Ужгородець Марсель Онисько постійно генерує творчі ідеї. Він пише тексти, малює і співає. Його творчість не для мас, але, до прикладу, кілька сотень людей з року в рік чекають “календар від Марселя” з його дивакуватими репродукціями.

А ще Марсель брав участь у деяких українсько-словацьких мистецьких проектах, про які ми вирішили поговорити.

– Знаю, що ти брав участь у музичному словацько-українському проекті Charmsove Deti (Діти Хармса), а також випускав разом зі словаками журнал Panic Button. Хто ці словаки, з якими ти співпрацював? Як ти на них вийшов?

– Це було ще наприкінці 90-х. Вже тоді на галявині над водоспадом Шипіт почали збиратися, скажемо так, люди з особливими поглядами на життя, яких у нас чомусь називають неформалами. Там я познайомився з Владо Мічухом зі Словаччини. Ми доволі багато спілкувалися, і у нас виникло багато цікавих ідей, які можна було разом реалізувати…

А вже наступного року Владо знову приїхав влітку на Шипот і звідти ми вже разом з ним поїхали у Словаччину до міста Жиліна, де він жив.

– Вибач, що переб’ю, а проблем зі спілкуванням не виникало? Якою мовою ви розмовляли?

– Жодних проблем, я чудово розмовляю словацькою.

– Вивчав?

– Щоб спеціально вивчати, то ні. Просто з дитинства дивився словацьке телебачення, змалечку “підсів” на щоденні вечірні казки програми “Вєчєрнічек”, потім ще слухав словацьке радіо. Думаю, багато хто із закарпатців саме так вивчив словацьку мову.

– Наскільки досконало ти зараз володієш словацькою?

– Настільки, що навіть пишу тексти пісень словацькою (посміхається)…

– Ну от зараз трошки докладніше…

– Ми приїхали в Жиліну (місто на північному заході Словаччини – ред.) і там для місцевих груп була репетиційна база в колишньому бомбосховищі, яка мала назву Podzemne Hnutie. Там я в складі гурту Charmsove Deti за сім днів створили 7 музичних композицій. Я написав тексти англійською, російською та одну словацькою мовами.

– Словацька була про що?

– На ті сім днів у Жиліні мене поселили у старий будинок одного з учасників гурту і цей будинок повинні були саме через 7 днів знести, бо через нього мала пройти автострада. Ну у мене виникла така ідея написати пісню про дівчину, яка стоїть на автостраді на місці, де колись вона жила в будинку і де вперше закохалася. І цю пісню наш гурт Charmsove Deti потім виконав…

– А чому саме Charmsove Deti? Звідки ця назва?

– Ну це трошки смішна історія. І я, і мої словацькі друзі зналися на творчості Даниїла Хармса, який у 30-х роках змушений був писати багато дитячих творів, хоча дітей особливо не любив. Ці твори він писав, щоб не померти з голоду. Якось ми з Владо сиділи на полі і про щось розмовляли, і тут раптом прибігла зграйка дітей і почали нас закидувати яблуками. Ну просто чомусь згадали Хармса і якось на думку прийшла ідея назвати гурт “Діти Хармса” (посміхається).

– Ти сказав, що встиг написати 7 пісень, а вдалося десь їх потім реалізувати? Ви десь виступали?

– О, так… У центрі Жиліни є гарний історичний будинок – Дом Маковіцкого, відомого лікаря. Там на другому поверсі ми побачили чудове просторе приміщення і попросили у мерії дозволу провести там концерт. Як не дивно, мерія погодилася без проблем. Ну ми зробили афіші, а за вхід замість грошей брали пластилін. Пояснили людям, що це для того, щоб потім зняти анімаційний фільм. На концерт прийшло десь 100 людей, що приємно здивувало.

– Тобто, концерт був успішним?

– Для мене оцінкою цього концерту може бути один випадок. Аж через 20 років після концерту я знову приїхав до Жиліни і до мене в місті підійшла жіночка і сказала, що мене пам’ятає з того концерту.

– Ого, вітаю! Ти добре зберігся, якщо вона тебе впізнала через 20 років!

– Ну я не дуже змінився, так (посміхається), але запам’ятала вона мене через концерт. Сказала, що їй тоді було 17 років і це був найкращий концерт у її житті.

– Чим же він їй так запам’ятався?

– Ну це був не просто концерт. Це був мистецький перформанс. Окрім того, що ми там грали та співали, там також демонструвався чорно-білий фільм, який зняв Владо разом з Робертом Блашком, який тоді грав у нас в групі на гітарі. А ще під час концерту брат з сестрою, словацькі угорці Томаш та Барбара Нодь, влаштували показову стрижку. Томаш не стригся може років 15 і мав довжелезне волосся. Так от, протягом всього концерту Барабара стригла Томаша, що надало додаткового шарму нашому концерту. Одним словом, було прикольно і всі присутні отримали задоволення.

– Ти залишився в Словаччині, щоб продовжити виступати?

– Ні. Це ж не так просто. Я поїхав додому в Ужгород, але ми продовжували тримати тісні контакти і у нас часто виникали гарні ідеї. Мої словацькі друзі приїхали до нас в Ужгород і я познайомив їх зі своїми друзями-художниками. Ми тоді створили таке неформальне об’єднання художників Поп-Транс, куди окрім мене входили також ужгородські художники Роберт Саллер, Вадим Харабарук, Андрій Стегура та інші. Тоді ж ми показали словакам наш самвидав-журнал “Я-1”. Слово за слово і разом зі словаками ми вирішили видавати журнал про панк-культуру так званого “східного прикордоння” – Словаччини, України, Угорщини, Польщі, Румунії…

– Що мається на увазі панк-культуру? Хто міг потрапити на сторінки журналу?

– Ну це не зовсім рафінована панк-культура. Ми мали намір презентувати в журналі тих творчих людей, які через свою замкненість і неможливість самостійно розкрутитися фактично працювали «на шухляду», хоча були неймовірно талановитими.

– Гроші на видання журналу де брали?

– Уже тоді Владо Мічух, Роберт Блашко та Марек Адамов зробили чи не перший в Словаччині грантовий крупний проект по створенню культурного центру. Зараз таких центрів у Словаччині немало, а тоді, мені здається, вони були першими.

– Хлопці спочатку зареєстрували громадську організацію Trick Spherique, потім від цієї організації зробили проект для отримання гранту. У Жиліні у той час була майже покинута залізнична станція Жиліна-Заріччя. Хлопці написали європейський грант на створення на цій станції культурно-мистецького центру “Станіца”. Передбачалося, що там будуть різні творчі майстерні, гуртки акторської майстерності, концертні майданчики і кафе. Проект був затвердженим і згодом на старій покинутій залізничній станції виник унікальний мистецький центр.

Ну і так само хлопці подали грант на створення журналу, про який я казав. Журнал назвали Panic Button. Євросоюз дав гроші на 4 номера. Передбачалося, що буде виходити раз на рік. Я там був як арт-директор і відповідав за дизайн та верстку, хоча займався й іншими речами.

– Ти казав, що журнал був про тих митців, які працювали “на шухляду”. Завдяки журналу хтось розкрутився?

– Ну так. До прикладу, у першому номері ми написали про молодих угорських модельєрів, які брали одяг з секонд-хенду і потім робили зі старих речей унікальні речі. Зараз ці модельєри розкрутилися і стали дуже популярними.

– Які ще були проекти?

– Мені ще сподобалася ідея, яку частково тоді вдалося реалізувати, по обміну молодими сім’ями митців. Декілька наших молодих сімей пожили у словацьких родинах, а словацькі у наших. Це згуртовує. Це давало можливість презентувати культуру. Навіть шкода, що ця ініціатива не мала потім продовження.

– А проект “Діти Хармса” мав продовження?

– Це важка тема. Владо Мічух поступив на факультет кіно та телебачення Академії мистецтв у Празі. Тобто, почав вчитися там, де вчилися такі режисери, як Мілош Форман чи той таки Кустуріца. Навчання забирало багато часу. Але й тут хочу згадати один випадок. Для поступлення до Академії Владо повинен був виконати один дивний іспит – зробити 12 фотографій, які мали б закінчену сюжетну лінію. Так от, героєм цих фотографій Владо став наш ужгородець, зараз популярний письменник, Банді Шолтес. Цей сюжетний фоторяд і дав можливість Владо Мічуху вступити до Академії.

Що стосується інших хлопців, то Роберт Блашко почав активно займатися культурним центром “Станіца”. Я, до речі, і досі щомісяця малюю для “Станіци” афішу заходів.

Марек Адамов пішов ще далі. Він написав грантовий проект зі створення ще одного культурно-мистецького центру в Жиліні на базі старої синагоги. Зараз там в самому центрі міста є культурно-мистецький центр “Нова синагога”, який також має концертні майданчики, творчі студії тощо.

– Але концертів Дітей Хармса більше не було?

– Був не так давно. У 2017 році. На жаль, наш друг і партнер по гурту Владо Мічух помер. Роберт Блашко запропонував до 20-ї річниці нашого першого концерту зібратися знову і зіграти концерт, яким ми вшанували б Владо. Нам це вдалося зробити. Більше того, до складу гурту увійшов відомий по багатьом проектам бас-гітарист Rodion Sun Lion​. На концерті ряд вокальних партій виконав репер-співак з Ужгорода Den Da Funk. Концерт відбувся у вже розкрученому культурно-мистецькому центрі “Станіца”. Більше того, ми поїхали в турне по Словаччини та Чехії, грали і в Празі.

– Як ти вважаєш, наскільки потрібними є подібні спільні мистецькі проекти?

– Дуже потрібні. Ми сусіди и у нас багато спільного. Спільна історія. Але ми мало знаємо один про одного. Особливо потрібними є культурні спільні проекти. Люди мистецтва мають обмінюватися творчістю, бо це народжує нові ідеї, це обмін творчими енергіями.

Петро Гойс, спеціально для InfoPost.Media