1. Новини
2. СОЦІО

Ружа за вікном…

Тоті цвіти красні,
котрі зацвітають,
тоті діти щасні,
котрі матір мають.

Народне прислів’я

У ці травневі благодатно-світлі дні виповнюється 90 літ уродженці піднебесного села Рекіти на Міжгірщині Ганні Маркович (Рошко). Це — остання моя жива нанашка, себто хрещена мати. Хоч хрестила не мене особисто, а мою наймолодшу сестричку Калину, але всі мої брати і сестри звуть її нанашкою. Я — теж.

А всього у Ганни Федорівни — 15 похресників і похресниць. Подібним досягненням у Рекітах похвалитися не зможе ніхто. В цьому теж її велика повага і високий авторитет у селі.

У неї, матері-героїні, 5 дітей, 10 внуків і 12 правнуків.

«Коли порозліталися діти…»

Нині вона мешкає у своєї найстаршої дочки Марії в Ужгороді. Коли порозліталися діти з отчої хати, то й вони, батьки-пенсіонери, залишивши нехитре газдівство родичам, знайшли добрий притулок у дочки з зятем.

Хоча на старості років Ганна Федорівна покинула підзоряні Рекіти, але й донині у міські сни навідується до неї рідне сільце зі своїми ніби живими, аж одухотвореними горами-просторами — Перехресним, Котихою, Масянками, Щовбом, Стодолищем, рвучкими вітрами й щедротними дощами над ними, в’юнкою стежечкою в запахущім і багатім буйнотрав’ї на Берегах — назва гірського крутосхилу на протилежному, сонячному боці гори, де літньою порою Марковичі косили густі духмяні трави — і зорями, до яких у серпневу ніч можна пальцями торкнутися…

У міському особняку в старенької — своя окрема кімната. На першому поверсі.

По-особливому тріпоче її душа саме в цю травневу пору, коли в городці розквітає ружа — висока така, ніжно-рожева. Як царівна. Саме ця прекрасна квітка нагадує їй рідні Рекіти, звідки її коріння.

Колись предків цієї рослини Ганнин батько Федір Рошко у верховинське село привіз із Верхнього Коропця Мукачівського району.

— Хочеш з ружі радість мати — посади її коло хати, — мовив батько, власноручно висаджуючи квітку перед вікнами їхньої невеличкої дерев’яної хатини, що примостилася на затіненому крутому узгірку над норовливим струмочком.

Новенька прижилася і літньою порою тішила око.

Переїхавши у місто над Ужем — жінка сюди квітучу красу привезла… Не могла вона без ружі. І квітка від світанку й до ночі заглядає у жінчине віконце, мовби в душу — сонце…

А в Рекітах у Ганнині вікна вдивлялася церква Святого Миколи Чудотворця — сьогодні пам’ятник дерев’яної архітектури. Між хатою і церквою буквально кількадесят метрів. Звели цю божу споруду без пили і жодного залізного гвіздка (!) у 1643 році.

— Коли будували першу церкву у Рекітах — так казали старожили села — у Рекітах налічувалося всього 40 хатинок, — розповідає Ганна Федорівна.

Лише сорок хазяйств — і церкву забажали богомольні горяни. Зараз вона стоїть вже на третьому місці. Цю найвдалішу місцину вибрали люди.

За те, що власну землю в центрі села Рошки безоплатно віддали для загального блага — між її предками і тодішньою церковною двадцяткою був укладений договір, згідно з яким померлих Рошків до визначеного коліна ховатимуть саме під церковними стінами. Так і було. На Ганні Федорівні це коліно якраз закінчилося.

Але, коли прийде її година, вона хотіла б лягти поруч з чоловіком Петром, з яким посвадьбували у далекому 1946-му та разом прожили 57 літ і який спочиває на підужгородськім Барвінківськім цвинтарі...

Дзвін заграє…

Біля церкви — дзвіниця, перебудована 1854 року.

Дзвін заграє — Божим гласом промовляє. Дзвін до церкви скликає, хоч сам у ній не буває. Як дзвін заграє — серце зомліває. Не є церкви без дзвіниці, як села — без відданиці. Таке вона чула від старих людей.

О-о, ті дзвони, рекітські дзвони.

Ганна чудово пам’ятає ту ніч, коли рекітчани, серед яких був і її батько Федір Рошко, рятували це справжнє багатство села. Власті у Другій світовій війні хотіли зняти і переплавити на гармати, як це угорські окупанти — тодішні союзники фашистської Німеччини — зробили з іншими дзвонами Верховини. Рекітці вирішили зберегти їх за будь-яку ціну. Бо такі були голосисті й гучні.

У темряві люди акуратно зняли дзвони, повантажили на вози і вивезли у безпечне місце, на Рошківську гряду (ділянку), де закопали в землю.

Війна відгриміла, а найгучніші на всю округу дзвони — лишилися і вірно й вдячно служать селу… І коли хтось з його уродженців відпливе за обрій — за ним дзвонять-тужать дзвони, у якому куточку планети він не знайшов би свою кончину.

А ще вони мають імена: Іван — найбільший, Михайло — середульший і Василь — найменший…

Отож усеньке її життя так чи інакше було тісно пов’язане з церквою. Біля її стін народилася, зростала, з материнським молоком вбираючи у себе божественні співи та молитви, що у свята і в неділі долинали з церкви.

Важке життя припало на її долю: після війни все набуте батьківське майно було усуспільнене «добровільно» в колгосп. Маючи на руках малих дітей, вона важко трудилась на пісній верховинській землі. Незважаючи на безгрошів’я, вона з чоловіком робили і зробили все, аби дати дітям освіту та вирядити у доросле життя. Це — єдина рекітська сім’я, з якої четверо дітей позакінчували академії, університети та інститути.

«Сорочку мати вишила мені…»

А коли сини досягали повноліття — мати підносила їм незвичний подарунок: своїми виробленими мозолистими руками вишиту вишиванку.

Спочатку Юрію.

Потім Іванові.

Відтак Володимиру.

А згодом уже вручала онукам, далі — правнукам…

І ці найдорожчі подарунки її нащадки дуже цінують і бережуть, як своєрідну святиню, чарівний оберіг…

Про Ганну Маркович як про майстриню-вишивальницю Закарпатське обласне телебачення свого часу навіть відзняло цікаву передачу.

— П’ять діточок маю, як перстів на руці, — не раз зізнавалася Ганна Федорівна моїй тоді ще живій неньці, яка прожила 94 роки. — І за кожного болить душа…

— А я не так? У мене — семеро. А ще й мій Илько у п’ятдесят п’ять лишив нас… В тебе хоча чоловік є, тобі — легше. О-о, Господи милосердний…

— Мій Петро як рано піде, то лише увечері прийде. Добре, що діти попідростали і вже помагають. Так як і твої тобі, Маріє…

Вони були сусідками в Рекітах. Тому нерідко сповідалися одна одній про біди свої і печалі, яких у кожної було з лишком.

Чоловік Ганни Федорівни Петро Федорович майже тридцять літ працював головою, відтак секретарем Лісковецької сільської ради, до якої входить і село Рекіти — між іншим, значно менше за Лісковець. Але стільки часу керував сільрадою саме рекітчанин...

До слова, її батько Федір Іванович ще до приходу радянської влади обирався бировом, себто старостою села Рекіти. Його заступником був мій дід по матері Михайло Бушко. Тоді не призначали, а люди обирали.

…Дивиться ружа у вікно знадвору, похитуючись на легенькому вітрі. Матері згадується-думається, про діточок своїх і внуків-правнуків.

Аж не віриться посивілій, що через рік найстарша її донька сімдесятку стріне. Після відмінного закінчення восьмого класу Марійка подалася у Міжгірське медучилище.

Варто наголосити, що всі п’ятеро дітей Марковичів училися на відмінно!

Мало того: круглою відмінницею за всі свої сім класів Рекітської школи була й Ганна Федорівна! І якби склалися сприятливі обставини — ця мудра жінка сягнула б немалих висот у науці. Та вона й так зробила на відмінно те, що повинна зробити жінка: народила й виростила і у світ вирядила гідних, достойних дітей, якими гордиться не лише родина і село, а весь верховинський край.

Але її прапор гідно понесли у світ діти та внуки, які вже чимало домоглися на своїх життєвих путях. Є серед них лікарі, інженери, підприємці, викладачі, науковець, державний службовець та навіть дипломат, письменник!

Найстарша Ганнина донька Марія першою покине батьківське гніздо. Як згодом зроблять це і всі молодші від неї Марковичі: Юрій сімейне гніздечко зів’є в Ужгороді, Іван — у Міжгір’ї, Володимир теж у місті над Ужем, Калина — у Воловці. Вони позакінчують вищі учбові заклади і успішно працюватимуть за обраними професіями. Навіть уже Ганнині внуки та деякі правнуки отримають вищу освіту.

Спочатку в самостійний сімейний корабель ступила вродливиця Марійка, поєднавши долю з односельцем Василем Гулатканом — людиною винахідливою, діяльною — і так опинилися: спочатку в районі, а потім в обласному центрі Закарпаття.

— Боже, яка то цікава штука — життя, — не раз ділиться своїми роздумами з донькою Марією, з якою найбільше часу проводить. — Ци могла я колись думати-гадати, що в Ужгороді, у якому за молодості ніколи не була, мої дні старечі минатимуть?

— Ніхто не знає судьбу свою, мамо. І добре, що не знає. Найбільша загадка життя. Жити б нецікаво було.

…Крізь навстіж відчинене вікно дослухалася до тої бесіди ружа, красуючись-милуючись на теплому сонці.

Діти Юрій, Іван, Володимир, Калина, внуки Віталій, Володя, Надія, Михайло, Юлія, Юрій, Наталія, Володимир, Оксана, Марія, правнуки Оля, Володимир, Денис, Іветта, Андрій, Софія, Максим, Катерина, Максим, Нікіта, Іван, Єва не забувають її, часто провідують. Вона тішиться їм так, як може це робити тільки одна-єдина на світі людина — Мати. Вона ж — бабуся. Вона ж — прабабуся. Несказанно радіє кожному їхньому телефонному дзвінку, кожній зустрічі й вісточці, кожному дотику і слову, кожній усмішці…

…Стоїть-красується ружа за вікном. Сонце ловить у свої долоні. «Любуйся ружою, коли цвіте», — згадалася батькова приповідка. Він узагалі добре знався на травах, успішно лікував ними не лише себе і свою родину, а й чужих людей. Бо лікарів до приходу радянської влади у ближніх селах не було, хіба у Міжгір’ї. Може, саме тому кількох його нащадків покликала до себе медицина, аби вони помагали людям у боротьбі з хворобами.

З любов’ю і ніжністю дивиться на квітку Ганна Федорівна, любується-милується нею — і спомини знову й знову напливають, як ранкові тумани у зелен-горах. Згадалося її з Петром весілля у далекому 1946-му. Скромне, як усі тодішні свадьби.

У свої молоді літа разом з іншими голосистими жінками латкала на весіллях.

Коломийка, коломийка, весела співанка,
Не раз її над колисков заспівала мамка.
Та я собі заспіваю, тонинько засвищу,
Тілько знаю співаночок, як трави і листу.

Справді, її пам’ять тримала силу-силенну коломийок і різних співанок.

Ниє краю май файного, гі Карпати літом,
Коли гори приберуться травичков і цвітом.
Вітрик буйний повіває, сонічко ся сміє,
Калина ся розвиває, листок зеленіє.

Нині вже все ніби випарувалося, з вітром полинуло в далечінь… Та й слух уже не той, і голос…

Усьому в цьому світі — свій час і своя пора. Старість. І в природі вона, і в людини. Тільки найдорожчим щастям душа зігрівається, що діти в порядку, онуки і правнуки. Це — найголовніше.

Вони ж, уся велика і дружна родина, щиро бажають ювілярці тільки одного: аби ще багато літ ця сива і мудра жінка прикрашала їхнє родинне коло, раділа світу і тій нев’янучо-прекрасній ружі за вікном...

Андрій Дурунда, письменник