Уродженцеві села Голятин, докторові філологічних наук Миколі Зимомрі — відомому українському вченому-літературознавцеві, членові Національної спілки письменників України, академікові АН Вищої школи України — виповнюється ювілей: на калиновому мості життя зустрічає своє сімдесятиліття...


Знаю ювіляра майже півстоліття, бо ж ми належали одній сільській школі, ходили одними стежками побіля шумливо-стрімкоплинної, як і саме життя, річечки Голятинки. Тому й не дивно, що кожна наша зустріч наповнена спогадами. Так було й на цей раз, коли ми стрілися в місті над Ужем (бо Микола Зимомря вже 16 літ трудиться у Дрогобицькому педагогічному університеті ім. І. Франка).

— І до вас, Миколо Івановичу, постукала, нівроку, сімдесята осінь. Ви сміливо відчинили їй двері, впустили у свою благословенну судьбу… А за вікнами вашого будинку-віку — такі обшири й далечіні, такі поля з борознами, такі буйні сади з деревами, випещеними вашими руками. Що думається-згадується цієї пори людині, яка натрудилася на тій ниві, находилася по тій дорозі, що почалася у верховинській місцині з назвою Голятин? Яким видався для вихідця з Верховини шлях у науку, до її вершин?

— Це кам’яниста дорога, що вела понад урвища. Проте вона, коли руку на серце, була для мене загалом щасливою. Так нині видається, якщо оглядати той пройдений її відрізок з погляду часу й простору. 30 листопада 1946 року ангельським криком я зустрів білий світ… Мені припало бути «черговим», п’ятим у родині Гафії Зимомрі (1919—1995) та Івана Зимомрі (1913—1949), селян із діда-прадіда. Моє рідне село Голятин… На його лагідних схилах стирчали колись солом’яні хатинки, нагадуючи здалека намисто. Вершини звисають із двох боків. Тому так видається, що село лежить, наче в розрізаному навпіл кориті. Не маю сумніву, що колись гори були одягнуті у вічнозелений смерековий праліс. Якщо дивитися з вершка, що звисає з-над Келечина, то моє рідне село розляглося в дивний спосіб, бо здалека нагадує люльку. Щоправда, таку, яку майстер робив після безсонної ночі: виглядає непропорційно кривою. Згадка про Келечин — солодка, бо там корінці пращурів бабусі Гафії Зимомрі (1895—1959). Доля вкоротила батькові життя 6 лютого 1949 року, а зовсім скоро у згорьованій родині побачило світ ще одне немовля, яке нарекли Юрієм… Сумна метафора: мій наймолодший брат Юрій і мій батько Іван народилися в один день — 20 березня… Мати-страдниця доклала безмежні зусилля для того, щоб усі п’ятеро її синів — Василь, Іван, Федір, Микола, Юрій — здобули вищу освіту. Василь закінчив лісотехнічний інститут у Львові, а інші — Ужгородський держ­університет: Іван — хімічний факультет, Федір — біологічний, Юрій — медичний… Заболіло у глибинах душі: брати Іван та Юрій уже переступили межу вічності.

Мені ж випало 1961 року закінчити щойно засновану Голятинську середню школу. Впродовж одного року вчився в дев’ятому класі у середній школі селища Міжгір’я, де матуся заробляла на хліб, прибираючи палати для хворих у районній лікарні.

— Чим запам’яталося Міжгір’я початку 60-х? Які образи навертаються в уяву?

— Працівників на ниві освіти чимало, а справжніх її носіїв — небагато. До справжніх належала Марія Опаленик. Вчителька з великої літери. Скажу одразу: йдеться тут про особисті враження. Адже мені судилося навчатися впродовж 1959—1960 рр. у стінах Міжгірської середньої школи, коли її директором був Іван Сятиня, прихильник народної педагогіки.

В умовах початку шістдесятих Марія Опаленик активно здійснювала спробу реалізувати елементи національної школи безпосередньо на практиці. Мені пригадуються її міркування, висловлювання, спостереження, що розкривали школярам сутність художніх надбань 60-х. Я переконаний: Марія Опаленик навчала у процесі викладання української мови та літератури також школи мужності, милосердя, а водночас і любові до національної культури. Як тут не згадати перші віршовані проби пера Петра Скунця (1942—2007), талант якого чи не вперше зауважила саме Марія Опаленик. Вчительці до всього було діло: літературні диспути, тематичні вечори, театральні вистави, мовно-літературні олімпіади. Вона була великою Вчителькою життя. А ось ще одне, власне, зворотне свідчення, яке міститься в її дарчому написі, адресованому мені:

«Дорогий мій Учню!

Леся Українка — ця «найрозумніша, найгеніальніша жінка всіх епох і всіх народів» — засвітила Вам на небі в Міжгірській школі і повела в далекі наукові дороги.

Тож нехай ті зорі довго-довго світять Вам, сприяють успіху на радість люблячої Вас учительки М. Ф. Опаленик.

Ужгород, 30.11.1996».

Чому цей автограф промовистий для мене? Хто знає, але, може, й тому, що він написаний із нагоди мого полудня віку на титульній сторінці збірки поезій «Зоряне небо» Лесі Українки (Львів, 1988). А насамперед — раз у раз промайне блискіткою спомин про те, що Марія Опаленик вміла вести діалог із моїми рідними — братами Василем, Іваном, Федором, Юрієм, сином Іваном; до слова, мою вчительку шанувала й моя мати Гафія Зимомря.

Передусім ідеться про нею прищеплену любов до рідного слова, що несе з собою потоки краси напровесні...

— Чи не цей чинник став визначальним у процесі вибору майбутньої професії ?

— Прищеплена любов далася взнаки. Бо далі були студії на відділеннях української та німецької філології Ужгородського університету, у стінах якого довелося пройти шлях від асистента до професора, завідувача кафедр німецької філології та іноземних мов. Тут промайнуло понад тридцять найкращих літ. Поміж ними і трирічне перебування в аспірантурі Берлінського університету ім. Гумбольдта (1969—1972), а також трирічна докторантура при академічному Інституті світової літератури ім. Максима Горького в Москві (1979—1982) — все це етапні сходинки з проекцією на освіту і ширше — ниву наукових уподобань. Вони найкраще надаються також для того, щоб окреслити сутність сповіді душі — скласти знак вдячності Матері… З орієнтацією на аналогічний знак розглядаю і примітні досягнення братів… Наприклад, брат Юрій Зимомря (1949—2007), який наприкінці 80-х працював старшим рентгенологом Національного шпиталю республіки Нігер, вперше у 1988 році переклав «Заповіт» Тараса Шевченка мовою хаусів… А братові Іванові Зимомрі (1940—2016) належить понад сто дослідницьких публікацій, у т. ч. 68 патентів на відкриття в галузі хімії…

— Наукові пошуки та їх рух. У чому полягає їхня сутність? Що наштовхнуло вас як науковця, аби прагнути збагнути і вивчати взаємини різних народів і країн?

— Важко однозначно виокремити той конкретний прояв, що спричинив мій поступ в одному напрямку: з одного боку, прикипіти до однієї тематики, а відтак — вивчати першоджерела, досліджувати їхню вагомість у різних іпостасях — з іншого. Комплекс питань, що охоплює проблематику взаємодії національних літературних систем і ширше — культур споріднених і неспоріднених народів, це моє справжнє захоплення, а звідси — одержиме покликання. Воно стало для мене «вічною книжкою».

— А все ж серцевиною ваших устремлінь можна би назвати порівняльне літературознавство, де німецьке й українське письменство — з погляду на їхнє вивчення — посідає первинне місце. Що спонукало до цього?

— Германістом я став після студій на відділенні української філології. Тобто первинний мій хліб — це українська словесність, яка мені дуже близька й нагадує едельвейс, оту животворну квітку, що спроможна зростати тільки на скелі.

Стосовно німецької мови, то вона належить до щасливих мов. Вона ніколи не упосліджувалася, ніколи не заборонялася. Жила й живе собі в розкоші… Від 1966 року її викладаю: спочатку в середній школі, а від 1967 року — у вищій школі. Може, крізь призму німецькомовних сполук я краще пізнав і рідну мову. Або ж навпаки. За судженням Яна Амоса Коменського (1592—1670), великого чеського педагога, творця «Великої дидактики» («Didactica magna»), є засада «від близького до далекого».

— Наскільки та яким чином вдається поєднувати обидві мови в науковій діяльності?

— Для мене Шевченкова мова є мовою серця. Як член Національної спілки письменників України, то пишу також твори художнього закрою, зокрема оповідання та новели. Досі опубліковані такі видання, як «Джерела вічної краси» (1996), «Долі в людях» (2006), «Час і життя» (2012), «Дзвін для ангелів» (2014), «Промінці студеного сонця» (2015), «Образки Срібної Землі» (2016). А не так давно побачила світ книжка «Княгиня Європи», де надруковані синові та мої переклади поезій Дмитра Павличка (Дрезден, 2010). Це була велика творча радість, бо вона з’явилася саме на землях Німеччини і саме в серії «Слов’янська бібліотека». Отже, це книжка-первісток щодо Дмитра Павличка німецькою мовою.

— З якими культурно-освітніми діячами (безпосередньо чи опосередковано) зводила вас доля в різних країнах, де довелося бувати впродовж п’яти десятиліть?

— Так сталося, що мені судилося працювати в архівах і бібліотеках у Німеччині, Болгарії, Польщі, Угорщині, Словаччині, Литві, Естонії, Хорватії, Білорусії та Росії. Зустрічався і спілкувався з багатьма, насамперед мистецькими знаменитостями

Пригадується зустріч у 2000 році з Ришардом Качуровським, який, на жаль, 10 квітня 2010 року на 91-му життєвому колі трагічно загинув у авіакатастрофі над Смоленськом. Останній президент Польщі на вигнанні свідчив авторові цих рядків про його активну підтримку численних заходів на користь України, що проводилися з боку представників української діаспори в Англії, Канаді та США у 50—80-х рр. ХХ ст. Ця незабутня для мене зустріч відбулася у приморському місті Кошалін. Вона запам’яталася тим, що я почув, коли вручав шановному гостеві — від імені канцлера Балтійської гуманістичної школи проф. Романа Скечковського — перший том «Україна — Польща» (Кошалін, 1999): «Ми всі боролися за вашу і нашу свободу! Тому для мене назва вашої книжки є такою дорогою…»

— Питання «здалека»: чи писалися віршовані рядки? Коли з’явилося бажання перекладати німецькою?

— Змалку я також писав вірші. Це було наприкінці 50-х років. З відстані літ бачу недоліки моїх спроб віршувати. Брав активну участь у літературному гуртку «Світло», що збирався один раз на місяць при редакції міжгірської районної газети «Червона зоря». Її редактор Іван Балега щиро підтримував починання тих, хто, за його висловлюванням, прагнув «осідлати Пегаса». На шпальтах районки друкувалися творчі проби пера Василя Кохана, Олекси Янчика, Володимира Фединишинця, Василя Вовчка, Василя Малети, а також Петра Скунця, який поміж гуртківцями виділявся не тільки зовнішньою красою, але й внутрішнім обдаруванням. Дивом збереглися його кілька листів, адресовані мені, власне, як поетові-початківцю. А мої зацікавлення перекладацьким мистецтвом формувалися тоді, коли 1962 року став студентом відділення української філології в університетському місті над Ужем.

— Село Голятин на весь край славиться науковцями Блецканами, Сюськами. Стосовно роду Зимомрі, то сталося так, що ви стали зачинателем наукової династії... Як для уродженця гірського села, то це — явище унікальне. Примітно, що і ви, і ваш син Іван стали не лише професорами, докторами наук, але й членами Національної спілки письменників України?

— Про моїх земляків я писав окремі нариси. Тому тут повторюватися не буду. Тільки наголошу: справді рідне село має в собі щось таке, що привертає увагу кожного, хто сюди зазирне. Що я лише не наслухався про село, коли тут побував, приміром, визначний український фольклорист Григорій Дем’ян (1929—2013) і фактично вперше відкрив потужний талант Гафії Зимомрі як народної співачки. Щодо життєвого і професійного вибору сина… Будь-якому батькові завжди приємно, коли дитина продовжує його справу.

— Дякуємо за розмову! Бажаємо ще многая благодатних і плідних літ та з роси й води!

Інтерв’ю взяв Андрій Дурунда