Бог дав кожному свій дар. Та написати книгу суджено не всім. Тим паче цікаву й потрібну людям для їхнього розсудку про себе в світі та світ у собі на прикладі свого родоводу. Часто беруться за перо безліч бажаючих «стати» письменниками. Однак здійснення цієї мрії небагатьом досяжні.

В кожного на цьому шляху, як і на всіх інших, своя неповторна доля та відповідальність. Святий отець Піо з П’єтрельчіно наполегливо наголошував, що кожний землеродний перед Всевишнім буде звітувати за кожне грішно вимовлене слово, передусім журналіст і письменник.

Віриться що глибоко усвідомив це й наш земляк із Турянської долини Іван Корпанець, що наважився писати трилогію «Апостол каменю» про генеологічне дерево   історії свого піднебесного племені, зодягнувши достовірні факти у художні шати…

Признаюся, що спочатку назва книги «Апостол каменю», мені не припала до душі, видавалася конструкційно невдалою. Та згодом, після осмислення змісту твору, думка змінилася до навпаки. Адже апостол – це посол, проповідник, а камінь символізує собою ще й людську твердість і довговічність. Такий і Лука – реальна людина, головний герой цього роману – представник честі й гідності свого родоводу.

Перший двотомник трилогії доцільно назвати не тільки першою ластівкою Івана Корпанця, але й також його потужним злетом на широкосяжних літературних крилах.

Трапилося це несподівано. Вже в немолодому віці в минулому 2022 році в селі Сімер, де він проживає, неподалік Перечина, відбулася небуденна подія – презентація першого тому його книги «Апостол каменю». В переповненій залі не тільки сельчанами, але й письменниками, літературознавцями, творчою інтелігенцією з Перечинщини, Ужгорода й інших місцевостей краю захоплено ділилися враженнями від першого епічного полотна обсягом (230 сторінок) творчих зусиль новоявленого романіста непересічного хисту.

І ось тобі на! В межах майже року побачила світ уже й друга книга вибухового могікана пера Івана Корпанця «Апостол каменю» (обсягом 528 сторінок!), пов’язана з попередньою єдиним задумом композиційної побудови, спільністю сюжету й персонажів у нових обставинах часового простору життя.

Коли я поцікавився в Івана Івановича (автора) чому раніше не писав, то він посміхнувся: «А звідки ви це взяли? Я коли не писав, то читав, спостерігав і думав, і занотовував, а написане перевіряв розумом і серцем, керуючись постулатами народної мудрості, успадкованої від батьків: «Сто раз відміряй,   раз відріж!..» Вважаю, що літературна творчість – це терпіння і наполеглива праця над словом, віра, надія і любов до ближнього, правди та справедливості в дусі християнської моралі. Вони й спонукали мене до творчого засіву, що з Божих ласки й спомоги принесли мені перші два снопики збіжжя, яке хотів би доповнити й третім томом». Зважаючи на можливості, духовний потенціал, настирливу ерудицію та заповзяту наполегливість Івана Івановича, віриться, що саме так і буде, бо саме ці харизми йому притаманні:

Розсудок, пізнання
Із працею дають
І досвід і знання,
Що не підведуть.

Полюбляє автор «Апостола каменю» повторяти, що вважає тестом для визначення того чи завершено вашу місію на землі чи ні. «Якщо ви, – каже, – ще живі, значить, її ще не завершено».

Такий у нього творчий підхід до праці, яка робить усіх нас людьми, де і ким би ми не були. Його метрика (та й сам він) засвідчує, що народився 11 січня 1959 року в селянській сім’ї в піднебесних Вільшинках на Перечинщині, де в найбільшій пошані були і є Бог та праця. Простий сільський хлопець з гірського села пішов між люди у пошуках долі. Минали роки. Сьогодні він за духом та професією будівничий на всі руки: закінчив Львівський будівельний технікум, загальнотехнічний факультет Ужгородського державного університету, згодом Національний лісотехнічний університет України у Львові. Двадцять п’ять років працював майстром, виконробом та начальником будівельної дільниці Перечинського лісохімкомбінату, яка зводила житлові п’ятиповерхівки   в центрі Перечина та промислові цехи на тому ж підприємстві, ще десять років займався деревообробкою, а останні п’ятнадцять працює викладачем Перечинського професійного ліцею.

Як бачимо, життєвий досвід чималий. Він проніс із ним і креативний висновок, що в усі віки самоусвідомлення людини пов’язане з її історичною спадщиною. Саме цей зв’язок і визначає та пояснює наше покликання та місце в житті. «Завжди ми, – вважає він, – повинні   мати контакт з минувшиною, особливо де які ми родаки та її нащадки. Жалкує, що, на жаль, сучасне суспільство, особливо його деяка молодша генерація інфікована вірусом байдужості до неї, не відаючи навіть імен своїх прародичів четвертого покоління. Так зникає сімейно-духовна єдність, втрачається злагода в родині, розуміння ролі сім’ї в суспільстві й державі, хоча родинні зв’язки в українців завжди були фундаметальними, першою «семінарією» духовного виховання, патріотизму й людяності.

Напевно тому і є надзвичайно актуальною тема дослідження власного родоводу. Нею наскрізно пронизана вся трилогія (поки що дилогія) «Апостол каменю» (друга книга котрої уже радує, а третю чекають читачі, що також принесе їм пізнавальну насолоду).

У перших двох книгах трилогії Іван Корпанець довів, що вміє заінтригувати читача.

– А що буде в третій?

– Наполеглива праця, творча робота над тим, що треба. А буде що буде. І буде те, що має бути, – хитромудро каже автор, примруживши око.

Іван Корпанець, як достойний щиросердний патріот і нащадок своєї родини проймається долею своєї «файти», з її майже двохсотлітньої давності. Задум написання сімейного роману (Іван Іванович зізнається) виношував давно: були роки пошукової праці в архівах України та Словаччини, в наукових бібліотеках Львова та Ужгорода, робота з багатьма родинними документами. Саме цей замисел засіяв йому дід Федір, під впливом розмов з яким і визріло бажання написати про свій родовід віл прадіда – видатного каменяра Луки та його пращурів.

«Уперше про нього мені розповів дід Федір Лукич, мамин батько, з котрим я дуже любив «показкувати», бо сім’я наша жила у маминих батьків, допоки збудували власну оселю. Він був доброю і щирою людиною, з лукавинкою в очах і слові, дуже гарним оповідальником, мабуть, він і посіяв в моїй душі те зерно, яке через багато років проросло у вигляді роману-спомину». – так пише автор у «Передньому слові» першої книги трилогії, під назвою «Лука. Становлення». Там же йдеться й про те, що «Другою спонукою до дослідження історії роду і потребою взятися за перо було реальне віднайдення в речах покійної маминої тітки Олени та з конвертів із Канади від брата Пітера (Петра) Терпака, про які ніхто не знав».

«…Для Івана Корпанця дослідження власного родоводу – благородний вчинок, виявлений у спонуці серця, не є обов’язком чи примусом, а покликом душі, вдячним прийняттям духовного спадку, проявом поваги та любові до минувшини, з якої вийшов у світ і він як працелюбний спостережливий митець з вишуканим   естетичним смаком та прекрасним хистом оповідати. Отож, з’ява з-під його пера такого великого епічного полотна є закономірною» – пише літературознавець Наталія Ребрик у передмові до першої книги «Лука. Становлення».

Забігаючи наперед, найперше хочу щиросердечно сказати про   те, що в творі достоменно є, а не те чого немає, про самобутній авторський стиль написання тексту. Книга читається легко й захоплююче настільки, що першу, об’ємом двісті тридцять сторінок, я прочитав за два вечори. Керуючись порадою Апостола Павла «будьте доброзичливими і поблажливими між собою», прийшов до висновку, що в ній вдалі мовні звороти, речення з діалектними   вкрапленнями, які сприймаються з насолодою. Мальовничі описи природи нашого краю переплітаються з майстерно виписаними образами персонажів. За змістом, стилем і художніми особливостями «Апостол каменю» Івана Корпанця споріднений і вдячно доповнює книги-бетселери про наших краян «Жменяки» Михайла Томчанія та «Честь роду» Федора Потушняка. Фактично це перша літературна спроба епічно висвітлити панораму життя аборигенів Турянської долини.

Вступна книга задуманої трилогії на фоні побуту та звичаїв повідає про дитячі та юнацькі роки Луки Терпака, його навчання в майстра Олекси Мешка, про його змужніння, перші любовні почуття до майстрової доньки   Іринки, поступове фахове зростання в обробленні каменю, перші успіхи ґаздування, щоб пособляти хворому батькові, призов на службу в армію.

Лука народився в останній жовтня, в день євангеліста Луки, як і його батько Михайло, церковний дяк в селі Лумшори. Тому він свідомо дав і йому ім’я цього святого. Найпершим наставником Луки після батьків була бабка Терезка, котра в родині вважалася «визначальним авторитетом». Вона навчила його перші молитви й колядки, всякої хосенної праці, зуміла побачити в ньому непересічну людину, мала на малого величезний вплив, формувала його християнську свідомість і світогляд. В окремих епізодах автор уміло трансформував у художню тканину живописні картини, біографічні особливості з народного життя Турянської долини, звичаї, краєзнавчу атрибутику, діалоги та гумор. З розумінням справи змальовує образ Луки, який проходить навчання у майстра   Олекси, запально береться за виготовлення нових витворів з каменю, удосконалюючи технологію обробки. «Толкову голову» свого героя показує в дії. Вершиною та наслідком учеництва Луки стає створення нового на той час верстату для розпилювання м’якого каменю круглою металевою пилою, чим здивував навіть старих, досвідчених тодішніх майстрів-каменярів.

Лука зростає не лише професійно – його щира молода душа вперше відчуває ніжні почуття до Іринки, молодшої доньки майстра Олекси й вони світлі, трепетні, романтичні, подеколи й нестримні. Незабутні обійми, міцні поцілунки, задушевні розмови надовго западуть в душу юнака, але їм, на жаль, не судилося бути разом…

Початок другої книги доволі драматичний. Повернувшись з армії, нестерпно чекаючи на зустріч з коханою Іринкою, Лука переживає першу в своєму житті наймилішу серцю втрату: його любість вже є жінкою унгварського нотаріуса.

Переживання головного героя та його емоції передані автором настільки вразливо, що сам стаєш невільним свідком цього почуття. Хочеться пожаліти його та підтримати добрим, живим і правдивим словом. На щастя трапилася випадкова зустріч Луки з вульшинківською красунею Ілонкою, котра повернула йому віру в щасливе повноцінне життя. Лука, поринувши з головою в роботу з каменем на Радванському кар’єрі, знову відчуває свою стихію. За короткий час зі звичайного каменяра швидко стає керівником робіт, до його слів прислухаються й він працює нарівні з італійськими майстрами. У розповіді про це автором використано чимало історичного та архівного матеріалів, зокрема при описі будівництва залізниці через Ужоцький перевал, з якими вдало пов’язана сюжетна канва книги, що надає їй цінної правдивості й довіри.

Повнокровний образ Луки змальовано з його моральними мотиваціями побожного християнина в різнобарвному строкатому стилі, пройнятому стенографічною фіксацією життя, синонімічно соковитою простонародною мовою (про що засвідчує використання турянських говорів у додатку: «Словнику діалектичних слів та висловлювань»).

Через побут, звичаї, картини життя та реальні образи автор простудіював менталітет своїх одноплемінників у віддаленому недалекому та нинішньому часі з переконанням, що такому роду нема переводу.

Лука дуже любив свою професію, але по філософськи розумів, що не лише вона є змістом людського буття: «…Бог дав людині життя, – каже він, – жеби вна мала з нього радость, жеби жила щасливо, жеби робила добрі діла, продовжила свуй рід, вби лишила про себе добру пам’ять. Трудитися треба, але робота має бути на дяку не заступати чоловікови жівот».

Сватанки, обручини, свальба, будівництво власного обійстя, народження дітей, що були найкращими роками в житті Луки, описані щиросердечно, сповнені радості й благодаті. Тут автор розкривається нам, як глибокий знавець традицій, обрядів нашого краю, неабияким знавцем закарпатського фольклору. Особливо цікавим є опис обручин, традиції, коли між сватанками й весіллями був майже рік. Заручини розпочиналися вдома «на хлібі» й закінчувалися в церкві, де молодята вже одягали перстені, але ще й так не мали права жити, як чоловік і жінка. На жаль, ця чудова традиція нашим розбещеним гендерним сьогоденням зневажена. З любов’ю в романі виписано святкування Різдва та Великодня. Автор окрім того як ревний християнин з дитинства ще й наводить фрагменти богослужінь церковнослов’янською мовою, бо добре її знає.

Загалом відводиться чимало уваги й сім’ї творця роману, де почитали Бога і жили за Його постулатами, плекаючи в душі любов до Всевишнього та ближнього.

Задушевно відтворений життєпис вуйка Андрія, людини, яка найкраще розуміла Луку й завжди йому пособляла та «…вміла причащати душею». Ця розповідь виглядає, як окремий, завершений твір, у якому гармонійно вписуються в композиційну структуру роману діалоги й монологи, авторські репризи, деталі реального життя.

Портрет вуйка Андрія, як і Луки, змальований у динаміці. Під його впливом   він (Лука) продовжує професійно зростати раціоналізатором в обробленні каменю. Виготовляючи жорна різних конструкцій для помолу зерна і, як людина дбайлива, дбаючи про загальне добро, береться за виготовлення великих кам’яних хрестів для сіл та церков, естетично поглиблюючи християнською символікою. Луку, як митця, завжди вабило щось нове, тому й не дивно, що після входження нашого краю до складу Чехословаччини він працює під Пряшевом, на заводі, де виготовляють великі млинові жорна. Там він також залишає свій вагомий професійний слід. Змальована його зустріч з молодим ученим-геологом Радоміром Ниткою не була випадковою. Божий промисел здружив їх, щоб допомогти, підтримати й організувати велику державницьку роботу з дослідження корисних копалин, якими щедро поблагословив Всевишній наш край. На жаль, страшна смертельна пригода стала злощасною причиною відходу Луки у вічність….

Характер і поведінка Луки змальовані в різних обставинах, його житті на етнографічному тлі сюжетної канви. Завдяки цьому образу автор зумів скористатися водночас можливостями мішаних видів історичного, філософського, соціального та родинно-побутового змісту, що становить композиційну архітектоніку видання.

…Кожен із нас має своє призначення на цій землі. Апостольством Луки була любов до праці, до Бога, каменю й людей. А покликанням Івана Корпанця – красномовно розповісти нам про свого легендарного прадіда, що вдалося йому здебільшого зробити з хистом цікаво, професійно й щиро. Тому є підстави вважати, що когорта закарпатських письменників поповнилася ще одним достойним митцем, котрий вправно володіє словом і пером...

Всяка книжка має своїх читачів. Думаю, що й ця дилогія вдячних матиме. Завітайте до книгарні (в ужгородський «Кобзар»). Може ще й вам пощастить придбати «Апостола каменю», що побачив світ у перших двох томах обмеженим накладом.  

Тож помагай, Боже, автору небавом видати і третій том, довго-довго в здоров’ю щасливо творити. А до свого 70-ліття ще й епопею народити з народного життя неповторної перлини Турянської долини.

Юрій Шип, член Національних спілок письменників та журналістів України.