З нагоди 50-річчя Михайлу Михайловичу скажуть чимало теплих слів. У цій публікації тільки частина спогадів і вітання від тих, кого він добре знає, з ким він провів кращі періоди свого життя, тих, від кого вчився й кого сам навчав. Сьогодні їм є що сказати і за що подякувати.

Чимало сил і часу знадобиться, аби зібрати відгуки всіх тих людей, які знають, люблять і поважають Михайла Рошка – директора Інституту іноземної філології, доцента, літературознавця-американіста, члена Національної спілки письменників, лауреата літературної премії «Коронація слова», двічі лауреата літературної премії Ф. Потушняка, члена Національної спілки журналістів, депутата Ужгородської міської ради, Лідера року-2007, одного зі 100 найвпливовіших людей Закарпаття в 2010 році, лауреата першого всеукраїнського телефестивалю 2006 року...

Студенти УжНУ захоплено розповідають про його лекції, колеги і друзі дивуються неймовірній активності, письменники поважають за унікальність, щирість, безпосередність...

Павло Вольвач, український письменник, член Національної спілки письменників України:

– Є люди-уособлення – доби, покоління, стилю, зрештою – себе самого.   От саме таким є для мене Михайло Рошко – письменник, науковець, знавець світової літератури, один із чільних представників так званої «джинсової» генерації» в тому широкому і яскравому літературному явищі, що останнім часом здобулося на статус «закарпатського феномена», мій добрий приятель і товариш.

Повторюся: Михайло з його талантами й темпераментом дотичний багато до чого, але чи не насамперед (принаймні в моєму розумінні) він є ненав’язливим уособленням Закарпаття, закарпатського   космосу, а локальніше беручи – Міжгір’я, найсуворішого, найприроднішого і, як на мене, чи не найзнаковішого тамтешнього регіону, котрий, навіть неназваний, проступає в Михайлових рядках за соковитістю, витонченою автентикою стилю, за лексичною розкішністю й перевисанням із прахристиянської «вертепної» обрядовості і фольклорної містики до горрору й постмодерну. Він весь, Михайло Рошко, зсотаний із Закарпаття, і так, як у його творах, так і в самому Михайлові вирує світлий і оптимістичний, насичений сонячними барвами, закорінений у фольклор і колективну прапам’ять дивожний світ – нерозривний із рідним Міжгір’ям, з Колочавою, з Менчулом, Тереблею, Тисою – із будь-якою точкою Срібної Землі, назви яких звучать для Михайла як найкраща музика і де він знає все чи майже все. Зізнаюся, з якоїсь пори та музика, чи принаймні її віддалені відголоски зазвучали й для мене, і то багато в чому завдяки саме Михайлові, адже людина, надихнута справдешньою любов’ю, щиро й легко може надихнути тією любов’ю й інших.

Втім, Михайло не був би самим собою, аби замикався лишень у якихось етнографічно-фольклорних, «срібноземельних» вимірах. Це для нього було б зменшенням масштабу. Парадоксальним чином Рошко поєднує глибинну архетиповість із еталонною європейськістю, яку він теж уособлює природно й різноманітно, в усьому: від блискучого знання світових літератур, мов, мистецьких явищ і художніх стилів, до буттєвої толерантності та елегантно зав’язаного шарфа, разом зі шляхетним, сказати б, донжуанівським жестом. Пригадую, як десь на початку двотисячних бігав Києвом мій приятель Сашко Хоменко, столичний літературний критик, поет і блискучий ерудит, в надії віднайти бодай якусь україномовну літературознавчу працю про Кена Кізі, і яким щастям світилися Сашкові очі за скельцями окулярів, коли таки вдалося запопасти єдину під ту пору на всю Україну літературознавчу річ про творця «Польоту над гніздом зозулі», монографію, про котру Сашко не знати як довідався й котру в не менш складний спосіб спромігся дістати, а потім ще й високо оцінити. Здогадуєтеся, хто був її автором? Правильно – Михайло Рошко. Яскравий, багатогранний, надихнутий і захоплений як рідним ґрунтом, так і світовими вітрами. Котрий у світлу енергетичну вирву власного світовідчуття невідворотно втягує інших, ну, хоча б тих, хто здатний, як і він, захоплюватися – наприклад, красою Божого світу.

Про Михайла можна багато говорити. А можна помовчати. Задивитися всередину себе й згадати, як гуде водоспад Шипіт, а потім миготить смерекове гілля за вікном авта, й Михайло, кермуючи, співає якоїсь закарпатської, а потім сербської пісні, а потім знов закарпатської – він їх знає багато. Гули стихають, віддаляються, як і мелодія, як і споночілі, поволохатілі краєвиди. Але Закарпаття лишається, я це знаю. В ньому і з ним лишається Михайло Рошко – письменник, науковець, людина. Цімбор Михайло. З усвідомленням цих простих речей у світі стає затишніше і веселіше.

Андрій Курков, український російськомовний письменник, журналіст, кіносценарист:

– Чем ближе к границе, тем более активны живущие там люди. И речь идет не только о контрабандистах! Близость границы означает близость других, но знакомых и понятных культур, звучащее вокруг множество разных языков, разные запахи доносящиеся из открытых окон кухонь, за которыми хозяйки готовят еду своим мужьям и детям. Близость границы порождает в человеке обостренное любопытство, и если человек умен и активен, это любопытство очень быстро трансформируется в желание и умение работать, открывать мир для себя и других, изменять этот мир к лучшему, наполнять его новым смыслом, новыми проектами, новыми словами и значениями.

Для меня Закарпатье – это один из самых интересных культурных феноменов Украины. В Закарпатье, как мне кажется, никто не сидит на месте, сложа руки. В Закарпатье скорость жизни не замедляется даже в темное время суток. И я снова не о контрабандистах, хотя, конечно, и они есть и тоже не спят по ночам.

На самом деле я – о Михаиле Рошко, о человеке, открывавшем Закарпатью Америку и Шотландию в конце девяностых, собиравшем и собирающем молодых писателей региона и для общения, и для издания их произведений в антологиях «Джинсовое поколение-1», «Джинсовое поколение – 2». Сколько еще будет «джинсовых поколений» в Закарпатье, знает, должно быть, только он. Но, читая и отбирая прозаические и поэтические рукописи других, он успевает писать и сам. И писать, и преподавать, и встречать на вокзале регулярно наведывающихся в Ужгород иногородних издателей, писателей, музыкантов и просто любопытных странников. Встречать, водить, показывать, договариваться, чтобы они выступили или в библиотеке, или в университете, или в школе.

Есть люди, заряженные социальной и творческой энергией, которые, кажется, никогда не устают и не устанут. Они все время бегут, но не для укрепления своего здоровья, а для того, чтобы ускорить и разукрасить течение самой жизни вокруг них.

Михаил Рошко добежал до 50 лет! Поздравляю от всей души!!!   Хочется пожелать ему маленькой остановки для празднования, для того, чтобы оглянуться назад перед продолжением бега, перед продолжением работы и творчества. Хочется пожелать ему все-таки побольше писать самому! Хочется пожелать удачи, оптимизма и дальнейшего аппетита к жизни, к ее культурным, социальным и другим новинкам. Любопытства Михаилу не занимать. Я рад, что мы давно дружим и что именно он встречает меня на Ужгородском вокзале каждый раз, когда я приезжаю в этот милый, живой, цветной и многоязыкий город. Городу нужны такие люди.

Андрій Любка, український поет, перекладач і есеїст:

– Михайло Рошко є людиною протилежностей, що й формують його характер. Рідкісним є поєднання екстраверта й інтроверта, пристрасного, запального й веселого чоловіка з вдумливим, аналітичним і відсторонено-холодним мислителем. Мабуть, це й є запорукою того, що де б Михайло не ступив – за ним квіти ростуть: у кожній сфері він досягає успіху. Хочеться йому побажати, щоб у наступному десятилітті він таки покинув кілька напрямків своєї діяльності, яким там палко себе присвячує, і зосередився на літературі. Адже гріх не писати, маючи такий талант і стільки задумів. Тому вітаю і водночас вимагаю нових книжок, дорогий Михайле!

Галина Завальська, кандидат філологічних наук, доцент УжНУ:

– Дорогой Михаил Михайлович, Вы заслуживаете самого лучшего, что должно быть у достойного и уважаемого человека, – настоящих друзей, коллег, которые передают Вам тепло своей дружбы, светлые улыбки и самые лучшие пожелания в день Вашего рожденья. Счастья Вам, здоровья и благополучия сегодня и всегда!

Антоніна Стряпко, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин:

– Пригадую свої студентські роки, коли навчалася паралельно на політології та РГФ. На пари до Михайла Михайловича ми завжди йшли із задоволенням. Досі пам’ятаю основні риси героїчного епосу, які він пояснював на прикладі «Пісні про Роланда». Студенти завжди відчувають, чи має викладач контакт з аудиторією, чи просто приходить та з листочка читає те, у що сам не вірить. У Рошка ніколи не було нудно.

Вміння тримати аудиторію – це дуже важливо. Часто буває так, що сильний науковець не володіє ораторським мистецтвом, не може донести свої думки до студентів. Тому сьогодні я намагаюся вдосконалюватися, беручи приклад саме з Михайла Михайловича. Мушу також відзначити, що в мене є з чим порівняти: магістратуру закінчувала в Київському національному університеті імені Шевченка. І хочу сказати, що М.М.Рошко нічим не поступається такими "мастодонтам", як, наприклад, О.В.Сарапін. Мало просто знати теорію – треба вміти достукатися до кожного студента!

Нещодавно в УжНУ стартував проект публічних лекцій. Я розпочинала його, але саме Михайло Рошко вивів на новий якісний рівень. Запросити операторів і викласти відео в інтернет – чудова ідея. Якби була підтримка, вважаю, що абсолютно всі лектори були б раді так робити. Це демонструє рівень нашого ВНЗ. Зрештою, варто вже відходити від комплексів меншовартості, що лише десь там – у Львові, Києві, Харкові – є чим пишатися. У нас також багато класних лекторів. Тому дякуємо Михайлу Рошку за ідею публічних лекцій та її втілення!

Михайло Зан, доцент кафедри політології і державного управління факультету суспільних наук УжНУ:

– Щоразу відкриваю все нові обриси багатогранної творчої натури Михайла Рошка – науковця, викладача, журналіста, письменника, адміністратора, громадського лідера. А ще… спостережливого подорожувача, ввічливого та ерудованого співрозмовника, усміхненого життєлюба й водночас вдумливо сконцентрованого філософа. Його письмовий та усний дискурс читається самобутньо, цікаво, легко, з невичерпним бажанням наслідувати.

На півдорозі до столітнього ювілею щиро бажаю й надалі залишатися Таким, упевнено йти до поставленої Мети, розкриваючи невичерпний божественний потенціал Творця!

Христина Ярема, випускниця філологічного факультету УжНУ:

– Лекції зі світової літератури у Михайла Михайловича Рошка були дуже цікавими. Це той студентський час, який ми з однокурсниками проводили з великим захопленням, бо більшість любить як українську, так і світову літературу. Це були не просто пари, де викладався матеріал, це була нова подорож у світ відомої і невідомої літератури. Адже після 45 хвилин пари під час 5-хвилинної перерви ми бігли у бібліотеку, щоб швидше взяти книжку й прочитати той твір, про який він нам так захопливо розповідав. А вже колись прочитаний твір після його лекцій переосмислювався. Кен Кізі, Умберто Еко, Патрік Зюськінд, Френсіс Фіцджеральд, Еріх Марія Ремарк, Джером Селінджер, Антуан де Сент-Екзюпері – це ті письменник, творчість яких хочеться перечитати знову як приємний спогад студентських років. Головне завдання викладача, на мою думку, – це вміння посіяти у серцях студентів прагнення до збагачення внутрішнього та пізнання зовнішнього світу, що нам дає саме література. А в Михайла Михайловича це виходить якнайкраще, бо після його пар тобі хочеться дізнатися ще більше, прочитати чим швидше один твір і перейти до іншого, поділитися враженнями від прочитаного з друзями і теж «заразити» їх вірусом світової літератури. Тож якщо у когось з’являється нагода потрапити на лекції Михайла Михайловича, то обов’язково на них завітайте, повірте – не пошкодуєте!

Медіацентр УжНУ

Про те, що читає, чого навчає, у кого сам навчається, і який погляд на світ має Михайло Рошко — читайте в інтерв’ю з ним.  

Наталія Каралкіна