PreviousNext

• 1
• 2
• 3

З нагоди Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні в офісі Ужгородської міської організації ветеранів України зібралися голови первинних осередків цієї структури, яких у обласному центрі Закарпаття - два десятки. На початку засідання   очільник ветеранів міста Андрій Дурунда попросив присутніх ушанувати хвилиною мовчання пам’ять тих звитяжців, котрі віддали життя у окопах минулої і на полях теперішньої повномасштабної війни за волю та свободу України.  

Андрій Ілліч коротко розповів про діяльність ветеранського колективу Ужгорода в умовах війни, про ті проблеми й виклики, які   стареньким містянам доводиться вирішувати щодня.

За минулий час ювілейні дні народження відсвяткували ветеранські активісти: 90-ліття   - Марія Сичова, очільниця секції вчителів міськорганізації ветеранів; 75-ліття – Віра Сомова, заступниця голови міської ветеранської організації; 70-ліття – Михайло Дзямко, теж заступник очільника ветеранів міста над Ужем. Усім їм присутні   щиро побажали многая і благая літ, вручили по ще одному продуктовому набору від благодійної організації «Сім’я Христа», а   запрошений на це дійство заслужений артист України Михайло Маркович подарував їм у своєму виконанні чудові пісні.

А потім ділилися споминами про Другу світову, яку ці люди знають не з книжок і кінофільмів, а наяву. Марія Сичова, уродженка села Колочава Міжгірського – нині Хустського - району, згадує:

Мені тоді було десять років. Я мала вчитися у четвертому класі, але у травні 1945-го уроки вже не проводилися. Якась жінка дізналася, що закінчилася війна, і принесла цю новину в село, бо тоді ні газет, ні радіо, ні телефону не було. І пішла до дзвонаря, аби той задзвонив у всі церковні дзвони, сповіщаючи людей про цю велику подію, і оплакуючи тих добровольців, які поклали свої життя в боротьбі з фашизмом. Серед них був і мій вуйко Федір Ситар…

Я народилася в Києві у 1937 році, – лине у спомини Ольга Максимова – голова первинної ветеранської організації 8-го мікрорайону м. Ужгорода. - Мій батько загинув на війні у 1943-му, біля містечка Любар на Житомирщині. Йому було 45 літ… У 1948-му ми переїхали до Львова, бо в Києві був страшний голод. А старший мамин брат Василь у Львові був начальником залізничного вокзалу і він зміг викликати нас туди. У 1959 році тут проводився обласний конкурс зі співу, і я виборола перше місце! За кулісам мене знайшов композитор Анатолій Кос-Анатольський   і запросив до Львівської консерваторії. Але там уступні екзамени вже закінчилися, та за його запискою ректору мене прийняли… Два роки я там провчилася, але потім захворіла на туберкульоз і навчання довелося перервати… Та співати я хотіла все життя, так хотіла!.. Недавно побувала у Львові, пішла на Личаківське кладовище, поклала квіти до пам’ятників Анатолію Кос-Анатольському, Володимиру Івасюку, Соломії Крушельницькій, яка викладала у Львівській консерваторії і за життя була визнана найвидатнішою співачкою світу.

Присутні мали можливість послухати її, незважаючи на поважні літа, красивий голос…

Мені було вісім років, коли закінчилася війна, – згадує Бела Троя – заступниця голови первинної ветеранської організації Ужгородського національного університету. – Ми тоді жили у селі Олександрівка Запорізької області. Не зможу до смерті забути, як з людьми творилося щось неймовірне. Вони плакали і сміялися від щастя, обнімали одне одного…

Голова секції медиків міської ветеранської   спільноти 89-річна Ася Зязіна згадує, коли в їхньому селі Сірятіно нині Нижегородської області Росії почули про Перемогу – люди зібралися у центрі села на мітинг. Їм, дітям, дали квіти і вони поклали їх до могил тих односельців, які загинули на війні і були поховані в їхньому селі…  

– Мій батько Микита Дячук воював, – згадує Сергій Дячук – голова первинної ветеранської організації працівників Ужгородського аеропорту. – Був тяжко поранений і довго лежав у госпіталі. Тому додому, у наше село Грем’яче нині Ківерцівського району Волинської області, повернувся аж у кінці листопада 1945-го. Уже випав перший сніг. За батьком послали запряженого кіньми воза. Коли я побачив його – босоніж побіг назустріч, скочив на воза і батько обняв мене міцно, розцілував і огорнув шинеллю мої босі ноги. Прожив він 92 роки…

…Вони, сиві й мудрі, згадували ту 80-річної давнини війну, і з болем говорили про нинішню, у якій вирішується доля України. Але всі були одностайні: велика, довгождана і така жадана Перемога обов’язково буде за нами, бо з нами – Правда і з нами Бог.   У цьому впевнені не тільки ветерани Ужгорода, а всієї Срібної Землі.

Василь НИТКА,
голова Організації
ветеранів України у Закарпатській області.

На світлинах: книжку «Чаша» з автографом письменник Андрій Дурунда вручає 90-річній Марії Сичовій; заслужений артист України Михайло Маркович з Ольгою Максимовою; за круглим столом ветерани згадують про пережите…