Повномасштабна війна змінила вектор розвитку Закарпаття: область, яку роками в країні сприймали переважно як туристичну та дотаційну, прийняла сотні релокованих підприємств, уперше залучила понад мільярд гривень податків до місцевих бюджетів та розпочала розробку нової Стратегії розвитку за стандартами ЄС на 2027-2034 роки.

Стрімкий приплив інвестицій створив у краї цілі нові галузі промисловості та дав потужний поштовх розбудові прикордонної інфраструктури. Втім, масштабна індустріалізація принесла й гострі виклики – від екологічних суперечок і напруження між місцевим та релокованим бізнесом до глибокої кадрової кризи на ринку праці.

Про те, чи витісняють заводи рекреацію, як вирішують логістичні затори на кордоні, чому область відмовляє деяким інвесторам та як намагається долати кадровий голод – в інтерв’ю Укрінформу розповів перший заступник голови Закарпатської ОВА Василь Іванчо.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ VS ТУРИЗМ: РОЗВИТОК І ОДНОГО, І ДРУГОГО

- Отже, Закарпаття перебудовує стратегію регіону і міняє вектор розвитку із туризму/рекреації в минулому на індустріалізацію та розбудову логістики. Пане Василю, чи це таке «або-або» - або «і-і», тобто, і стара стратегія, в якій область розвивала туризм також залишається робочою? Як ви це трактуєте?

- Я узагалі б не акцентував саме на зміні напрямку розвитку – бо якщо ми кажемо про зміну напрямку в розвитку регіону на індустріалізацію, то таке враження, що ми щось губимо. У нас є речі, які асоціюються з Закарпаттям – туризм та рекреація, і ми це усвідомлюємо та хочемо зберегти. Тому я б тут акцентував, що ми нічого не відкидаємо – наприклад, туризм як напрямок розвитку. Навпаки, ми хочемо в нього влити фінансові ресурси. Тому казати, що область розвернулася з одного боку і пішла в інший – це точно ні.

Так склалися обставини, що з початком повномасштабного вторгнення є запит у бізнесу на переїзд у західні, більш безпечні, регіони. Враховуючи наше географічне розташування, близькість до кордонів Європейського Союзу, безпекову ситуацію – бізнес має можливість налагоджувати тут співпрацю, викуповувати землі, будувати, розвиватися. Ми в цьому питанні намагалися бути помічниками, як регіональна влада. Ми створювали більш м'які умови для того, щоб бізнес, який сюди переходив, відчував підтримку від регіональної влади. Так отримали чотири сотні релокованих підприємств, більшість з яких запустилася та працює, ще хтось добудовується. З ними область отримала нові галузі в промисловості, яких тут досі не було – і надходження до бюджетів. Закарпаття індустріалізується. Але це не розворот в інший бік, не зовсім повна зміна вектору й відмова від туризму в стратегії, однозначно це розвиток і одного, і другого.

ДО РЕЛОКАЦІЇ НА ЗАКАРПАТТІ ПРАЦЮВАВ 1 ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК, ЗАРАЗ – 7

- Утім, про індустріалізацію як таку на Закарпатті до процесу релокації внаслідок повномасштабної війни не йшлося. В коментарі Укрінформу раніше ви, зокрема, називали цифру: до релокації на Закарпатті працював 1 індустріальний парк, зараз є 12, з них реально працюють 7. Тобто це все ж таки говорить про масштаби для регіону.

- Індустріальний парк - це ще не означає одразу металообробка або інше виробництво. Це інфраструктура, де згодом буде виробництво. Наприклад, переробка – як у Виноградові, але ж переробка у нас була й до війни, просто не в таких масштабах. Індустріальний парк передбачає діяльність на 10 і більше гектарах, тобто той бізнес, який до нас почав заходити, він більш глобальний, він просто більший, ніж все, що тут було доти. І ще момент: якщо ми говоримо про період умовно від 2000-х років, то так, у нас справді з’являється щось масштабне і нове. Але якщо трошки повернутися – у нас були великі виробники.

- Маєте на увазі гігантів типу Флекстронікс чи ТОВ «Джейбіл», які з’явилися під час дії вільної економічно зони?

- Не тільки. У нас працював Мукачівський точприлад, Ужгородський машинобудівний завод, інші. Загалом ми рахували, що на тих підприємствах було до 28 тисяч працівників. І вони займались, в принципі, дуже схожим, просто не в таких масштабах.

РЕЛОКАЦІЯ ЗМІНИЛА СПРИЙНЯТТЯ ЗАКАРПАТТЯ ЯК РЕГІОНУ

- Але, в принципі, станом на 2022-й рік в Україні ніхто не сприймав Закарпаття як якогось серйозного економічного гравця. Ми були дотаційною областю, мали одні з найгірших доріг у країні, постійний відтік молоді з міст та сіл, брак вчителів та лікарів, найнижчі показники за рівнем складання ЗНО… Чи за останні 5 років після початку процесу релокації Закарпаття поміняло імідж в очах інших регіонів?

- Однозначно, що цей період змінив загальне сприйняття Закарпаття як регіону, де є щось інше, окрім туризму. Імідж області, яка приймає релокований бізнес та організовує його роботу, допомагає нам налагодити роботу з іншими регіонами. Ми затримуємо цей бізнес в Україні, це важлива роль. І цей запит є й далі.

Основним чинником, чому цей запит є й далі, чому Закарпаття надалі цікаве бізнесу, щоб релокуватися – це відносна безпека, менше тривог і обстрілів. І відсутність комендантської години, яка в свій час не була запроваджена – і це було одним із найкращих рішень для транзитного регіону. Тоді в перші місяці війни воно дало нам певну перевагу – і бізнес обирав Закарпаття. Зараз це продовжує працювати як перевага. Плюс – близькість до кордонів.

Знаєте, найкращу рекламу регіону робить сам бізнес. Ми маємо репутацію регіону, який всіляко сприяє переміщенню бізнесу – навзаєм вимагається лише чесно сплачувати податки. Це реноме працює і навіть обговорювалось на різного роду публічних майданчиках, особливо у 23-му та 24-му роках.

РЕЛОКОВАНІ КОМПАНІЇ ЗА ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ СПЛАТИЛИ 1 МЛРД 309 МІЛЬЙОНІВ ПОДАТКІВ

- Якраз з приводу цього маю питання – бо ми ж знаємо, що не всі релоковані компанії платять податки тут у нас. І це, в принципі, добре для прифронтових регіонів, що бізнес поїхав, а податки лишаються. Та все ж – пане Василю, чи маєте ви цифру, скільки релокованих компаній на Закарпаття платять податки тут?

- Можу сказати, що за 25-й рік релокованими підприємствами виключно місцевих бюджетних податків сплачено 1 млрд 106 млн грн. У 26-му році за дев’ять місяців вже 1 млрд 309 мільйонів – тобто, ріст продовжується. Уперше область відчула силу цих надходжень у 24-му році.

- Тоді зокрема голова ОВА заявив вперше, що область відходить від дотаційності.

- Так, тоді ми це вперше відчули. Але я ще додам, крім податків є ще так званий єдиний соціальний внесок – це ще майже мільярд. Це я говорю про наші податки, які адмініструються через ДПС у Закарпатській області. Тобто нема такого, що хтось із релокованих підприємств не платить тут у нас податки. Є такі, що платять тут всю суму стовідсотково, а є такі, що частину сплачують там, де у них лишилися активи. Як, наприклад, харківський «Турбогаз».

ГОЛОВНИЙ ПЛЮС ВІД ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ – ГРОШІ В БЮДЖЕТ

- Назвіть головні плюси для Закарпаття від індустріалізації. Можемо почати із грошей в бюджет – бо щойно про це йшлося.

- Ми однозначно говоритимемо про економіку місцеву як найбільший плюс. Пояснюю на прикладі з життя, не цифрами. От що нам дає умовно одне робоче місце на заводі машинобудування? Це людина, що має зарплату більшу, аніж середню по регіону, отримує середній дохід, вона купує більшість товарів та послуг, вона може собі дозволити відпочинок на вікенд – і цим підтримує місцевий бізнес. Це гроші, які від зарплат на заводі крутяться в місцевій економіці і створюють додаткові робочі місця.

Це підтверджують цифри. Станом на сьогодні ми маємо ріст кількості фізичних суб’єктів господарювання з 47 до 54 тисяч, юридичних – із 26 до 30 тисяч. Якщо би ми цю шкалу зробили на рівні держави, то вона, на жаль, буде показувати спад, приблизно в такому самому напрямку. Розумієте?

- Добре, перший і найбільший плюс – це гроші в бюджет та місцеву економіку. Що ще?

- Індустріалізація вимагає від нас піднімати стандарти в інших сферах. Наприклад, освіті й медицині. У нас з’являються приватні медичні центри. За останні 5 років на Закарпатті з’явилося багато клінік, пов'язаних із тою чи іншою сферою медично-естетичних послуг. Тобто є люди, які готові за це платити. Також великий запит на освітні послуги, з’являються приватні школи, особливо багато в Ужгороді. Ми модернізуємо освітні професії, наші заклади профтехосвіти, університет так само переорієнтовується на нові запити в регіоні.

- Ну і давайте фіналізуємо цей перелік змін.

- Далі я би акцентував на капіталізації регіону. Якщо подивитися на економіку краю, то сьогодні можемо казати, що 33% загальних надходжень на Закарпатті дає Ужгородський район. Це найбільша частка в регіоні, третина – якщо узагальнити.

- Тобто найбагатші люди на Закарпатті живуть в Ужгороді та Ужгородському районі?

- Так. Додам, що 56% відсотків релокованого бізнесу із тих 400 компаній, які переїхали на Закарпаття, релокувалися саме в Ужгород та район. Цифрою – це понад 200 компаній.

Мукачево дає показники набагато менші, інші також виглядають досить скромно, можливо трошки краще показує ріст Хуст, іще Берегово, Свалява підтягуються.

Треба сказати, що цей факт вимагає також капіталовкладень від держави для забезпечення відповідної інфраструктури – дороги, електромережі, газомережі, труби… Цього року область почала роботу над стратегію на наступне десятиріччя – робота йде і це все враховується.

НАПРЯМКИ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ: РОЗБУДОВА ІНФРАСТУКТУРИ, МЕДИЦИНИ ТА ОСВІТИ

- Які напрямки цієї стратегії ви вже зараз бачите?

- Індустріалізація вимагає розбудови інфраструктури. Найперше – це пункти пропуску, далі – під’їзди до них. Це номер один в переліку, бо всі, хто сюди релокуються, орієнтовані на експорт. Це базовий запит бізнесу.

І тут у нас виникає питання. Коли окреме підприємство запрацює на повну, воно впирається в те, що йому потрібен окремий пункт пропуску. І це вимагає від нас швидкого рішення. Інакше буде дивно виглядати, коли підприємство, скажімо, вклало 300 млн євро інвестицій, побудувало сучасний завод, знайшло людей, які там працюють, виробляє товар і, зрештою, впирається в кордон, де цей товар застряє на тижні. Так бути не повинно, тому всі ці питання для нас уже є нагальні і їх потрібно вирішувати.

Також не менш важливим є розбудова медицини та освіти. Також передбачаємо багато соціальний закладів для людей які потребуватимуть реабілітації, догляду та соціальної підтримки.

- Цікаво, бо ми ж з вами давно живемо на Закарпатті і знаємо, що відкриття одного нового КПП – це процес, що тягнеться роками. Дуже довга процедура зумовлена міжурядовими домовленостями, погодженням, плюс усі нюанси у відносинах із угорцями, словаками... То як тоді цей нагальний запит втілити – відкрити нові КПП, які нам потрібні за рік чи два, а не за 10?

- Все так, саме тому, в першу чергу, ми спираємося на збільшення пропускної здатності уже діючих пунктів пропуску. Якщо там є тільки легкові авто – додаємо буси, потім вантажівки. Це розвантажує інші КПП – і дозволяє зняти напруження. «Лужанка», на яку зараз їдуть порожні фури, гарний тому приклад. Після закінчення реконструкції цього КПП «Лужанка» ще більше покращить загальну ситуацію – і, до речі, це найближчий пункт пропуску до угорського автобану. Тому ось такі кроки є першочергові: реконструкція діючих КПП та збільшення їхньої пропускної можливості.

Щодо нових пунктів пропуску – тут працюємо із нашим наразі найбільш стабільним сусідом, із Румунією. Тому найближчі нові КПП на кордоні з’являться на румунському кордоні, у нас понад 200 км протяжності кордону і Румунія – це вихід до портів.

З ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЄЮ З’ЯВИЛИСЯ КОШТИ ДЛЯ МАЛИХ ВИРОБНИКІВ

- Давайте поговоримо про «темний» бік індустріалізації: в закарпатських соцмережах багато дописів та коментарів про те, що в регіоні віддають перевагу релокованому бізнесу, жертвуючи при цьому інтересами малого та середнього місцевого бізнесу. Що відповідаєте громадянам на такі закиди?

- Відповім непопулярно, але об'єктивно. І якщо бути чесними, будь-хто на це питання відповість так само. Якщо ти маєш на порядку денному 100 питань, то в першу чергу вирішуєш важливі і ті, які максимально швидко дадуть результат. Тому, можливо, це виглядає як те, що перевагу надають релокованому бізнесу перед дрібним місцевим.

Але є інший момент: коли ми говоримо про дрібний місцевий бізнес – в переважній більшості це сфера послуг. Тут потрібно визнати, що цю сферу послуг наповнюють гроші від промисловості. Тобто, ми говоримо про те, що, навпаки, індустріалізація регіону цих дрібних підприємців якось може розвинути. Інше пояснення наведу на прикладі фермерів, це теж дрібний та середній бізнес. Донині ми не мали можливості дотувати сільське господарство на Закарпатті – не було в бюджеті області на це коштів. За останні чотири роки фермерам ми надали допомоги з обласного бюджету більше, аніж за всі роки Незалежності. Лише цього року на цю програму було виділено більше 50 млн грн – на розвиток рослинництва, тваринництва, вівчарства. Це означає, що фермер придбав трактор – подав заявку і отримує від держави компенсацію від 40 до 80% його вартості у рамках обласної програми. Так само із системами поливу під саджанці, іншу техніку, шпалери під виноградники тощо. Так впливає індустріалізація на малих виробників – в області з’явилися кошти, аби їх нарешті підтримувати. Раніше таку підтримку отримували за програмами від угорського уряду лише закарпатські угорці.

- Чи були за цей час випадки, коли на Закарпаття не зайшов бізнес через певні обмеження по викидах, забрудненню води. Чи ми щось втратили від цього?

- Так, були випадки відмови в релокації через екологічні обмеження. Чи ми щось втратили? Ми навіть не рахували – бо це не співставні речі.

Загалом, ми через екологічні обмеження втратили кілька великих підприємств, які обрали інші регіони. І це не секрет: ми не є великі і не маємо таких потужностей та інфраструктури, аби приймати справді великих гравців. Адже вони також дивляться на приміщення – у нас нема справді великих приміщень під бізнес.

Ну і також хочу сказати, що ми відмовляли великому бізнесу не лише через фактори екології: ми відмовляли суб'єктам, котрі не були добрими платниками податків. Так само, як вони нашу інфраструктуру, ми вивчаємо їхню історію бізнесу. Були підприємці, яким ми відверто казали, що із таким способом ведення бізнесу вони тут не потрібні. І зрештою, їх тут нема.

КЕЙС РУНОЇ ДЛЯ ЗАКАРПАТТЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ СКЛАДНИМ

- Іще до питання проблем релокації: чи має Закарпаття іміджеві втрати через історію із забудовою високогір’я одним із найбільших нашим релокантів – компанією «Вітропарки України»?

- Ця компанія – це не один, а кілька суб’єктів. Власне, чотири суб’єкти із цієї компанії входять в десятку найбільших платників податків до місцевих бюджетів сьогодні на Закарпатті, і вони сконцентровані у, назвемо це так, кластері Перечина. Щодо скандалів навколо полонини Руної – звісно, нам би хотілося, аби таких суперечок в регіоні не було.

- Ну їх не може не бути – з огляду на те, як склалася ситуація.

- Так, їх складно уникнути в цій ситуації. Але водночас тут варто опиратися на реальні факти вигоди. Ми маємо громаду, яка визначила, що їм цей проєкт потрібен. І їхня мотивація зрозуміла: раніше у них не було практично нічого, а тепер з'явилися вагомі ресурси в бюджеті. Чи можемо ми казати, що жителі умовно Туря-Реметівської громади не заслуговують на такий самий рівень освіти, медицини чи соціального захисту, як жителі Ужгорода? Громада отримує мільйонні надходження на розвиток, які дають їй можливість рухатися вперед. Чи зайдуть на ці території інвестори і побудуть завод? Ні, ніколи. Як має держава впливати на це й регулювати процес? Будьмо чесними: чи ми можемо законно розподілити бюджетний ресурс і сказати жителям громади, мов, ми розуміємо, що на вашій території ніхто не збудує велике підприємство з тисячами робочих місць, яке стане основним джерелом податків, бо на їхню діяльність є певні обмеження. Тому ось будь ласка, ми надаємо вам фінансовий ресурс, щоб ваші жителі мали такі ж соціальні гарантії, як в інших громадах. Ми можемо так зробити? Ні, не можемо зробити.

- Але ж не можна все щоразу виправдовувати потребами громади.

- А чому ні? Ну дивіться: хто має це вирішувати? Ми чи громада? Напевно, громада. Тим не менш, кейс Руної надалі залишається складним для Закарпаття.

РЕЛОКОВАНЕ МАШИНОБУДУВАННЯ ДЕМОНСТРУЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗРОСТАННЯ

- На вашу думку, які галузі промисловості на Закарпатті, які ми отримали з релокацією, демонструють найбільше зростання і де це проявляється?

- Ну в Перечині ми це бачимо наочно – це машинобудування, яке призвело до того, що бюджет міста збільшився втричі.

Далі – це Ужгород і Мукачівський район, так само машинобудувальна сфера послуг та будівництво. Також у Виноградові – це переробка: релоковане підприємство, яке працювало в Бердянському регіоні, потім в Миколаєві, зрештою, переїхало до нас.

- Чи Закарпаття досі розглядають як транзитний коридор для транспортування українського зерна? Про це багато говорилося кілька років тому – навіть презентували проєкт сухого порту в Горонді, який, втім, так і не отримав життя. Чи досі регіон розглядають в цьому сенсі – адже їхати зайві кількасот кілометрів для бізнесу це зайві витрати?

- Доцільність цього коридору через Закарпаття залежить від ситуації на Чорному морі. Поставляти морем продукцію набагато дешевше, ніж залізницею чи вантажівками через наш регіон. Бізнес везе зерно з центру та інших регіонів країни через нас уже тоді, коли не має іншого виходу і кордон з Польщею забитий чи заблокований. Це тимчасове вирішення критичної ситуації – саме тому про сухий порт говорили, але як тільки відкрили море в наступному році, цей проєкт погас. Зараз, у жовтні 2026 року, і ще станом на два місяці тому всі вільні складські приміщення на Закарпатті були забиті. Жодного вільного місця на наших перевалкових пунктах нема. А два роки до цього вони просто стояли. Утім, це не призводило до збитків. Це така інфраструктура на точці безбитковості. Станом на тепер про сухі порти на Закарпатті мова не йде – це невигідно.

- Чи будуються натомість підприємства із переробки: не конче ж вивозити за кордон сировину, можна переробляти тут і продавати продукт.

- Так, я вже згадував про Виноградів та релокований бізнес із переробки овочів. В Ужгороді нині будується завод із переробки сої на олію.

ЗАКАРПАТТЯ ВІДНОВЛЮЄ ІМІДЖ СОЛЯНОГО РЕГІОНУ

- Спитаю іще про один провальний кейс – це відновлення проєкту «закарпатська сіль» й іміджу соляного регіону, який у Закарпаття був колись. Мова про Тереблянське родовище і бізнес, заходу якому на родовище усіляко сприяли в регіоні, і навіть презентували Зеленському першу добуту сіль – а зрештою, власники почали судитися і видобуток став, так і не почавшись на повну. Що там відбувається і чи про закарпатську сіль, як і про сухі порти, також більше мова не йде?

- Ні, ситуація інакша, закарпатська сіль буде. Насправді, нам дуже шкода, що конфлікт між акціонерами негативно позначився на стратегічній галузі для регіону. Навіть і для країни – бо в Дрогобичі нема стільки покладів харчової солі, як на Закарпатті. Тобто, це й для країни стратегічне підприємство. І передовсім через видобуток технічної солі, яку країна імпортує.

Наскільки мені відомо, зараз інвестори завершили судові суперечки, там потрохи реанімують виробництво. Я дуже сподіваюся, що воно повноцінно запрацює. Все ж таки, там є потенціал. І сьогодні Україна потребує сотень тисяч тонн цієї солі.

З іншого боку, це не державне підприємство – ми не маємо законного впливу на власників. Повірте, зі свого боку регіональна влада зробила все, аби їх примирити.

НА ЗАКАРПАТТІ З ІНОЗЕМЦІВ ПРАЦЮЮТЬ ВИХІДЦІ ІЗ КАВКАЗУ ТА СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ

- Наостанок поговорімо про ринок праці. У нас понад 3 тисячі вакансій в регіоні – і криза робочих рук. Із бангладешцями не вийшло, ми також розуміємо, що закарпатці, які виїхали за кордон, ближчими роками не повернуться. Водночас дивно, що в регіоні не з’являється HR- агенцій, які б хантили робочих на вакантні посади професіоналів. Чому немає цього руху в області?

- Скоріше за все, що підприємства самі вирішують ці питання за допомогою майданчиків типу Work.ua та оголошень в соцмережах та місцевих медіа. Погоджуся, що цей ринок на Закарпатті не сформований – можливо, фахівців з HR наймають в інших регіонах.

- Чи, на вашу думку, вдається нам ці проблеми кадрового голоду вирішувати?

- Ну, напевно, тут мала би бути якась державна програма щодо повернення українців, до якої ми потенційно могли б долучитись. Давайте говорити відверто: ті, хто виїхали за кордон, не повернуться через питання мобілізації. Хоча за нашим моніторингом, запит на повернення є у значної частини тих, хто виїхав: наші зарплати не сильно відстають від тої же Словаччини чи Угорщини. На жаль, чим довше триватиме війна – тим буде гірша демографічна ситуація в Україні, це напряму зв'язано із кількістю працівників.

Щодо іноземців – у нас в регіоні не так багато тих, хто має дозволи на роботу. Загалом нині є 86 дозволів на роботу в Закарпатті, це переважно сфера будівництва. Йдеться про представників пострадянських країн – Азербайджану, Вірменії, Узбекистану. Також – представників Пакистану.

У той же час, якщо говорити в масштабах країни, я не впевнений, що нам вдасться відбудувати країну, не залучаючи мігрантів з країн третього світу.

ПЕРЕЧИН ЯК ПРИКЛАД СПІВПРАЦІ БІЗНЕСУ Й ПРОФТЕХОСВІТИ

- Чи діє в Закарпатті договір між бізнесом та профтехосвітою? Перші меморандуми підписували два роки тому, чи вдалося за цей час підготувати кадри та вплинути на кризу робочих рук? Тут найкращий приклад Перечина, де студенти отримують від роботодавця 4-6 тисяч до стипендії і мер заявляє, що у них діти після 11 класу перестали виїжджати за кордон. Чи так само в інших районах, містах?

- Так, Перечин – це яскравий приклад гарної співпраці бізнесу та профтехучилищ. Так працювали ці підприємства в містах на Сході, коли за рахунок своєї дохідної частини вони формували місцеву освіту й інші сфери. На Закарпатті це наразі стосується лише Перечина. Мукачево, Ужгород не мають такого домінанта, який би кував під себе кадри у місцевих закладах освіти. Є бізнеси, які підтримують студентів та беруть їх на добре оплачувану роботу. Але це не гарантує, що студенти не виїдуть за кордон.

Я би тут звернув увагу на один момент, він є юридичний, трошки складний. Діти до 18 років недієздатні юридично – вони роблять те, що кажуть їм батьки. Тобто, бізнес може платити стипендію та пропонувати роботу – а студент зрештою все рівно їде, бо так вирішили в сім’ї. Виходить, бізнесу це не вигідно, бо він не має жодних гарантій, що цей студент піде до них працювати. І також нема ніякого механізму повернення таких стипендій у разі відмови працевлаштуватися на виробництво. Тобто, це складний процес – тут потрібне законодавче врегулювання, аби був ефект.

- А чи діє цей договір у зворотному напрямку – чи затримує це дітей на Закарпатті? Чи стало менше виїжджати випускників?

- Виїжджає справді менше. Але це швидше через введення закону про виїзд чоловіків віком 18-24, саме це призупинило масовий відтік молоді за кордон.

- Насамкінець – чому на Закарпатті, яке демонструє індустріалізаційні потуги, в цьому році всього два студенти на фізфаці в Ужгородському університеті і нуль на хімфаці?

- Це проблема. Відверто – вишу потрібно на неї реагувати і швидко шукати вихід із становища, яке склалося. З іншого боку, якщо така ситуація – очевидно, що абітурієнти не розуміють, де вони будуть працювати із цим дипломом. У всякому разі, тут є над чим працювати.

Тетяна Когутич, Укрінформ