 році. У цьому ж році родина Михаловських перебирається в Ленінград, де мешкала рідня з боку матері.

Першим кроком у Ленінграді був намір Наталії реалізувати свої здібності у графіці. Щоб отримати дефіцитну спеціальність, вона закінчує Ленінградський художньо-промисловий технікум із кваліфікацією художника-графіка. Цей диплом допоміг їй влаштуватися на доволі добре оплачувану роботу художника наукового малюнка і мікрографіки. Крім того в Ленінграді знайшло застосування і вільне володіння Наталією кількома іноземними мовами. Її послугами користується бюро з обслуговування міжнародних конгресів та з’їздів, де вона працює перекладачем. У тогочасному Ленінграді не так гостро сприймається дворянське походження, її цінують за інтелектуальний капітал і здібності, якими щедро обдарувала її природа. Життя поволі налагоджується. Влаштовується на роботу за фахом мама, яка працює старшим бухгалтером «Союзкультторгу», вчиться і працює брат. Почуття затребуваності в суспільстві надає родині впевненості, оптимізму. Влагоджується й особисте життя Наталії: в 1940 році вона одружується з інженером Олександром Павловичем Атуріним, начальником технічної частини військ РСЧА.

Заняття науковим малюнком пробуджувало в жадібній до знань молодій жінці інтерес до науки про живе — біології. В 1934 році вона вступає на геоботанічне відділення біофаку Ленінградського державного університету заочно. Оволодівши азами біології, Наталія поринає в наукові дослідження. Вона вивчає анатомію і фізіологію ялини. Результатом цих пошуків є досконала наукова робота, яку Вчена рада біологічного факультету ЛДУ кваліфікує як дослідження рівня кандидатської дисертації, а ВАК СРСР рішенням від 9 лютого 1940 року допускає Н. В. Атуріну до дострокового її захисту, до завершення Наталією вищої освіти. Вже 20 квітня того ж року відбувся успішний захист дисертації на тему «Дослідження мікроскопічної будови резонансної деревини ялини у зв’язку з її технічними властивостями». Отримавши диплом кандидата біологічних наук, Наталія влаштовується на роботу в Ботанічний інститут АН СРСР науковим співробітником відділу рослинної сировини, а згодом — палеоботаніки.

А потім була війна... Вона ввірвалася в життя молодої жінки в пору розквіту фізичних і духовних сил і різко змінила вектор її життя. Війна торкнулася її, як і всіх ленінградців, найжахливішим випробуванням — блокадою міста. Ми вже ніколи не дізнаємося подробиць цього важкого, трагічного періоду в її житті. Зі скупих анкетних рядків до нас дійшло лише лаконічне повідомлення про смерть чоловіка О. П. Атуріна, який помер у 1942 році. Така ж доля спіткала маму, брата, близьких і далеких родичів Наталії Володимирівни. Вона вижила, але двадцятирічний, з 1923 по 1943 рік, доволі успішний період її життя в Ленінграді скінчився.

Після зняття блокади Ленінграда в 1943 році знесилена і ледь жива, у стані важкої дистрофії Наталія Володимирівна була евакуйована в Алтайський край. Палітра місць роботи в Алтайському краї свідчить про нелегке життя самотньої жінки. Вона працювала вихователькою в дитячому будинку, вчителькою фізики в ремісничому училищі, агролісомеліоратором. У місті Павловську влаштувалася викладачкою зооветеринарного технікуму, читала анатомію і фізіологію тварин, викладала латину. Наступне місце роботи — місто Барнаул. Із 1946 року Н. В. Атуріна працює на посаді доцента, потім завідувача кафедри Барнаульського педінституту, а в 1947 р. була рекомендована в докторантуру при Інституті фізіології рослин АН СРСР. Можливо, це був шанс повернутися до перерваного війною життя. Та доля розпорядилася інакше...

Біологія після графіки й іноземних мов

Як уже згадувалося, в січні 1948 року вона була направлена на роботу в Ужгород. На кафедрі вищих рослин біофаку Н. В. Атуріна читає курс фізіології рослин, веде лабораторні заняття і вже в 1949 році отримує вчене звання доцента цієї кафедри.

У серпні 1949 року Міністерством освіти на біофак УжДУ призначається доцент В. Г. Ткаченко з чітким завданням — створити кафедру генетики і дарвінізму. Пошуки фахівців-генетиків для організації такої кафедри в ті роки — безнадійна справа. Загнана у безвихідь сумнозвісною сесією ВАСГНІЛ у 1948 році генетика втратила не лише орієнтири, але й фахівців. В. Г. Ткаченко, який обіймав одночасно і посаду ректора УжДУ, вирішує змінити наповнення кафедри і переводить із кафедри вищих рослин на свою доцента Н. В. Атуріну. Це дає можливість уже через рік, у 1951 році, відкрити нову спеціалізацію — «фізіологія рослин». Неординарна особистість Наталії Володимирівни сприяла зростанню популярності кафедри. Досить сказати, що лише з набору студентів 1949 року четверо кращих студентів-відмінників спеціалізуються на цій кафедрі й виконують курсові та дипломні роботи під керівництвом доцента Атуріної. Під впливом спілкування і за підтримки Наталії Володимирівни ці студенти — О. Іваницька, Д. Герцузський, М. Бідзіля, І. Попович — обрали для себе наукову діяльність, вступивши до аспірантури в академічні інститути Ленінграда та Києва, і згодом стали відомими науковцями.

Кафедра фізіології рослин розвивається завдяки Наталії Атуріній, але все змінюється влітку 1959 року

Щоб принести назву кафедри у відповідність із напрямком освітньої діяльності, у вересні 1956 року її перейменовують на кафедру фізіології рослин і дарвінізму. На кафедрі пожвавлюється науково-дослідна робота, з’являються викладачі, які поряд із педагогічною роботою беруться за теми наукових досліджень із метою здобуття наукових ступенів (О. М. Лакиза, П. І. Голінка). В 1957 році в докторантуру йде доцент Ткаченко. Кафедра фізіології рослин, обличчям якої є доцент Атуріна, розбудовується, міцніє, стає привабливою, вагомою на біофаці. Вона розуміє, що перспектива розвитку кафедри полягає в організації наукових досліджень і з цією метою встановлює зв’язки з провідними академічними і навчальними закладами України та СРСР. Уже в 1954 році доцент Атуріна бере участь у роботі Всесоюзного з’їзду з екології й фізіології рослин у Львові, узгоджує напрямок роботи над своєю докторською дисертацією. Вона проводить експериментальні дослідження, залучаючи до роботи студентів-курсовиків і дипломантів. Протягом 1958 року Наталія Володимирівна доповідала про результати наукових досліджень на конференції ВАСГНІЛ (Москва) і на ботанічному з’їзді КДУ (Київ). Надіслані в 1955 році до Ростова-на-Дону матеріали дисертації отримали позитивну рецензію.

Науковий доробок доцента Атуріної в період із 1950 по 1959 роки становить щонайменше 10 наукових статей. Результат для вченої, що працювала у скрутних тогочасних умовах — вражаючий. Здавалося, слід радіти успіху й надавати всіляку підтримку обдарованому працівникові кафедри. Та сталося непередбачуване.

Влітку 1959 року до ректора УжДУ, який тоді очолював професор І. І. Ленарський, надійшов анонімний лист, який паплюжив добре ім’я Наталії Володимирівни. Ознайомившись із текстом листа, Наталія Володимирівна збагнула, що автором його є сусід по помешканню, який мітив на одну з кімнат її квартири. Новопризначений ректор доручив кафедрі розібратися у цій справі. Незважаючи на міркування, заперечення, пояснення Наталії Володимирівни, члени кафедри не знайшли нічого кращого, як відправити 58-річну жінку на пенсію з безглуздим для єдиного на кафедрі фізіології рослин науковця формулюванням «недостатня увага до наукової роботи».

Втрата кафедрою фахівця такого калібру, яким була доцент Атуріна — нечувана недалекоглядність, яка призвела до катастрофічного кадрового дефіциту на кафедрі фізіології рослин. Через рік, після захисту докторської дисертації, добровільно покидає кафедру професор В. Г. Ткаченко... Пройде чимало років, поки на кафедрі з’являться педагоги-науковці, які зуміють підняти рівень кафедри на більш-менш прийнятну висоту.

А що ж доцент Атуріна? Принижена і ображена зрадою свого колективу, вона самотньо і мужньо як могла доживала свій вік. Покинута напризволяще своїми колегами, вона замкнулася у своїй самоті. Єдина її розрада — багатогодинна гра на фортепіано і турбота про бездомних домашніх тварин. Та й тут їй не пощастило: спосіб її існування сприймався з недоброзичливою посмішкою жорстокими невігласами, які не здатні були збагнути трагедію цієї знедоленої жінки, яка була дворянкою не лише за походженням, а й за сутністю.

Нам не дано вибирати час і місце народження, не дана можливість обирати батьків. Але Бог дав нам розум, щоб усвідомити цю просту і беззаперечну істину. Що заважає нам керуватися нею? Мабуть, найгірші людські якості — байдужість, жорстокість, заздрість. Сумно і соромно, що людину такого рівня, якою була доцент Атуріна, торкнулися саме ці якості людей, із якими звело її життя, і саме на нашій гостинній закарпатській землі, де долею було передбачено закінчити їй свій життєвий шлях.

Померла Наталія Володимирівна Атуріна в березні 1972 року на 78-му році життя в повній самоті. Ховала її маленька жменька малознайомих між собою людей. Пошуки її могилки на Доманинському цвинтарі в наші дні були безрезультатними. Тож поклонімося подумки світлій пам’яті Наталії Володимирівни. Хай і з запізненням, але схилімо голови перед цією багатостраждальною, гордою, нескореною жінкою, яка гідно витримала важкі випробування жорстокої долі.

Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжНУ