У ці дні виповнилося би 85 років знаному історику, археологу, краєзнавцю Івану Поповичу. На жаль, людину ми можемо належно оцінити лише тоді, коли її втратили…

Народився Іван Попович 14 червня 1941 р. в Перечині в родині освітян. Після Другої світової війни родина Поповичів переїхала до приміського села Доманинці (нині мікрорайон Ужгорода), де він закінчив середню школу. Далі було навчання протягом 1958 – 1965 років на історичному факультеті Ужгородського державного університету (нині – УжНУ). Саме тут відбулося перше знайомство з археологією як наукою. Особливо припали до душі лекції та практичні, які проводив доцент Ф.Потушняк. Це в значній мірі вплинуло на подальші наукові інтереси майбутнього вченого.

      Після закінчення вишу за направленням вчителював у гірському селищі Ясіня, звідки перейшов на роботу до Закарпатського краєзнавчого музею. Як відомо, наприкінці 60-х років ХХ ст. в Ужгороді здійснювалися заходи з відкриття одного з перших в Україні скансенів   -   музея архітектури і побуту під відкритим небом, у збиранні матеріалів і спорудженні експозиції якого вагому роль відіграв і І.Попович. У 1969 р. він очолив новостворений музейний заклад, проте незабаром знову повертається на роботу до Закарпатського краєзнавчого музею.

    Вирішальну роль у становленні І.Поповича як вченого-археолога відіграло створення в 1972 р. в Ужгороді науково-дослідної групи Інституту археології АН УРСР (нині – НАН України). Це пояснювалось тим, що в 70-і роки ХХ ст. на Закарпатті розгорнулося грандіозне за масштабами   будівництво, пов’язане з проведенням земляних робіт: спорудження нафтопроводу «Дружба», кількох віток газопроводів («Уренгой-Памари-Ужгород», «Братерство», «Союз»), Транскарпатської шосейної дороги, меліорація земель у рівнинній і передгірській зонах краю. Все це вимагало проведення невідкладних охоронних розкопок.  

      З 1973 р. І.Попович зараховується на посаду наукового
співробітника групи. З тих пір група з трьох «П» (С.Пеняк, І.Попович, М.Потушняк) крокувала разом, відкриваючи таємниці стародавньої історії краю, поділяючи навпіл успіхи і невдачі наукових звершень. Пошуково-рятувальній роботі на новобудовах Закарпаття було віддано більше 20 років життя. Протягом 1974 – 1977 років він навчався в аспірантурі, обравши темою дослідження старожитності епохи раннього залізного віку Закарпаття та суміжних територій. З 1985 р. його професійна діяльність пов’язується з відділом археології Інституту суспільних наук АН УРСР (з 1993 р.   -   Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, м. Львів).

      Працюючи в складі ужгородської групи, І.Попович одним з перших почав вивчення поселень куштановицької культури, відомої до того майже виключно за поховальними пам’ятками. Розкопки у Малих Геївцях, Шомі, Кінчешу, Дийді, Олешнику значно збагатили джерельну базу, яка дозволила накреслити історію економічного і духовного життя населення краю в добу раннього залізного віку. Як встановив учений, найбільша концентрація поселень спостерігалася по берегах Тиси, Боржави, Латориці, Ужа. Вони знаходилися в двох географічних зонах: рівнинній (Дийда, Малі Геївці, Деренковець, Коритняни) та передгірській (Пацканьово, Глибоке). Поселення невеликі за розміром площею від 2,5 до 4 га були щільно забудовані. Всього було виявлено 10 напівземлянкових і наземних житлових споруд. Перші мали овальну, рідше прямокутну в плані форму, орієнтовані кутами за сторонами світу, в центрі знаходилась піч або вогнище. Другі прямокутні в плані, із стовповою конструкцією стін, орієнтовані за сторонами світу. Здобутий матеріал та стратиграфічні спостереження дозволили досліднику висловити думку, що на ранньому етапі існування культури переважаючим був напівземлянковий тип жител, а в розвиненій фазі домінував наземний.  

      Крім поселень, І.Попович вивчав і поховальні пам’ятки куштановицької культури. Найбільша концентрація курганів спостерігалася в межиріччі Латориці і Боржави (Білки, Голубине, Колодне, Лецовиця, Куштановиця, Чорний Потік). Більшість некрополів нараховувала від 4 – 6 до 10 – 16 насипів, мала висоту від 0,45 до 1 м. Насипи розміщувалися безсистемно, лише на могильниках у Невицькому і Чорному Потоці зафіксовано рядову систему розташування. Насипи споруджувалися із землі і каменю, однак переважали кургани із земляними насипами. Інколи каміння укладалося навколо ритуальних вогнищ або поховальних урн. Єдиним обрядом було тілоспалення, яке здійснювалося на місці поховання або на стороні. Залишки кремації розміщувалися в урнах, ямках, збиралися в пригоршні.  

      Найбільш масовим матеріалом куштановицьких артефактів є кераміка, яку дослідник поділив на декілька груп. До першої відніс посуд (корчаги, миски, кубки), основні форми якого зберігають генетичну лінію попередньої епохи. Другу групу склав посуд, який відноситься до фракійського типу (банкоподібні горщики, орнаментовані наліпним валиком, черпаки, кілька варіантів сковорідок). Кераміка з виразними «лужицькими» ознаками ввійшла до третьої групи. До окремої групи зараховано чорнолощені корчаги, які служили урнами й проявляють схожість з аналогічним посудом з теренів Словаччини і Угорщини. Поряд з керамікою зустрічалися зброя (кинджал з Арданова), спорядження коня (вудила), прикраси (сережки, браслети, намисто, застібки).

    Здобутий археологічний матеріал дозволив І.Поповичу запропонувати періодизацію куштановицької групи пам’яток у межах кінця VII – початку VI ст.   до середини ІІІ ст. до н.е., яка в основних рисах віддзеркалює життя племен раннього залізного віку. У цій періодизації він виділив два етапи. Протягом першого (кінець VII – початок VI ст.   -   перша половина V ст. до н.е.) відбувались процеси становлення культури. Городища змінюються неукріпленими поселеннями, на зміну грунтовим некрополям приходять підкурганні поховання, посилюються контакти зі скіфськими племенами лісостепової зони, з носіями лужицької культури (була поширена в Центральній Європі в період пізньої бронзи і раннього залізного віку), східногальштатською зоною Задунав’я, спорадичні контакти з античними містами-державами Північного Причорномор’я.

    Протягом наступного періоду (друга половина V   -   середина ІІІ ст. до н.е.) змінюються напрямки культурних зв’язків і господарських контактів носіїв культури.   Із припиненням контактів зі скіфським світом посилюються впливи фрако-іллірійського середовища, що простежується на матеріалах старожитностей лівого берега Тиси   -   контактної зони з історичними даками. Ці процеси тривали впродовж другої половини V ст. до середини IV ст. до н.е. Протягом другої половини IV   -   середини ІІІ ст. до н.е. на Закарпатті з’являються змішані куштановицько-латенські комплекси, які засвідчують співіснування місцевого населення з прийшлими кельтами.

      Багаторічні польові дослідження дали змогу вченому висловити думку про те, що куштановицька група виникла на місцевій основі культур пізньої бронзи і раннього гальштату при взаємодії скіфських, лужицьких та східногальштатських елементів. Етнічний склад населення залишався північнофракійським. Із проникненням кельтів до Тисо-Дунайського басейну та їх співіснування з місцевим населенням із середини ІІІ ст. до н.е. куштановицька група як археологічне явище припиняє своє існування.

      Оригінальні результати своїх досліджень І.Попович оприлюднював у вітчизняних і зарубіжних часописах, представляв у матеріалах наукових конференцій. Його публікації відзначалися актуальністю назрілих проблем, глибиною, доказовістю, ерудицією, він досяг зрілості вченого, коли до снаги було вирішувати глибинні завдання. Вчений став співавтором таких видань, як «Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза», «Пам’ятки гальштатського періоду в межиріччі Вісли, Дністра і Прип’яті» та   ін.

      Вже після раптової смерті (01.02.2003) побачила видавничий світ монографія «Закарпаття за доби раннього заліза». На жаль, у нас часто так буває, що книги того чи іншого автора виходять після їх смерті. Ще за життя І.Попович підготував рукопис цього фундаментального дослідження, яке є важливим внеском у вивчення епохи раннього залізного віку не тільки Карпатського регіону, але й Центральної і Південно-Східної Європи, однак не зміг знайти кошти на його видання. Лише в 2006 р. завдяки   виконанню угоди про наукове співробітництво між Інститутом археології Ягеллонського   університету (Краків, Польща) та Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України монографія була опублікована. Вихід книги став найкращим ушануванням пам’яті нашого колеги, вченого-археолога І.Поповича.

Типи посуду за І. Поповичем:

Павло Пеняк