З-під коліс нашого авто летять бризки та глина. Крізь вікна видно, як працює велетенський кран – наче залізна фантастична чапля на одній нозі. Проминаємо круглобокі височенні залізні споруди, довкола – сучасний індустріальний пейзаж, геть нетиповий для аграрного Закарпаття. Так змінюється регіон після початку вторгнення.

Ми – на території індустріального парку у селищі Батьово Берегівського району. Це один із 10 індустріальних парків, що були створені в Закарпатській області за час повномасштабної війни.

Нині тут триває облаштування інфраструктури для розміщення групи промислових підприємств з переробки деревини та виготовлення плити для меблів.

На будівництві зустрічаємо Роберта Гайдоша. Упродовж кількох років він працював в Угорщині й фактично жив на 2 країни. А 4 місяці тому – повернувся на рідну землю, аби бути поруч із родиною і робити те, що вміє якнайкраще.

Шлях повернення етнічного угорця з Закарпаття

Закарпатець Роберт Гайдош – етнічний угорець. Українську він розуміє, але для точності викладення фактів його історію нам перекладає представник територіальної громади пан Дмитро.

– За спеціальністю я будівельник-реставратор. Освіту отримував в Угорщині. Там же працював після завершення навчання на будівництвах кілька років. Коли випадала нагода, приїжджав додому до родини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, якраз був в Угорщині. А зараз працюю тут зварювальником.

Роберт повернувся додому у серпні 2024 року. Рішення ухвалив після розмови з представниками підрядника, що зводить індустріальний парк. На підприємстві й зараз бракує висококваліфікованих спеціалістів. Тож дотичні до будівництва місцеві менеджери шукають робочі руки в тому числі й методом "сарафанного радіо" і через месенджери, а також у групах українців за кордоном. Саме так знайшли й Роберта.

– У телефонній розмові розповіли про умови працевлаштування, родина підтримала. Я приїхав, пройшов співбесіду і став до роботи. Працюю 6 днів на тиждень, в день отримую близько 1500 грн, за місяць набігає 40 тисяч гривень.

Роберт каже: за кордоном мав вищий заробіток, але й витрати були відповідно більші. Окрім харчування й проживання, регулярно витрачався на поїздки додому до родини.

– Якщо брати дохід, що маю зараз, і той факт, що я поруч із сім’єю, ця несуттєва різниця між заробітком за кордоном і вдома просто нівелюється. Я роблю все те саме, що й в Угорщині, маю за це гідну винагороду, і маю змогу бути разом із дружиною й дітьми.

Поки говоримо з Робертом, повз нас безупинно їздить туди-сюди великогабаритний будівельний транспорт. Звідусіль чутно характерні для будівництва звуки: скрегіт, стукіт, дзижчання, попереджувальні сигнали спецтехніки.

Облаштовувати індустріальний парк почали у 2023-му, й уже до кінця цього року він має запрацювати. У перспективі тут планують створити до 2 тисяч робочих місць. На виробництво залучатимуть і місцевих мешканців, і українців із інших регіонів.

* * *

За час повномасштабної війни на Закарпаття релокувалося 282 підприємства. Станом на листопад 2024 року український бізнес інвестував в економіку області близько 500 млн доларів. Найперше великі бізнеси обирають Закарпаття для перенесення потужностей через безпеку, зазначав на форумі Re:Open Zakarpattia-2024 профільний заступник голови обласної військової адміністрації Василь Іванчо.

Серед інших факторів чиновник називав близькість до кордонів та країн ЄС, розвинені логістичні можливості та сприяння обласної влади. Плюс до всього, Закарпаття нині – єдина область в Україні, де немає комендантської години. Це дає можливість заводам, що релокуватися в область, зберігати робочий графік працівників в денні й нічні зміни.

Один із таких заводів зі статусом критично важливого підприємства релокувався в інший населений пункт Берегівщини. І саме туди пролягає наш шлях.

"До нас ставилися як до худоби"

– Я працювала в Чехії впродовж двох років на заводі з виробництва солодощів, – розпочинає свою історію Олександра, яку ми зустрічаємо на заводі.

Вона закарпатка, нині навчається у Мукачівському державному університеті та поєднує роботу з парами у виші.

– Перші 3 місяці було все чудово: нам давали житло, їжу, все, що було треба. А далі до нас почали ставитися як до худоби: ми жили у кімнаті по 8 людей, до роботи добирайся сама, дорогу, страховку оплачуй самостійно, якщо віза закінчилася – це теж твоя турбота.

З часом це почало набридати. Я терпіла якийсь час, а потім зібрала речі та хотіла їхати додому. Але у мене при працевлаштуванні забрали паспорт і сказали: не повернемо, поки не відпрацюєш 3 місяці. Цей час тягнувся нестерпно довго, бо я дуже хотіла додому. Через три місяці мені повернули паспорт, але не виплатили зарплату. Сказали, що для того, щоб я її отримала, мене мала звільнити адміністрація, а я звільнилася сама за власним бажанням. Додому я повернулася у березні 2024 року і за деякий час за рекомендацією подруги влаштувалася на завод.

Історія Олександри – одна із багатьох, хто виїжджав на заробітки за кордон за посередництва так званих "клієнтів". "Клієнти" – це посередники, які за договором із європейськими підприємствами рекрутують робітників в Україні.

Вони допомагають оформляти документи для працевлаштування і супроводжують до місця роботи. В оплату за свої послуги забирають частину з зарплати працевлаштованих. А часто ще й залишають у себе паспорт і документи працівників: щоб ті не змогли покинути робоче місце, якщо їх не влаштують умови.

– Ти ніколи не можеш розрахувати, скільки "клієнти" заберуть собі з твоєї зарплати. Вони кажуть про одну частку, а по факту вона виходить більшою. Я намагалася виходити в овертайми (позачергові додатково оплачувані зміни на заводах – Авт.), щоб з тих грошей віддати за оформлені документи та мати заробіток, який початково обіцяли. Але і так у мене вийшло менше, ніж я собі розрахувала, – додає колега Олександри Вікторія.

Вона до повномасштабної війни працювала на заводі у Мукачеві. Після скорочення вирішила поїхати на заробітки, влаштувалася через "клієнтів" на завод з виробництва джгутів під Прагою. Спершу жінці обіцяли стандартний робочий графік: 8-годинний робочий день з понеділка по п’ятницю. А вже на місці з’ясувалося, що працювати треба по 12 годин на день.

– Я виходила на роботу й у вихідні, щоб заробити гроші за послуги "клієнта". У суботу та неділю нас не годували, тому їжу треба було купувати самостійно, це ще додаткові витрати. Ми жили в кімнаті по 6 людей, чоловіки та жінки разом. Майстри погано до нас ставилися, ми для них просто дешева робоча сила. Після трьох місяців такої роботи і вирахування грошей "клієнту" виявилося, що я отримала зарплату в сумі як за 1 місяць.

Після цього Вікторія вирішила повернутися додому, тим більше, що на неї тут чекали чоловік із дитиною. Згодом чоловік Вікторії мобілізувався у військо, нині він уже 2 роки воює. А жінка після 8-місячного перепочинку від гірких заробітків працевлаштувалася на завод удома, на Закарпатті.

Безпека й турбота як мотивація

– Ти там нікому нафіг не потрібний, ти звичайний наймит в іншій країні, ти ніхто, не свій. Ти платиш податки чужій країні, якусь страховку платиш. Чужій країні, чомусь не своїй. Хоча і за паспортом, і по крові ти українець, – продовжує колега дівчат Максим.

Себе він називає харківським закарпатцем, або закарпатським харків’янином. На заробітки в Чехію чоловік свого часу поїхав, щоб виплатити кредити за купівлю будинку для родини. На роботу за кордоном також влаштовувався через "клієнтів". Встиг змінити кілька робіт. Коли завершився його контракт на заводі з виробництва автозапчастин у чеському Брно, вирішив повертатися додому.

– Мені сказали: до побачення, ви нам більше не потрібний. В агентстві, через яке працевлаштовувався, пропонували знайти альтернативу. Але я в чужій країні, нікого не знаю, немає жодних гарантій, безпеки.

В Україну я повернувся минулого року. Родина весь цей час тут залишалася. Вже вдома пішов працювати на цей завод. Тут я офіційно працевлаштований, маю медичну страховку, відпустку, мені йде стаж. Я плачу податки в бюджет своєї країни, допомагаю їй "вивезти", чим можу. Ну, і тут, на Закарпатті, безпечно: не падають на голову ракети.

Завод, де нині працюють наші співрозмовники, визнаний критично важливим підприємством. А отже, має можливість бронювання. Це важливо не лише для працівників, але й для самих підприємств.

Кадрова криза, спричинена війною, відчувається дедалі сильніше. Тож відповідальні бізнеси розробляють кадрову політику, за якої їхні працівники відчували б себе тут потрібними – тобто фірми справді борються за кваліфікованого працівника й пропонують такі соціальні пакети, яких за кордоном українцям не бачити.

І це не лише про можливість бронювання, але й про загальне ставлення та атмосферу. Завод, куди ми нині приїхали, забезпечує доїзд своїх працівників одразу з кількох інших населених пунктів області. Тут організовано гаряче харчування. Робочий графік складений так, що після трьох робочих змін працівники мають три дні вихідних.

– Ми за кордоном – просто дешева робоча сила. Тебе можуть примушувати робити стільки, скільки їм треба, хоч ти цього й не хочеш. А тут я можу піти до свого старшого майстра, висловити свою думку. І він мене почує і спробує знайти нормальне для всіх вирішення ситуації, – каже Олександра.

Додає, що в Україні вона також має можливість кар’єрного зростання. На заробітках за кордоном така опція чужинцям часто недоступна. Вдома ж на заводі дівчина, пропрацювавши кілька місяців, пройшла стажування й отримала підвищення.

Вдома завжди краще

На запитання, що потрібно для того, щоб українці поверталися додому з-за кордону за їхнім прикладом, наші співрозмовники одноголосно відповідають: безпека та робочі місця з нормальними умовами праці.

– Наша найглобальніша проблема – це ненормальний сусід і розв’язана росіянами війна, – каже Максим. – Я думаю, якщо буде безпека й нормальна робота, то люди повернуться. Бо за кордоном три отримуєш ніби більше, але коли вирахуєш оренду житла, харчування, транспорт, документи, то в сухому залишку виходить те саме, що і тепер в Україні. Тобто зарплата десь така сама, але тут ти вдома. В Україні – ти людина з правами, а там ніхто. Я повернувся і задоволений.

Вікторія вважає: щойно війна закінчиться, люди активніше будуть повертатися додому. Якщо не одразу, то трохи згодом. Каже: і роботу можна знайти, і гроші заробити, і в дитсадки та школи дітей влаштувати – було б бажання. А головне – щоб було куди повертатися.

– Всі, хто повернувся, передають колишнім колегам за кордон, що вдома є робота, є хороші можливості і на цю зарплату можна і прожити, і щось купити. Люди будуть тягнутися додому. Бо немає тих, хто не лишив, наприклад, рідню, або свій дім, або ще щось. Людина завжди хоче повернутися додому, як би не було. Бо, як то кажуть: може, деінде і добре, а дома то є дома. Вдома завжди краще, – впевнена Вікторія.

Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду "Відродження".

life.pravda.com.ua