1. Новини
2. ПОДІЇ

Душі неспокійні струни — Юрій Туряниця

Нашому постійному дописувачу-краєзнавцю виповнилося 85!

Коли зустрінеш цю людину в Ужгороді, то нізащо не скажеш, що у його тихій, невисокій, але ще міцній постаті криється талант, що оспівує славу свого рідного краю.

Народився Юрко у с. Медведівці, що на Мукачівщині, у звичайній сім’ї селянина Підкарпатської Русі Василя та Анни Туряниць. Щоправда, його батько був не звичайним селянином, а як кажуть, світ об’їздив, умів розмовляти українською, іспанською, угорською, чеською, словацькою, польською, російською мовами.

Після закінчення місцевої семирічки батьки не дали йому середню освіту, натомість, залишили працювати на домашньому господарстві. Того часу багато батьків так робили, бо такі часи були. 1955 ріку, після закінчення Ужгородського автомотоклубу ДОСААФ й отримавши водійське посвідчення настав час іти до війська...

Зі Свалявського призовного пункту військовий шлях привів його та ще 25 закарпатців на простори Автономної Республіки Комі в м. Мікунь, що за 15 км від тамтешньої столиці — Сиктивкара. Їх як водіїв автомобілів місцеві військкомати зарахували до військово-будівельних частин. Приїхавши з «покупцями» на місце служби, побачили, що це великий будівельний комплекс, до якого входили два військово-будівельні загони (ВБЗ), 302-й ліспромкомбінат, авто- і бази механізації, ремонтно-механічний цех, депо, школа майстрів воєнного будівництва. Він підпорядковувався Головному управлінню капітально-аеродромного будівництва Міністерства оборони СРСР.

Закарпатці і десять москвичів досить вигідно вирізнялися на фоні основного архангельського й вологодського контингенту. На його щастя, йому попалися розумні командири полковники Биковський та Усієвич, підполковник Глушко, капітани Димарьов та Кругляков, лейтенант Серебряков, які й побачили у ньому здібного юнака.

Він — незмінний заспівувач стройової пісні, активний учасник художньої самодіяльності — тут він співав соло, дуетом і в хорі, веде концерти, редагує стіннів- ки, бойові листки. Та ще й вірші пише. Ось, наприклад, його вірш про чатового.

На посту
На посту я стою с автоматом
В эти ясные майские дни.
Нет почетнее долга солдата,
Берегу коммунизма огни.

Чтоб шумели колхозные нивы,
И сады утопали в цвету.
Чтоб все жили богато, счастливо,
Я с оружием стою на посту.

Пусть шагает весенний, кипучий,
По бескрайней стране Первомай.
Есть солдат, сын Отчизны могучей,
Он всегда защитит отчий край.

Із цим віршем він виступив на зльоті молодих поетів-початківців спецчастин Вологодського гарнізону і був нагороджений Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ, а це була дуже престижна нагорода для молоді того часу. Мало хто з комсомольців міг заслужити таку похвалу. В основному — це винагорода комсомольських вожаків. А тут простий солдат.

Там же, в армії, став дописувачем у військовій пресі, і в цьому військові начальники вирішили допомогти — його направили навчатися на шестимісячні курси, де Юрій отримав змогу освоїти деякі основи журналістики, до якої завжди мав потяг. Так починалися його перші творчі кроки.

Військову службу поєднував із навчанням у дворічній школі майстрів воєнного будівництва, яка давала ази цієї спеціальності. Через пів року навчань його призначили на посаду будівельного майстра, тому і сьогодні вважає, що в цьому питанні йому поталанило. Піднявся від рядового до сержанта, потім виріс до заступника командира взводу. Набував Юрій свій фах не в курортних широтах Чорного моря, а як ми вже згадували вище, в суворих кліматичних умова Комі АРСР.

Певна річ, особливість служби в таких екстремальних умовах загартувала Юрія, значно розширила його кругозір. Можливо, це й було рушійною силою його самореалізації як особистості, будівельника, організатора, і на додаток ще й журналістики. Тож неспроста був у фаворі військового командування.

Тим часом його військова служба добігала кінця. Солдати заздалегідь готувалися до «дембеля»... Нині Юрій Васильович розповідає таке: «26 вересня 1958 року мене запросив до себе начальник нашого 61-го будівельного загону доброзичливий житомирянин підполковник Федір Глушко. У кабінеті крім нього, були секретар парткому, секретар комітету комсомолу, командир роти та командир взводу. Всі вони привітно зустріли мене. Я не міг уторопати, що відбувається. Після мого рапорту начальник загону повідомив, що 4 вересня вийшов наказ міністра оборони СРСР про призов на строкову службу та звільнення в запас. Далі, звертаючись до мене, якось по-цивільному тепло і щиро продовжив: «Юрію, ти брав активну участь у житті нашого солдатського колективу. Твоєму перу належать замітки про його будні й дозвілля, які друкувалися на сторінках окружної газети. Як секретар ротної комсомольської організації та член комітету комсомолу частини брав активну участь у комсомольському житті. Тому завжди був у всіх на виду. Тебе поважали офіцери й солдати».

Опісля повідомив про присвоєння мені звання сержанта. Крім того, на мене чекав ще один сюрприз: командир зачитав наказ начальника 302-го ліспромкомбінату про нагородження мене нагрудним знаком «Отличник воєнного строительства» із наданням грошової премії. А секретар комітету комсомолу вручив мені похвальну грамоту та цінний подарунок — наручний годинник «Слава».

Але головне було попереду — я отримав документ, в якому йшлося про звільнення мене 26 вересня 1958 року з Радянської Армії в резерв. При врученні звільнення підполковник Федір Глушко сказав: «Залишаючи наше військове містечко ти першим поїдеш додому. І нехай тобі щастить!». У відповідь я щиро подякував усім присутнім за таке шанобливе ставлення до мене, запевнив, що й у цивільному житті буду прикладом для колег по роботі. Моїй радості не було краю. Поїзд «Воркута—Москва» з плином часу скорочував кілометри і наближав до рідної домівки, до зустрічі з мрією мого життя».

Москва... Тут Юрій виконавши намічену програму 6 жовтня потягом «Москва—Чоп» дістався Мукачева, а звідти рукою подати до Медведівців... Побажання з легкої руки військового командира: «Нехай тобі щастить!» без перебільшення стало пророчим.

На порозі нового життя

...Без зайвого клопоту став на військовий облік, отримав прописку і влаштувався на роботу виконробом на об’єктах Ужгорода в будівельно-монтажному управлінні № 16. Зводив будівлі обласної наукової бібліотеки, заводу «Більшовик», артілей «Визволення» та «Мебліпром», головного корпусу артілі «Вільна Закарпатка» (нині Ужгородська швейна фабрика) та об’єкти артілі ім. Борканюка (нині мкр-н Ужгорода — Радванка), артілей 29-го Червня (нині вул. Капушанська), 40 років Жовтня (нині вул. Гагаріна), житловий будинок на вул. Локоти, будував об’єкти власної бази БМУ-16 на вул. П. Великого та інше.

Завдяки наполегливій праці, почуття відповідальності сягнув у своїй діяльності посади обласного рівня, створивши в 1977 році ремонтно-будівельний трест у системі облпобутуправління і став його керівником. Тут він успішний господарник і керівник. Юрій талановитий зусібіч, адже він майстер гарного співу. А працюючи проректором Ужгородського державного університету Юрій Васильович був активним учасником університетської народної чоловічої хорової капели «Боян», слава якої довгі роки неслася не лише в нашому краї, а й далеко за його межами.

Юрій Васильович довгі роки працював на керівній посаді на колективному підприємстві побутових послуг «Смерічка», колектив якого й нині шанує і поважає його.

Маючи творчу натуру Юрій і сьогодні розвиває свій хист у журналістиці, до якої, як ми вже згадували вище, прилучився, ще коли служив у армії, де пройшов початкові студії. З 2000-х успішно співпрацює з редакціями газет «Закарпатська правда», «Ужгород», «Фест», «Відомості міліції», «Новини Закарпаття», «РІО», журналу Мукачівської греко-католицької єпархії «Благовісник», де публікується як краєзнавець-аматор, добровільний та безкорисливий збирач і дослідник минулого.

Він істинний патріот рідного краю, член клубу Масарика в Ужгороді, Всеукраїнського об’єднання ветеранів, Національної Спілки журналістів України та Національної Спілки краєзнавців України. Із його публікацій можна довідатися про історичні пам’ятки краю, або ж про життя і діяльність відомих діячів нашого краю та Угорщини, а окремі його нариси про життя краян, їх культуру та пам’ятки історії можна зустріти в документальних історичних збірниках, що видаються редколегіями обласної книги «Реабілітовані історією» та «Зводи пам’яток історії і культури Закарпатської області», де він є членом цих редколегій.

Знаючи про походження кожного пам’ятника чи пам’ятного знака або пам’ятної дошки в Ужгороді підготував до видання книгу «Наша спадщина», де описав існуючі і неіснуючі пам’ятники, меморіальні й пам’ятні дошки, пам’ятні знаки та скульптури Ужгорода. Працьовитий, допитливий і невтомний, наш Юрій Васильович заслужено нагороджений багатьма урядовими відзнаками. Але найголовніша й особлива якість нашого Юрка — це те, що він добрий сім’янин і файний газда. Його найпослужніша риса — любов до прекрасного. Коли зустрів свою красуню Маргітку, а потім, коли побралися і створили сім’ю, він черпав натхнення обожнюючи її, мав радість від народження доні Маринки, об- лаштовував свій будинок. Його дорога Маргітка вміла створювати затишок у домі, від неї — такої ж доброї, зажди віяло теплом. Вона була чудовою майстринею у кухарстві, кожна страва була вишукано смачна.

Юрко і Маргітка виростили чудову доню Марину, у котрої давно вже своя сім’я. А як Маргітка любила своїх онуків, пестила їх, виховувала. З перших днів їхнього спільного життя вони будували свої стосунки на любові, повазі одне до одного та взаємодопомозі. Особливе місце в їхньому житті посідала родина. Беручи добрий приклад від батьків, Юрій і Маргітка так само будували свої сімейні стосунки. Обоє вміли жити гарно, тихо та мирно, а кохання та повагу пронесли через усі роки спільного життя. Такі ж життєві цінності прищепили доньці Марині, яка закінчила економічний факультет УжДУ, стала кваліфікованим банківським працівником. Спільно з чоловіком Василем виховали двох синів Владислава та Василя, обом дали вищу юридичну освіту. Нині тішаться внуками Антоном, Віктором, Владиславом, онучкою Анютою.

...Та повернімося до різнобічної палітри Юрія Васильовича. Тож коли читаєш його статті то отримуєш враження, що це дипломований спеціаліст у тій справі, про яку пише. Він фахово описує архітектурні пам’ятки полковника Коломацького, то про кіно, що творилося на Закарпатті. А потім він відроджує у пам’яті закарпатців тютюнарство. Але не оминає автор багатьох нарисів того, як у 1940—1950-х роках комуністична влада нищила благословенну землю краю та його талановитих людей. Пише правдиво, як було. На малій батьківщині вже цього не пам’ятають, бо вже немає тих, хто постраждав від комуністичної забаганки — загнати всіх селян під один дах колгоспу і нема вже й тих, хто був заганялами у це колективне стійло.

У нарисі «Колективізація в Закарпатті» (газ. «РІО» за 1 та 7.09.2018 р.) він пише: «З початком колективізації обком КП(б)У направив у всі села області пред- ставників партійно-радянського активу для визначення куркульських господарств і занесення їх до списку куркулів... Опісля в серпні 1951 року на переселення до Красноярського краю було подано 500 сімей... в Грозненську область було відправлено 1109 сімей, а в Ізмайлівську — 350 одноосібників».

Далі автор пише про масові беззаконня, що відбувалися під час колективізації, які викладені ним і братом у книжці «Любов наша — Медведівці», що базуються на архівних документах Мукачівського району. До речі, до книги. Це біль авторів цієї книги. Це не є біографічний нарис їх рідного села — це біографія кожного закарпатського села, кожного закарпатця. Бери книгу, підставляй своє ім’я, своїх близьких та знайомих, і вийде у тебе «Любов наша — ...».

Нині Юрій Васильович через ЗМІ продовжує знайомити краян із чехословацьким періодом у житті Підкарпатської Русі, коли вона в 1919—1939 роках входила до складу Чехословацької Республіки.

Наснаги тобі — Юрію Васильовичу! Хотілося б, щоб невдовзі не товстенькі папки вирізок із газет — а товстенний томик зібрання твоїх творів, та, напевне, й не один.

Борис Рожнатовський, кандидат історичних наук, професор Національного університету Оборони України, м. Київ