Військо нескорених

08.10.2021 18:04 СОЦІО

Армія без держави

В українському календарі є лише один день – 14 жовтня, коли на нього припадає аж чотири великих свята: Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва, День Української Повстанської Армії та День захисників Вітчизни.

Цього дня в церквах відбудуться поминальні тризни, українці молитимуться, віддаватимуть данину пам’яті тим, хто не раз і не два, часто дивлячись смерті в очі, намагався зробити Україну окремою державою, вшановуватимуть сучасних захисників державного суверенітету і територіальної цілісності (воїнів АТО – ООС).

Чи не найвеличніше з усіх свят, яке ми відзначатимемо (надіюсь, на державному рівні) 14 жовтня   - 80-ті роковини ОУН-УПА, яка єдина під час другої світової війни і після неї воювала за незалежну Україну. У цивілізованих країнах дати народження власних збройних сил вважаються одними з найголовніших свят.

Втративши надію на те, що німці дозволять постати самостійній Україні (арешт С. Бандери, Я. Стецька та інших націоналістів після проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту про відновлення Української держави, а також розстріли в київському Бабиному Яру в лютому 1942 року членів похідних груп, у тому числі й націоналістів Олени Теліги, закарпатців І. Рогача з сестрою Ганною, І. Ірлявського (Рошко), В. Кузьмика та багатьох інших, ОУН зайвий раз переконалась у необхідності створення власної армії і пішла в глибоке підпілля. Перебуваючи в ньому, націоналісти почали серйозно готуватися до силового протистояння з вермахтом, запасаючись зброєю, боєприпасами, медикаментами, продовольством, словом, усім, що необхідно для створення майбутньої армії і ведення війни. Паралельно з тим проводився і вишкіл кадрів.

Використовуючи сприятливі природні умови малозаселених та лісистих районів Полісся та Волині,   ОУН(б) з розрізнених своїх та мельниківських збройних загонів, вояків «Поліської Січі», якою командував Тарас Боровець («Бульба») та проводячи мобілізацію серед місцевого населення, створило військову формацію, яка одержала назву «Українська Повстанська Армія». Днем її заснування стало 14 жовтня 1942 року, коли весь християнський світ відзначає свято Покрови Пресвятої Богородиці – захисниці українського козацтва. Згодом, у ніч з 21 на 22 березня 1943 року, до повстанців, залишивши місця постійного перебування, зі зброєю долучилася і українська допоміжна поліція. Таким був наказ Проводу ОУН. Відповідно до такого ж таємного наказу, про який не знали німці, вона і поступила до них на службу.

Новостворене українське військо поклало собі за мету відродження державності на власній землі. Територія, охоплена повстанським рухом становила приблизно чверть площі сучасної України з населенням 15 мільйонів чоловік.

Під контролем учасників українського руху Опору були такі райони, куди німці не сміли навідуватися (Колківська республіка, наприклад).

Тоді, як інші народи, поневолені нацистською Німеччиною, змирилися зі своїм статусом, УПА єдина з усіх армій, причому без власної держави, а згодом і збройне підпілля понад 10 років боролися під час Другої світової війни і після її закінчення за самостійну соборну Україну. Чи не за прикладом українців визвольну війну проти Третього рейху розпочали поляки, французи, греки, країни Балтії, Скандинавії…

УПА захищала мирне населення від свавілля нацистських окупантів та радянських партизан, зривала відправлення молоді на примусові роботи до Німеччини, поставки продовольства до неї, визволяла бранців, у тому числі й полонених червоноармійців з таборів, а згодом боролася проти встановлення радянської влади в Україні.

Завдяки сильній дисципліні, доброму знанню місцевості, підтримці місцевого населення, вмілому застосуванню тактики ведення партизанської війни, українські повстанці стали серйозною силою, з якою не могли не рахуватися вороги.

Упродовж семи років на чолі ОУН-УПА стояв головний командир, генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Після його загибелі командиром повстанського війська став полковник Василь Кук – Коваль (Юрій Леміш). Це він керував найбільшим в історії УПА боєм в гурбинських лісах на Волині, де 30-тисячне військо НКВС при підтримці танків, артилерії, авіації червоної армії намагалися оточити і знищити українських партизан, яких налічувалося 4 тис. Ворожа операція провалилася, бо бандерівці зуміли вийти з оточення і відійти у заздалегідь підготовлений район, втративши при цьому 80 своїх побратимів. Вибуло з ладу (вбиті й поранені) 800 радянських солдат та офіцерів.

Боротьба за свою державність була змістом життя для багатьох поколінь українського народу від найдавніших часів і, на превеликий жаль, дотепер (анексія Криму і військова агресія РФ на Сході України. Таку боротьбу, яку вела ОУН-УПА за свою незалежність, не знала історія людства. Без найменшої допомоги зовні повстанське військо воювало проти численних ворогів різних мастей: гітлерівських окупантів, радянських партизан і військ НКВС, польської АК, угорських та румунських вояків. Часто поранені в бою стрільці, щоб не потрапити до рук ворога, самі дострілювали себе, вигукуючи при тому «Слава Україні!»

Потрапляючи в полон, а відтак до в’язниць чи таборів, вони і там продовжували боротися за українську ідею, вдаючись до різних актів непокори, включаючи повстання. Хто-хто, а багаторічний в’язень сталінських концтаборів, російський письменник і дисидент О. Солженіцин знав, що говорив: «Только бандеровцам удалось расшатать устои ГУЛАГа».

У 50-ті роки минулого століття, коли ще йшла війна (останній бій бандерівці Петро Пасічний, Олег Цетнарський та Марійка Пальчак дали 12 квітня 1960 року біля с. Шумляни на Тернопільщині), США визнали заслуги українських націоналістів у боротьбі з нацистським та комуністичним режимами і вилучили ОУН із переліку заборонених організацій.

Важко повірити в те, що останній повстанець – надрайонний провідник Бережанщини Ілько Оберишин («Кобзар» вийшов із підпілля тільки в 1991 році після відновлення української держави.

Катюзі по заслузі

Ведучи нерівну військово-політичну боротьбу на своїй, Богом даній землі, з двома тоталітарними режимами: нацизмом і більшовизмом, українські повстанці протягом всього часу відправили до праотців понад 3 тис. гітлерівських солдат та офіцерів, понад 35 тис. військовослужбовців НКВС-МДБ, червоних партизан.

Потрапляла у повстанські сіті, як-то кажуть, і груба риба. У травні 1943 року на шосе Ковель-Берестя, неподалік спаленого гітлерівцями разом з його жителями с. Кортиліси, стрільці партизанського відділу «Помста Полісся» заклали міну, внаслідок чого підірвалася німецька автомашина, в якій їхав і загинув шеф німецьких штурмових відділів СА обергрупенфюрер В. Лютце – одна із наближених осіб до Гітлера.

Чимало успішних бойових операцій було на рахунку упівців, у яких командиром був «Еней» (П. Олійник). Кілька днів вони, прагнучи захопити в полон командувача 1-м Українським фронтом генерала М. Ватутіна (поверталася та армія, яка влітку 1941 року втекла з України, залишивши напризволяще її жителів з німецькими окупантами) сиділи в засідці на шосе неподалік с. Гоща. 29 лютого 1944 року кортеж із чотирьох автомашин, в одній з яких їхав «уславлений» полководець, був обстріляний з автоматичної зброї, внаслідок чого він одержав важке поранення і незабаром помер в одному з київських шпиталів.

Повстанці не випадково полювали на М. Ватутіна, бо добре знали його «заслуги» перед українським народом. Це він, перебуваючи у лавах червоної армії, ще в 1920 році брав участь у боях проти Дієвої армії УНР та повстанців Холодного Яру на Черкащині, чим зробив собі блискучу військову кар’єру. Завдяки таким, як він, Україна більш ніж на 70 років перебувала у статусі радянської колонії.

24 серпня цього року українці відсвяткували 30-ті роковини не проголошення незалежності України, а її відновлення, позаяк державна незалежність проголошується раз і назавжди. Це було зроблено Центральною Радою 18 січня 1918 року на Софіївському майдані, коли був оприлюднений 4-й Універсал про незалежність УНР. Саме тоді переможно завершився майже 300-літній період боротьби українців за звільнення від московського колоніального рабства. Через те Верховна Рада в 1991 році повинна була не оголошувати державну незалежність України, а відновити її, як таку, що припинила своє існування внаслідок окупації червоною армією у 20-х роках минулого століття.

Як на мене, 24 серпня повинно бути днем визволення від радянської окупації та відновлення незалежності України.

На превеликий жаль, таку визначну подію в історії України чимало киян та гостей столиці святкували в не дуже комфортних умовах, адже в Маріїнському парку Києва ще й досі стоїть пам’ятник двічі завойовнику України генералу М. Ватутіну. Правда, в 2018 році була спроба демонтувати його, але закінчилася вона невдачею. Якби можновладці читали власну історію, знали про окупацію України Росією в 1918 – 1920 рр., коли УНР була потоплена в крові російською армією, у складі якої був М. Ватутін, вони б давно це зробили. До речі, незнання та не шанування українцями власної історії відзначав ще у свій час український письменник і кінорежисер О. Довженко. А може, Київрада не господар на своїй підвідомчій території, і закон про декомунізацію писаний не для неї !? Вже дратує ота українська толерантність аж до непристойності !

Під час німецько-радянської війни головним містом, в якому були зосереджені всі основні адміністративні та військові органи управління Третього рейху було м. Рівне. У ньому проживав гауляйтер України Е. Кох. Через те не випадково на початку 1942 року у довколишніх лісах отаборився чекістський загін «Победітелі» під командуванням полковника НКВС Д. Медведєва. Незабаром його особовий склад поповнився ще одним учасником – професійним чекістом М. Кузнецовим, який видавав себе за офіцера вермахту обер-лейтенанта Пауля Зіберта.

Радянський терорист у німецькому однострої здійснював диверсії та вбивства на Західній Україні під маркою ОУН-УПА, залишаючи на місці злочину відповідні «націоналістичні» документи.

У такий спосіб ним були вбиті імперський радник рейхскомісаріату України Г. Гель, його секретар А. Вінтер, заступник рейхскомісара України генерал П. Даргель, агент гестапо майор М. Геттель, президент верховного суду окупованої України А. Функ та інші високопосадовці. Крім того, він викрав з дому командувача особливими військами окупованої України генерала М. фон Ільгена.

У Рівному М. Кузнецов мав завдання застрелити рейхскомісара України Е. Коха і навіть побував у його кабінеті, однак замах чомусь не стався.

На початку 1944 року у Львові М. Кузнецов разом зі своїми спільниками І. Беловим та Я. Камінським убив віце-губернатора дистрикту «Галичина» О. Бауера. Словом, на цей час на рахунку терориста М. Кузнецова було 18 генералів і високопосадовців-чиновників німецької окупаційної адміністрації.

Скаженіючи від таких втрат, гестапо арештувало і розстріляло сотні українських націоналістів і патріотів. Медведівці ж від задоволення лише потирали руки.

Коли ж запахло смаленим, М. Кузнецов і компанія, втікаючи автомобілем назустріч наступаючій червоній армії, до якої вже було рукою подати, 2 березня 1944 року неподалік с. Верби на Рівненщині змушені були зупинитися – на шляху стояла польова жандармерія УПА, переодягнута у червоноармійські шинелі з автоматами на грудях. Опинилася вона на цій дорозі не випадково, бо їй було відомо про діяльність радянських терористів у німецьких мундирах. До «червоноармійців» підбіг світловолосий обер-лейтенант з піднятими догори руками: «Ребята, не стреляйте, я свій», – закричав він. «Ребята» не думали стріляти, бо вони потрібні були їм живими. Вийшло, як у тій приказці : хто копає яму іншому, сам в неї потрапить.

На допиті, який проводив сам очільник СБ ОУН(б) генерал М. Арсенич-Березовський, М. Кузнецов, рятуючи своє життя, видав усі таємниці, які цікавили українських повстанців, у тому числі розповів про дії псевдоповстанського загону під командуванням лейтенанта Крутікова, який займався розбоєм, грабежами, провокаціями, словом, дискредитував УПА. Щойно бандерівці дізналися про те, як він був знищений їх спецвідділом.

Через місяць, як засвідчують німецькі джерела, на зустрічі працівників СБ ОУН(б) з представниками вермахту, усі троє радянських терористів були передані їм. Натомість українським повстанцям була повернута сім’я очільника ОУН(б) М. Лебедя.

За логікою речей Я. Камінського та І. Белова гітлерівці, очевидно, розстріляли, оскільки вони не були головними виконавцями терактів, а що сталося з М. Кузнецовим – невідомо. За однією з версій, йому було збережено життя, після війни він нібито навіть виходив на зв’язок із рідним братом, який проживав у м. Свердловськ (РФ). Так чи інакше, всю правду дізнаємося лише тоді, коли у 2025 році буде розсекречена його справа, що зберігається в архівах ФСБ Росії. Тоді ж буде остаточно спростовано версію, за якою М. Кузнецова було вбито у с. Боратин на Львівщині, і що він похований на пагорбі Слави у Львові.

Бойові дії бандерівців на українських землях Холмщини і Підляшшя дуже дратували Кремль, який нарешті зумів насадити полякам свій прокомуністичний уряд. Своїм варшавським холуям він поставив завдання за всяку ціну ліквідувати на своїх теренах український рух Опору. З Варшави негайно виїхав заступник міністра національної оборони К. Сверчевський, щоб на місці обговорити план військової операції. Проте йому цього не вдалося зробити, бо про наміри поляків дізналися упівці. 28 березня 1947 року біля м. Балигород вояки двох сотень, якими командували «Стах» та «Хрін» зробили засідку і в результаті бою К. Сверчевський був убитий. Загинув і весь генеральський супровід. В операції відзначився кулеметник «Дух» – перший з лемків лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги – найвищої повстанської нагороди.

Закарпатці – командири УПА

На превеликий жаль, ще і сьогодні можна почути про те, що наш край немає стосунку до українського повстанського руху. Однак ця думка хибна. Чимало учасників Карпатської Січі – армії Карпато-Української держави після окупації краю мадярськими військами в березні 1939 року подалися на Захід. В Австрії, приміром, частина карпатських січовиків пройшла військовий вишкіл за програмою створення української армії, яким керував полковник Р. Сушко, деякі з них вступили в ряди Легіону «Дружини українських націоналістів», що був сформований з двох куренів «Нахтігаль» і «Роланд» і був підпорядкований ОУН.

Відтак навчені військової справи, збагачені досвідом державотворення, вони опинялися на відповідальних посадах в українському визвольному русі.

Герой УПА Іван Кедюлич («Чубчик») із Перечина був поручником Карпатської Січі, членом її штабу. До речі, його брат Тарас загинув у березні 1939 року на Красному Полі, захищаючи столицю Карпатської України – м. Хуст. Пройшовши в Австрії навчання, служив у військових відділах українських націоналістів, займався підготовкою командирських кадрів у вишкільному відділі УПА, відтак був призначений командиром 19-го Кам’янець-Подільського тактичного відтинку (ТВ). 1 серпня 1945 року наш земляк загинув у бою з спецгрупою НКВС поблизу с. Лісники Бережанського району на Тернопільщині.

На місці загибелі І. Кедюлича насипана символічна могила з написом: «На цьому місці у серпні 1945 року військовиками НКВС було вбито командувача західною групою УПА Івана Кедюлича («Чубчик») та командувача південною групою УПА Івана Яцишина («Гордієнко»). Вічна слава героям України».

Якщо ж бути точним, то з липня 1945 року і на момент загибелі наш земляк уже перебував на посаді командира 25-го тактичного відтинку «Закарпаття». Про те, що наш край належав до нього, засвідчує і організаційна схема ОУН-УПА за станом на 1945 рік, яку мені довелося бачити особисто.

Призначаючи на цю посаду уродженця Закарпаття, командування УПА, очевидно, надіялося на те, що на його теренах будуть створені місцеві повстанські відділи, адже в ньому в 1945 році поновила свою роботу крайова організація ОУН, яку очолив Д. Бандусяк. До того ж дехто з очільників ОУН, знаючи, що самостійно УПА не зможе перемогти, надіявся, що існуюче тертя між країнами-переможцями над гітлерівською Німеччиною призведе до виникнення нової війни, тепер уже альянтів Великобританії та США проти СРСР. І тоді український визвольний рух міг би розраховувати на успіх.

Між іншим, до війни з радянським союзом готувався польський уряд у Лондоні, очолюваний С. Миколайчиком, сформувавши з визволених із таборів своїх громадян півмільйонну армію, а також висадивши у Німеччині, неподалік радянських військ, 300 тисяч своїх жовнірів.

Ще один наш земляк – уславлений повстанський командир, курінний Іван Шпонтак («Залізняк», уродженець с. Вовкове Ужгородського району), захищаючи українське населення у межах польської держави, наводив жах на жовнірів АК. Після проведення польським комуністичним урядом акції «Вісла» (примусове виселення українців з їх етнічних земель), оселився у Чехословаччині. У 1959 році таємна поліція цієї країни заарештувала його і передала полякам. 22 роки відсидів у тюрмі Стржельце Опольске. Вийшовши на волю, проживав у Чехословаччині, де в 1989 році помер. Упродовж тюремного ув’язнення і до кінця життя героєм опікувався «Карпатський Союз» з осідком у США і заступником голови якого був виходець із Закарпаття Вікентій Шандор.

Серед провідних командирів українського повстанського війська був уродженець с. Кузьмино Мукачівського району Андрій Стерчо, також колишній карпатський січовик. Потрапивши до рук НКВС, він був вивезений до м. Горський (РФ), де в одній із в’язниць його закатували…

Про цей факт автор цих рядків, будучи на посаді начальника управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації, дізнався з книги його брата П. Стерча, також учасника Карпатської Січі, яка називається «Карпато-Українська Держава».

Зарубіжний вчений, професор американського університету Дрекселя видав її ще в 1985 році в канадському м. Торонто. Цінна вона тим, що на конкретних фактах та архівних документах наш земляк П. Стерчо переконливо доводить, що Друга світова війна розпочалася березневими подіями 1939 року на Хустщині.

Скориставшись службовим становищем, я звернувся до Мукачівської РДА з проханням увічнити пам’ять героя-земляка. До честі тодішнього очільника районної виконавчої влади І. Токаря, пам’ятна дошка А. Стерчу була виготовлена і встановлена на стіні будинку, в якому колись була школа і в якій він навчався. На її відкритті його племінник плакав, розповідаючи, як їхня родина в радянські часи перебувала під тиском спецслужб, а за роки незалежності про патріота-односельчанина ніхто ніде не згадував.

ОУН-УПА – всеукраїнський витвір, а не галицький, як ще сьогодні дехто вважає. Склад її був багатонаціональним. У ній воювали білоруси, росіяни, узбеки, татари, казахи, грузини, німці, бельгійці, французи, євреї – всього 15 різних національних відділів. Неукраїнського походження було 46 відсотків її особового складу.

За свідченням ветеранів УПА-Захід, у лавах повстанців були і закарпатські українці, які переходили на їх бік з угорської армії, адже з квітня до жовтня 1944 року вона дислокувалася у передгір’ї Карпат (Закарпатська, Львівська та Івано-Франківська області).

Подібним чином партизанський стрій поповнювався на Рівненщині, де закарпатці – солдати угорської армії, несли службу по охороні мостів, залізниць, іншої інфраструктури. Після відповідної перевірки СБ за ними закріплювали особисту зброю, давали псевда і вони ставали повноцінними упівцями. На жаль, прізвища їх невідомі.

У повстанських документах згадується закарпатський юнак – випускник Мукачівської гімназії, насильно мобілізований до мадярського війська, який неподалік м. Дубно покинув охорону залізничного моста і привів з собою кілька своїх земляків зі зброєю у розташування бандерівців. Одержавши псевдо «Шлюсар», він був незамінним підстаршиною, позаяк знав кілька мов і за потреби був перекладачем. У партизанському середовищі одружився на місцевій дівчині – зв’язковій УПА, в одному з боїв загинув геройською смертю.

УПА в Закарпатті

Як відомо, на закарпатських теренах не діяли місцеві підрозділи українських повстанців, але це не означає, що в наш край вони не навідувалися з місць постійної дислокації по тому боці Карпат: у Львівській та Івано-Франківській областях.

Прагнучи розширити територію свого впливу, командування українських збройних сил направляло свої військові відділи в найзахіднішу частину України – Закарпаття.

Проводячи бесіди з місцевим населенням, роз’яснюючи йому за що воюють українські партизани, їхні командири тим самим вивчали можливість організації місцевого руху Опору. Нерідко під час таких рейдів доводилося вступати в бій з енкаведистами.

З 10 до 13 листопада 1944 року невеликий пропагандистський спецвідділ УПА «Трикутник Смерті», перейшовши Яблуницький перевал, спустився на Рахівщину. У селі Луг ним було роззброєно місцеву міліцію, проведено роз’яснювальну роботу серед населення. Після годинного бою з ясінянською міліцією він через Чорногору подався на Івано-Франківщину.

У с. Солотвино на Тячівщині восени 1945 року партизанська сотня «Сіроманці» (командир «Яструб»), розбивши прикордонний загін, перебувала у населеному пункті кілька днів.

У 70-х роках минулого століття, автору цих рядків довелося побувати в цій місцевості. Тодішній начальник прикордонної застави імені героя радянського союзу З. Мозгового капітан І. Бредихін розповів мені дещо про цей бій.

Навесні 1945 року на території нашого краю побували стрільці львівського куреня «Холодноярці», влітку цього ж року – сотні УПА Дрогобицького тактичного відтинка.

У цьому ж році з рейду в Словаччину через нашу область на місце постійної дислокації повернувся курінь «Підкарпатський» (ТВ-22).

10 березня 1945 року в с. Ставне на Великоберезнянщині ввійшла партизанська сотня «Сурма». У бою з ворогом відзначився старший вістун «Береза», який, будучи пораненим, убив кількох енкаведистів.

Кілька разів навідувалися повстанці на Міжгірщину. У с. Колочава у липні 1946 року вони, прийшовши з львівських теренів, відібрали у місцевої влади 700 овець і роздали їх жителям села. При переході через перевал, вони були обстріляні, в результаті чого загинув стрілець «Голий», у полон до ворога потрапив стрілець «Сіромаха».

У селі Верхній Бистрий бандерівці відімкнули крамницю місцевого ліспромгоспу і роздали населенню 2 тис. кілограмів борошна, 200 буханок хліба, 20 тис. пачок цигарок та іншого краму. Після акції повстанці провели з селянами бесіду, під час якої розповіли про цілі своєї боротьби. Це сталося 26 червня 1946 року.

21 вересня 1947 року вояки підрозділу, командиром якого був старший вістун «Гамалія», з новоселицької крамниці вилучили для своїх потреб 30 кг борошна, 15 кг мила, 4 тис. пачок цигарок, радіоприймач, а також із місцевої молочарні забрали 90 літрів сметани.

Підвідділ УПА, очолюваний тим же старшим вістуном «Гамалією», в селі Присліп відібрав у місцевих дружинників зброю.

Навідувались українські повстанці і на Воловеччину, де ними був збитий радянський літак.

Ціна визвольної боротьби

УПА – це військо безіменних. За правилами ведення партизанської війни українські повстанці рідко знали прізвища один одного, вони мали лише псевда, а тому часто гинули безіменними. Ось чому кожне відоме нам ім’я того, хто боровся і загинув за велику ідею української державності, має бути навіки закарбоване у пам’яті нащадків.

Упродовж своєї багаторічної журналістської діяльності,
дослідження історії українського війська та висвітлення її у мас-медіа, доводилося спілкуватися   з багатьма ветеранами українського визвольного руху, в тому числі й учасниками УПА, які продовжували проукраїнські традиції боротьби за волю. Не пригадую випадку, щоб хтось із них нарікав на власну долю, на державу, яка довго не визнавала їх учасниками боротьби за незалежність України. Такими вони стали лише у 2010 році, коли Президент України В. Ющенко видав Указ «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», хоча це повинно було статися ще за президентства Л. Кравчука, на початку його каденції. Але він більше дбав про власний імідж, ніж про очолювану ним державу та її народ. Завдяки цьому документу статус учасників боротьби за незалежність України одержали і вояки регулярної армії «Карпатська Січ» Карпато-Української держави, яка першою вчинила опір німецькому нацизму, що його на своїх багнетах принесли у наш край угорські окупанти.

Усі ветерани УПА були безмежно щасливі, що справа, за яку вони воювали, не пропала марно – на мапі світу появилася єдина соборна держава – Україна, яка існувала ще з часів Володимира Великого. Хоча нічого гріха таїти, вони воліли бачити її більш національною, успішнішою та заможнішою.

На превеликий жаль, протягом усіх років спілкування з представниками влади усіх рівнів, у тому числі й центральної, нерідко доводилося бачити байдуже ставлення до власної історії, героїчних, водночас і трагічних її сторінок, до самих учасників визвольного руху, без боротьби яких неможливою була б наша соборна держава, в якій ми всі живемо, звичайно, хто краще, хто гірше.

Як показав час, національно-визвольна боротьба українців за власну державу не закінчилася ні в 20-ті роки минулого століття, ні в 1991 році, вона триває і сьогодні. Незважаючи на те, що головна частина путінського плану з відновлення московської імперії зазнала краху, одвічний ворог України – захланна Росія продовжує війну на Півдні нашої країни, вбиває її захисників та цивільне населення.

На захист державного суверенітету та територіальної цілісності України стали нащадки, сини та внуки лицарів Ідеї та Чину УПА. Немає такої ціни, яку б не заплатили вони за волю свого народу.

Принагідно спом’янулися слова українського поета-патріота Василя Симоненка, який у радянську добу русифікації України писав про нескорений дух українства.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників заброд.


Молімося Господу Богу, щоб якомога швидше справдилися слова поета, і російські окупанти забралися геть із нашої землі, а Україна посіла гідне місце серед європейських країн.

Василь ЦЕБРИК,
офіцер у відставці, дослідник історії українського війська

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат