Незабутнє...
 

Незабутнє...

11.06.2018 16:11 СОЦІО

Багате подіями ХХ сторіччя приховує безліч своєрідних подій, серед яких не останнє місце належить драматичній історії євреїв у Європі, у тому числі й на Закарпатті.

Присвячений цій темі допис І. Кедебеца на сторінках газети «РІО» від 9 квітня 2017 року зачепив у моїй душі події, які ввійшли в моє життя у тому віці, коли дійсність сприймається з особливою гостротою і глибиною — у дитинстві. Моє рідне місто Мукачево у ті часи, як і вся територія Закарпаття, входило до складу Чехословацької Республіки. Жителі нашого краю з ностальгією згадують 20 років під президентством Томаша Масарика, при якому люди відчували переваги справжнього демократичного режиму.

Державною мовою тоді була, звичайно, чеська, але, зважаючи на склад населення, історію Закарпаття, тут мали право на існування й інші мови, школи. В селах переважала русинська, але було чимало сіл із угорською, швабською (німецькою), румунською мовами. У містах, під впливом тривалого перебування Закарпаття у складі Австро-Угорської монархії, переважала угорська мова. Проте найпримітнішим явищем того часу було помітне збільшення у краї єврейського населення.

Економічна криза перших років ХХ сторіччя спонукала еміграцію знедолених єврейських родин на територію Закарпаття. Вони селилися в основному в селах, жили в крайній бідності. Включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки після Першої світової війни особливо позначилося на долі євреїв. Розвиток економіки у краї сприяв пролетаризації населення — у тому числі й єврейства. Вони з’являються у містах і спритно асимілюються до міських умов життя: засвоюють чеську й угорську мови, міняють спосіб життя й діяльності. Майже повністю монополізують торгівлю, в першу чергу найприбутковішу — алкогольну. Зростання ролі й участі євреїв у економічному житті супроводжується перевагою їх і серед працівників інтелектуальних, вільних професій — лікарів, юристів, фінансистів, учителів тощо. Визнання євреїв нацменшиною у Чехословаччині — яскраве свідчення посилення їхньої ролі у тогочасному суспільстві.

Проте пристосування іудеїв Закарпаття завжди відбувалося до певних меж. Вони не відмовилися від повсякденного користування рідною мовою, чітко дотримувалися виконання релігійних обрядів, норм, виховували молодь у традиціях предків. Діти молодшого віку навчалися у єврейських школах, а для старших будували гімназії. Ці споруди відрізняються своєрідною архітектурою, добротністю, привабливістю, донині використовуються як навчальні заклади. Такими є, наприклад, гімназія в Ужгороді — нині біофак УжНУ, а в Мукачеві — торговий і кулінарний технікуми тощо.

Не менш важливе місце в житті євреїв займала релігія. Єврейські синагоги в Закарпатті є свідченням цього явища. На жаль, більшість цих монументальних споруд у радянські часи зазнала знищення. Позитивний виняток — синагога в Ужгороді, яка і сьогодні слугує прикрасою міста — вже як філармонія. Споруджена в псевдомавританському стилі у 1904 році, вона була однією з найбільших у Європі ортодоксальних синагог.

Найпривабливішим місцем поселення для євреїв було м. Мукачево. Розташоване в низинній частині Закарпаття в оточенні великих, багатих сіл, воно найкраще слугувало розвитку торгівлі, ремесел, адаптації. Мудрі іудеї збагнули переваги цього міста і зробили його своїм головним містом у Закарпатті. За часів Чехословаччини мукачівська єврейська громада була другою за величиною у цілій країні. За свідченням І. Кедебеца, «Мукачево було тоді центром єврейського життя всієї Східної Європи, відомим своїми рабинами, власним хасидським рухом та власним стилем релігійних обрядів». Досить сказати, що три чверті населення Мукачева перед Другою світовою війною складали євреї.

Будучи присутніми у всіх сферах діяльності містян, євреї становили невід’ємну частину побуту міста. Для прикладу, існування нашої русинської родини, як і багатьох інших, було тісно пов’язане з ремісниками (кравець, пекар, чоботар, швець, столяр, маляр тощо) і торгівлею, яка була в основному приватною. Переважна більшість цих людей була іудеями. Мої батьки залюбки спілкувалися і користувалися послугами саме цих людей, і я не пригадую жодного випадку невдоволення нашої родини їхньою працею.

У Мукачеві часів мого дитинства євреї мешкали залежно від майнового стану. Єврейська біднота — а їх була більшість — селилася компактно. Найбільшим їх скупченням   була вулиця Латорична, що простягалася понад рікою Латорицею — від моста в центрі міста до казарми пожежників. Двори на цій вулиці були довгими, глибокими. І тут у тісноті й злиднях мешкала переважна більшість євреїв. З часом ця вулиця отримала назву Жидівської, а сьогодні це вулиця Валенберга. Заможніші й ті, що входили до складу інтелектуальної еліти, мешкали розсіяно по місту, переважно у власних будинках.

Так і жило би багатонаціональне Закарпаття у мирі й злагоді, переймаючи одне від іншого розумне й вічне, якби не кровожадні диктатори, які сколихнули, спотворили життя мільйонів. Спочатку була Мюнхенська угода, що відірвала Закарпаття від Чехословаччини, а потім — повернення угорської влади. Для нас, мукачівців, у тому числі і євреїв, ця зміна влади здавалася трагічною, адже угорці були ніби «своїми людьми», яких ми знали, пам’ятали. Не врахували ми одного істотного факту: угорська влада тих років була профашистською. А це означало поширення антисемітської політики і на території Закарпаття.

Віддалені від театру воєнних дій, ми, мешканці Мукачева, спочатку жили в звичному ритмі повсякденних турбот і занять. Я була шести-семирічним дівчам, коли відчула якусь зміну атмосфери у місті, незвичність у поведінці наших знайомих і незнайомих євреїв. Вони продовжували робити свою справу, але були якісь мовчазні, розгублені. Батьки пошепки ділилися інформацією, яку ховали від нас, дітей. Та поступово загадка ситуації набирала визначеності.

Дискримінація євреїв розпочалася зі звільнення їх з державної і військової служб. Натомість військовозобов’язані євреї були об’єднані у трудові батальйони і спрямовані на східний фронт. Це був цинічний крок до їх фізичного знищення. Та найшокуючішим для мене було те, що євреїв, уже позбавлених більшості громадянських прав і свобод, примусили носити на верхньому одязі шестикутну жовту зірку.

Навесні 1944 року, коли ми всі вже жили надією про завершення війни, жителям Мукачева довелося пережити ще одне потрясіння. Ми вперше почули і побачили сутність незвичного для нас слова «гетто». Їх у місті було два. Найбільшим було гетто, яке було утворено на місці найкомпактнішого мешкання євреїв, тобто на довгій вулиці Жидівській. До цієї обмеженої ізольованої території була переселена більша половина єврейського населення міста. Всього у двох гетто Мукачева було приблизно 17 000 осіб. Неможливо навіть уявити, як жили, спали, харчувалися ці люди. У Закарпатті таких гетто було десять.

Теплого сонячного дня кінця травня 1944 року я йшла за наказом мами до жінки, яка мешкала на вулиці Берегівській. Це довга вулиця, яка починається в центрі міста Мукачева і тягнеться напрямком до м. Берегова. Вже, наближаючись до мети, я побачила, що мені назустріч, але серединою вулиці крокує якийсь незвичний натовп. Він складається з людей, різних за віком і статтю, по-різному одягнених. Більшість тримала в руках якісь валізи, сумки, нашвидкуруч спаковану ношу. Звертала на себе увагу дама, яка була зовсім без речей, але святково одягнена. Зараз я розумію: це був прояв цілковитої безнадійності.

По два боки від натовпу йшли якісь цивільно одягнені молодики, які були озброєні гвинтівкою за плечем і палицею в руках. Вони вигукували образливі нецензурні слова, розмахували, а іноді й били людей палицями. А люди йшли неквапливо й мовчки, ніби спокійні й байдужі, але саме в цьому спокої відчувалася якась лякаюча приреченість, крик душі!

А охоронці біснувалися, бо покірна пасивна поведінка людей позбавляла їх можливості до застосування яких-небудь каральних заходів. Та це їх не зупиняло, вони збивали беззахисних людей, які мовчки переносили знущання. Я мимоволі заплакала. До мене підійшла жінка і тихенько шепнула: «Не плач, а то і тебе заберуть!». Я злякалася і побігла у протилежний від руху натовпу бік. Незабаром я опинилася біля виходу з гетто. Ворота були навстіж відкриті. Біля воріт височіла гора з зібраних речей: валізи, клунки, сумки, з них було видно такі звичні у повсякденному житті, побуті речі, як ложки, вилки, миски, іграшки, одяг, взуття, рушники, будильник тощо — тобто речі, які розгублені люди вважали за потрібне взяти з собою у невідомість, але встигли донести лише до воріт гетто. Побачені вразливими дитячими очима прояви жорстокості, несправедливості, попрання людської гідності й волі, з якими я зустрілася вперше у своєму житті, закарбувалися у моїй пам’яті назавжди. Та для євреїв Мукачева це було лише початком кривавої дороги у небуття. Сконцентровані на околиці міста у цегельному заводі, вони були залізничним транспортом спрямовані у табори смерті. За далеко не точним підрахунком, до міста повернулося 150 осіб...

В останній рік війни наше місто різко змінилося. Залишені помешкання євреїв були розграбовані, зруйновані. Спустошене, обезлюднене місто завмерло в очікуванні кінця війни, що наближався. Офіційно Мукачево, як і все Закарпаття, продовжувало перебувати у складі Чехословаччини, оскільки угорську окупацію 1939 року не визнала антигітлерівська коаліція. Восени 1944 року лінія фронту Червоної армії досягла західного кордону СРСР. На вулицях Мукачева ми вперше побачили радянських військових 26 жовтня 1944 року. То були передові загони військ 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Петрова. Військових було дуже багато, вони селилися у всіх вільних будовах та приміщеннях, у приватних будинках та помешканнях міста.

Наступне півріччя було невизначеним. У цей час відбувався процес визначення долі нашого краю між ЧСР та СРСР. 29 червня 1945 року був укладений радянсько-чехословацький договір про передачу Підкарпатської Русі зі складу ЧСР до складу СРСР. Заходи превентивної радянізації краю розпочалися вже до цієї дати та справжній розвиток цього процесу розгорнувся згодом. Вже у жовтні 1945 року кілька тисяч чоловіків-угорців і швабів із мирного населення краю було оманою сконцентровано у Сваляві з подальшою депортацією на схід, в місця позбавлення волі. Далі — більше. Каральна машина НКВС запрацювала на повну потужність.

Для перетворення нашого краю у типову ланку СРСР новій владі потрібні були відповідні фахівці — адміністратори, чиновники, вчителі, стражі порядку — для пропаганди й захисту комуністичної ідеології. З усіх усюд СРСР до Закарпаття прибувають потяги з переселенцями, з метою, як тоді говорилося, підняття життєвого і культурного рівня населення відсталого, занедбаного краю... Так розпочався новий етап в історії мого рідного Мукачева, моєї Срібної землі.

Магдалина Чубірко,
кандидат біологічних наук,
доцент кафедри ботаніки УжНУ

Коментарі :


Додати коментар

 

 

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат