Помер Геннадій Москаль. Його чудово знають закарпатці. І не тільки тому, що він тут очолював обласну держадміністрацію. Москаль був дуже відвертою людиною і чиновником, з яким рахувалася навіть центральна влада.

Колишній журналіст газети РІО Ярослав Галас тривалий час співпрацював з Геннадієм Москалем. І ось так Мирослав написав про Геннадія Москаля у зв’язку з його відходом.

"Мені довелося працювати з Геннадієм Москалем практично безперервно з 2001 по 2019 рік.

Геннадій Москаль займав багато керівних посад у зовсім різних структурах. Ось основні: тричі начальник обласного УМВС (Закарпаття, Крим, Дніпропетровщина), перший заступник міністра МВС, заступник голови СБУ, Голова Держкомітету з національностей та міграцій, чотири рази голова ОДА (двічі Луганщина, двічі Закарпаття). Крім цього, народний депутат України двох скликань. В Україні немає жодного політичного діяча з таким різностороннім досвідом.  

У 2001 році Москаль мав стати міністром МВС (одразу після Юрія Кравченка), а в 2007 – головою СБУ. Укази про призначення вже були готові, але з різних причин їм не дали ходу.

Москаля кидали туди, де було найважче, і де в стислі строки необхідно було переламати ситуацію. Саме Москаль вказав криміналітету в Криму на його справжнє місце в кінці 90-х.

Поза очі підлеглі часто називали Геннадія Москаля Гегемоном – цей «позивний» утворений від перших літер його імені, по батькові та прізвища.

Гегемон був трудоголіком, котрий повністю віддавав себе роботі. Зміг зайнятися здоров’ям тільки після звільнення з посади голови Закарпатської ОДА в 2019 році. Тоді й дізнався про важку хворобу. Але не впав у депресію й не здався, а боровся до кінця. Це був справжній боєць.

Москаль ніколи не мав охорони й, незважаючи на високі посади, на роботу найчастіше ходив пішки. Він не водив автомобіль, навіть не мав водійського посвідчення.

Під час другої каденції на Луганщині (в 2014 – 2015 роках), коли більшість держслужбовців були в паніці й не знали, що робити, Москаль самостійно розробив і провів через Верховну Раду законопроєкт про зміну адміністративних меж окупованих та контрольованих Україною територій. Завдяки цьому Держказначейство розблокувало фінансування й відновило соціальні виплати й пенсії мешканцям прифронтових міст і сіл, котрі місяцями залишалися без грошей. Це був справжній прорив у сфері державного управління.

У деякі прифронтові населені пункти Луганщини доводилося заїжджати через сусідню Донеччину. Москаль періодично бував у Артемівську (тепер Бахмут) й коли прогулювався містом, до нього підходили місцеві мешканці й казали: «Шкода, що в нас немає такого губернатора».

Москаль був абсолютно безстрашною людиною. Заїжджав у населені пункти в сірій зоні ще до того, як туди прибували підрозділи ЗСУ, і встановлював жовто-синій прапор. Кілька разів наскоком заїжджав на окуповану територію в районі Золотого-5.

Постійно їздив на бойові позиції до підрозділів ЗСУ. З Новим 2015 роком у костюмі Санта Клауса вітав бійців 31 блокпосту на Бахмутці.

Багато хто боявся Гегемона через його крутий норов і міцне слівце. Але всі цінували через неперевершене почуття гумору. Він був емоційним і міг зірватися, проте швидко відходив.

Остання державна посада – голова Закарпатської ОДА (літо 2015 – весна 2019 роки) – виявилася найтривалішою керівною посадою в його величезному послужному списку. І найважчою. Кажучи образно, кризовий менеджер за натурою й покликанням потрапив у «в’язке закарпатське болото», де навіть бойовий танк може загрузнути.

Але Москаль дуже любив Закарпаття. Немає жодного голови ОДА, який стільки їздив по області (часто в найглухіші села, де ніколи не було губернаторів).

Як колишній голова Держкомнацміграцій Москаль дуже тонко розумів специфіку міжнаціональних стосунків (особливо на Закарпатті) й не боявся сперечатися з цього приводу з керівництвом держави. Він часто мав свою думку з різних питань державного управління й висловлював її дуже прямолінійно. Деякі високопосадовці в Кабміні та Адміністрації Президента його відверто побоювалися.

Насамкінець мені згадався один кумедний епізод за участі Геннадія Москаля. Якось ми поїхали в сусідню Румунію на офіційну зустріч, а по дорозі назад заблукали в прикордонному містечку Сату Маре. Зупинилися біля поліцейського посту, вийшли з машини й намагаємося розпитати в румунського поліцейського дорогу. Я англійською, а Москаль румунською (він трохи пам’ятав цю мову з часів роботи в Чернівецькому УМВС). Поліцейський слухає нас із якимось дивним виразом обличчя, а далі переводить погляд на номерний знак і каже з усмішкою: «Хлопці, а може перейдемо на рідну українську?» В цьому прикордонному регіоні велика українська діаспора, і поліцейський виявився етнічним українцем. Ми довго тоді сміялися всі разом…

Вічна пам'ять, пане Геннадію!"