До цього ювілею голова Закарпатського осередку Асоціації спортивних журналістів України   Василь Гаджега та члени цієї громадської організації Михайло Молнар та Іван Маріонда підготували книгу під назвою «Закарпатський теніс від витоків до наших днів».

У чільний список «20 кращих тенісистів Закарпаття» входять (радянський період): почесний майстер спорту СРСР Михайло Мозер, перший майстер спорту СРСР на Закарпатті (1952 рік) Йосип Гагер, майстер спорту СРСР міжнародного класу Йосип та його батько — майстер спорту СРСР та єдиний заслужений тренер УРСР з тенісу Іван Крочки, майстер спорту СРСР Олександр Єгоров та його син, майстер спорту України міжнародного класу Віктор, майстри спорту СРСР   Степан Сербайло (на фото), Габріелла Белені, Тиберій Негер,   Іван Шуфрич, Йосип Надь, Шарлотта Вешелені–Пухлик, Єва Федак-Крочко, Василь Лакатош, Олександр Гулянич, Степан Гададі, Юрій Ленарт, Катерина Мечей—Ковач, Ільда Кечіна–Шуфрич, Світлана Молнар.

Чорно-біле фото. Москва. 60-ті роки минулого століття. На фото гранди вітчизняного тенісу (справа) закарпатська пара Йосип Гагер (Ужгород) та Михайло Мозер (Мукачево) проти московського дуету (напроти) Микола Озеров та Сергій Андреєв.

Нині наша мова   про одного з кращих майстрів великої ракетки на Срібній Землі Степана Сербайла з Ужгорода.

С. Сербайло —   чемпіон України

(Такі аналогічні заголовки часто зустрічалися на шпальтах обласних та всеукраїнських газет)

Аби виконати норматив майстра спорту СРСР, потрібно було протягом року обіграти 6 майстрів спорту. З цим серйозним завданням   ужгородець Степан Сербайло справився на «відмінно», до речі 16–річним школярем. До речі, він був «круглим» відмінником у школі, правда лише до 6-го класу. Потім високі бали він починав отримувати на тенісних кортах, а це в якійсь мірі вплинуло, звичайно, на успішність у школі.  

Скажемо відверто, що до 1992 року закарпатську школу тенісу на різних вітчизняних та міжнародних змаганнях гідно представляли Йосиф Крочко, Степан Сербайло, Габріелла Белені, Олександр Гулянич та ще кілька провідних тенісистів краю.

Після завершення чемпіонату УРСР   з тенісу (8–11. 03. 1989 р, Ужгород) у крайовій газеті «Закарпатська правда» (14 березня 1989 р.,) була надрукована стаття під назвою «С. Сербайло — чемпіон України»:

«В ¼ фіналу суперником Степана був сімферополець О. Єгоров. Лідеру закарпатців лише ціною неймовірних зусиль вдалося «врятувати» матч з кримчанином. Перший сет був за Олександром (5:7). Другий — за господарем (6:4). У вирішальному поєдинку кримчанин вирвався вперед (4:1). І коли вже здавалося, що ужгородець зламаний, наш земляк зібрався, виграв 5 геймів підряд і вийшов у півфінал, де на нього уже чекав киянин Олег Тютін.

Ця гра була теж із розряду напружених. Про це свідчить і сам рахунок поєдинку (6:4 та 7:6).

Кульмінацією чемпіонату УРСР був останній день, коли на корт вийшли фіналісти — ужгородець С. Сербайло та досвідчений киянин Т. Бейко. Наш земляк впевнено розпочав принциповий поєдинок і перший сет був за ним (6:2). Другий сет вийшов досить драматичним. Під час рахунку 5:2 на користь ужгородця Тарасу якимось чудом вдалося зрівняти результат (5:5). І тут Сербайло продемонстрував свій бійцівський характер і довів рахунок до логічного завершення (7:6). Омріяне «золото» у господаря.  

Та першим серйозним випробовуванням для ужгородця став особистий чемпіонат УРСР, який проходив у нашому обласному центрі роком раніше, тобто у 1988 р. Тоді Степан дійшов до фіналу (чоловічий одиночний розряд), де на нього уже чекав на два роки старший ще один ужгородець Йосип Крочко. Гра була запеклою і принциповою. Обидва сети завершилися з однаковим рахунком 6:3 на користь досвідченого закарпатця. 18-річний С. Сербайло отримав свою першу серйозну нагороду у «дорослому» турнірі. До цієї медалі Степан додав ще одне «срібло». У чоловічому парному розряді разом із своїм партнером Дмитром Пономарем у фіналі програли київському дуету (Олег Тютін/Тарас Бейко).

Наша довідка:   Степан Степанович Сербайло народився 15 березня 1970 року в Ужгороді. Майстер спорту СРСР (1987 рік). Член юнацької збірної СРСР, а також перших збірних команд України та Закарпаття.

Його батько Степан Іванович був свого часу гравцем та капітаном ФК «Верховина» Ужгород, а відтак був учителем фізичного виховання у ЗОШ №5, тренував ФК «Колос» Сторожниця, який у 1966 році став чемпіоном області, а також чверть віку очолював СДЮШОР з футболу управління у справах молоді й спорту ОДА.

Спочатку малий Степан, як і батько, мріяв про футбольну кар’єру, але згодом «зрадив» «грі мільйонів» і став класним майстром великої ракетки. Тенісним азам Степана навчали майстри спорту Василь Лакатош, Іван Крочко та Йосип Надь.

Як зізнаєтся герой матеріалу, найбільше допоміг йому опанувати цей вид спорту на майстрівському рівні І. Крочко. Я також із великим задоволенням згадую тренування з Олександром Єгоровим. Він для мене був великим авторитетом, що для гравця-початківця дуже важливо. Ми могли з ним грати до півночі. Це був (на жаль, його уже нема серед нас) дуже талановитий тенісист, який мав відчуття м’яча   та ракетки від Бога. Він міг його (м’яч) «покласти» 10 разів і більше в одну і ту ж точку. Тренування з ним допомогло мені відшліфувати техніку самої гри.

На місцевому рівні мало було змагань, із яких малий Степан повертався додому без медалі. А були й такі, коли ужгородець збирав їх по дві-три, до того ж найвищого ґатунку.    

У 1984 році Степан у складі юнацької збірної СРСР (Франція) вперше став бронзовим призером чемпіонату Європи (U-14) у командному заліку. У її складі з ним був і один із найбільш титулованих вітчизняних тенісистів Андрій Черкасов.

Через 2 роки знову на чемпіонаті Старого Світу (U-16) повторив цей успіх. Спочатку збірна СРСР (головний тренер наш земляк Іван Крочко — Авт. )   у Норвегії   виграла зону, а у Барселоні взяла участь у фінальній частині юніорського туру ITF (вищий дивізіон тенісних змагань серед гравців, які не досягли 18-річного віку). На цьому турнірі я поступився у вирішальному матчі майбутньому переможцю Roland Garros (відкритий чемпіонат Франції, один із 4 найбільших змагань Великого шолому — Авт. ) Серджіо Бругейру (4:6 та 4:6). До речі, Бругейро у 2010 році був учасником дебютного турніру у Москві «Легенди тенісу».

1987 рік. У Таллінні проходила юнацька першість СРСР (U–18), де закарпатець (одиночний розряд) у півфіналі поступився знаному грузинському тенісисту Давіду Качараві   (6:4, 4:6, 6:7), а у міксті з Наталією Білецькою (Нова Каховка) таки здобули «золото».

Після юнацького турніру тут же проходив і чемпіонат СРСР серед дорослих. 17–річному С. Сербайлу вдалося обіграти 5–го сіяного гравця Дмитра Ломанова з Москви, але у наступному етапі поступився таллінцю Андресу Висанду (4–та ракетка країни).  

1988 рік — на чемпіонаті СРСР з тенісу серед дорослих, що проходив в Ужгороді, 18-річний С. Сербайло зайняв почесне 10 місце серед 32 учасників турніру.  

А події на цих змаганнях розвивалися для ужгородця так: спочатку він досить легко обіграв (6:1 та 6:4) таллінця Рятсепа. В 1/8 фіналу йому попався майбутній чемпіон ужгородського чемпіонату Андрій Черкасов. Наш земляк мав можливість виграти у легенди вітчизняного тенісу, якби судді об’єктивно і чесно робили свою справу. Ужгородець виграв другий сет і зрівняв рахунок 1:1. У третьому сеті господар був попереду, але завершити його на свою користь не судилося. Засудили.

У матчі за 9-те–16-те місця ужгородець спочатку обіграв абсолютного чемпіона СРСР серед юнаків Сергія Гримальського (Київ), за ним — Олександра Чернецького (Сімферополь), а у матчі за 9–те місце поступився Андрію Ольховському (6:3, 5:7 та 4:6).

Цього ж року у Мінську відбулася   зимова юнацька першість СРСР (U–18). С. Сербайло у півфіналі (одиночний розряд) обіграв господаря Сергія Скакуна, а у фіналі поступився Володимиру Петрушенку з Києва.

1989 рік — переможець особистого чемпіонату УРСР, який теж проходив на Закарпатті. Ще в одному серйозному змаганні ужгородець взяв участь у середині грудня. У Сімферополі пройшла відкрита першість ЦР ДСТ «Динамо». Тут закарпатець продемонстрував безпрограшну серію, а у фіналі Степан (одиночний чоловічий розряд) зустрівся з членом збірної команди країни О. Чернецьким. Закарпатець поєдинок провів на високому рівні і у двох сетах з однаковим рахунком 6:0 здобув переконливу перемогу.  

1990 рік — Степан Сербайло на всесоюзному турнірі серед молоді, що відбувся в Ужгороді, у парі з мс СРСР Віктором Єгоровим став переможцем. Вони у фіналі з рахунком 2:0 (6:3 та 7:5) обіграли дует Олег Огородов (Ташкент)/Володимир Швець (Мінськ).

С. Сербайло (одиночний розряд) 4-разовий чемпіон України (1989 рік — Ужгород, 1994 — Сіверськодонецьк, 1996 — Сімферополь, а також у 1992 році став першим чемпіоном Незалежної України (Дніпродзержинськ). У чоловічому парному та міксті разом із закарпаткою Габріеллою Белені, Наталією Медведєвою, Андрієм Літвіновим і Михайлом Філімою Степан теж виборював медалі найвищого ґатунку.

У його домашньому архіві також зберігаються три золоті медалі, які він завоював у складі юнацької збірної України на Кубку СРСР (Мінськ–1983, Донецьк–1985 та Куйбишев–1987 рр.).

1991 рік. У Будапешті, де проходив професійний турнір ATP (серія сателіт — 4 змагання підряд), наш земляк у парному розряді з угорцем Ондрашем Лані стали переможцями, вигравши два турніри, у т. ч. заключний «Мастерс» і цим самим Степан виконав норматив майстра спорту СРСР міжнародного класу. Через те, що Союз розпався, йому не встигли присвоїти це звання.  

1992 рік. С. Сербайло взяв участь у міжнародних змаганнях в Угорщині. де у трьох турнірах виграв усі поєдинки, починаючи з відбіркового циклу до фінальної гри. Мало того, він не віддав своїм суперникам жодного сету. А на корт проти нього виходили перші ракетки збірної Угорщини Йосип Крочко та Аттіла Шаволт.

У 1993 році С. Сербайло (одиночний розряд) став срібним призером «Кубка Півночі», найбільшого турніру на Півночі РФ (розігрується з 1990 року у місті Сургут). У парному чоловічому розряді разом із литовцем Роландасом Мурашка став переможцем цих змагань.

У 1994 році закарпатець був   чвертьфіналістом (одиночний розряд), а у парі півфіналістом відкритого чемпіонату СНД.

Цього ж року ужгородець на «Кубку Президента Литви Альґірдаса Бразаускаса» (одиночний розряд) був півфіналістом, а разом із москвичем   Олексієм Філіповим здобули «золото» у фіналі.

1998 рік — на одному з останніх чемпіонатів СРСР, що проходив у російському місті Адлер, наш земляк у 1/8 фіналі обіграв (одиночний розряд) киянина Володимира Горбунова, а в 1/4 фіналу поступився, до речі, теж тенісисту зі столиці України Дмитру Полякову. Бути у вісімці кращих тенісистів Радянського Союзу — це визнання. Цього року у престижному списку «10 кращих тенісистів СРСР» під 7–им номером був ужгородець Йосип Крочко, а під 12–им — Степан Сербайло.  

5 років   наш земляк під першим номером захищав кольори дортмундського (Німеччина) тенісного клубу.

Протягом своєї тенісної кар’єри наш земляк перемагав таких асів великої ракетки: Гірдс Дзелде, Даніель Вацек, Йосип Крочко, Аттіла Шаволт, Сергій Скакун, Дмитро Ломанов тощо.  

2004 рік — в ужгородському СК «Юність» проходив вдруге поспіль Кубок України з тенісу у закритих приміщеннях. С. Сербайло (парний розряд) разом із киянином М. Філімою у фіналі переграли дует С. Ярошенко (Нова Каховка) та О. Агафонов (Київ) з рахунком 2:0 (6:4, 6:4).

Цього ж року 34-річний ужгородець у парі із 17–річним Олександром Недовесовим із Алушти до свого активу ще раз записав чемпіонський титул країни.  

Степан Сербайло успішно виступав у різних престижних міжнародних змаганнях, зокрема у Польщі, Алжірі, Марокко, Тунісі, Угорщині, Чехословаччини, Румунії тощо.

Він і нині не пориває зі спортом. Бере активну участь у різних турнірах серед ветеранів. До речі, у 2010 та 2011 рр. став чемпіоном України серед сеньйорів (40+).

С. Сербайло про себе, відродження тенісу на Закарпатті, про омріяний власний тенісний клуб й корти європейського ґатунку:

— Любов до спорту привів мені покійний батько. До речі, як і батько, я починав теж із футболу. Для школярів, як і тепер, проводили футбольний фестиваль під назвою «Шкіряний м’яч». Я добре запам’ятав цей турнір. У фінальному матчі команда ужгородської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. Т. Шевченка, де я навчався, зайняла перше місце. Мало того, у фіналі   став кращим бомбардиром, провівши у ворота суперників три голи, тобто оформив так званий хет-трик. Причім усі м’ячі забив головою. А займатися серйозно спортом вирішив після того, як побував у піонерському таборі у селі Петрово, що на Виноградівщині. куди я поїхав з батьком. Я брав участь у бігу і на 60–метровій дистанції фінішував першим серед своїх ровесників. Це було одне з кращих почуттів — бути першим.

Одного разу з батьком прийшов на тенісний корт ДЮСШ №2. Тренер тенісистів Василь Лакатош сказав мені: «На, Степане, ракетку і м’ячик і перебивай через сітку, поки ми з твоїм батьком поговоримо про наші справи». Згодом Василь Лакатош (Лоці бачі) сказав батькові: «Рідко   буває, аби восьмирічна дитина, взявши вперше ракетку в руки, так вдало перебивала м’ячик через сітку. З нього міг би стати хороший тенісист».

І я почав займатися у Лоці-бачія. Так пройшло два місяці й мене взяли   на перший обласний турнір з тенісу, що відбувся у Тячеві. Звідти я повернувся додому із медаллю найвищого ґатунку.  

У 1981 році виграв перший всесоюзний огляд-конкурс, який організував тренер молодіжної збірної   СРСР з тенісу Шаміль Тарпіщев.Тут перевіряли фізичну, технічну й навіть психологічну підготовку. За результатами конкурсу Тарпіщев створив збірну, до складу якої потрапив і я. З цього часу протягом 8 років був у складі збірної «молодіжки» СРСР, з якою об’їздив усю країну. Цікавий факт: у кожного збірника весь річний календар ігор, тренувань, поїздок був розписаний навіть по днях...

Після закінчення школи вступив в УжНУ на факультет іноземних мов. Оскільки навчався в Ужгородській ЗОШ № 1, вже з першого класу вивчав англійську мову. Тепер володію англійською, німецькою, угорською, а також всіма слов’янськими мовами, які подібні між собою.

Далі опановував ази тенісу у старшого тренера ужгородської ДЮСШ №2 І. Крочка. В Івана Івановича було троє синів, і він, безсумнівно, хотів, аби всі вони досягли чогось у тенісі. Так сталося, що з трьох найкраще грав середній син Йосип. Ми з ним були членами юнацької, а потім збірної «молодіжки» СРСР. Ми «підтягували» один одного, між нами було суперництво на кожному тренуванні. Він був старшим на два роки, тому до певного часу був сильнішим. У свої 16 років я вперше обіграв його на тренуванні.

Армійську службу проходив у   Львів, де виступав за місцевий клуб «Динамо».   У той час дуже багато їздив, вигравав республіканські та всесоюзні змагання. Протягом року брав участь майже у 30 змаганнях. Був учасником двох турнірів «мільйонників». Грав на дебютних змаганнях «Кубок Кремля», де зайняв 2–ге місце. Потім здобув право брати участь у «Sankt-Petersburg Open». Згодом був учасником відкритої першості Санкт–Петербурга.

Довелося мені, — мовить далі співрозмовник, — грати на кортах разом із відомим кінорежисером та актором Микитою Михалковим, із льотчиком-космонавтом Олександром Волковим (випробовував літак «Буран»), грав з артистом   Юрієм Караченцевим, Олегом Філімоновим та з багатьма іншими цікавими та знаними людьми.

— Степане, кажуть, ще теніс — це інтелігентний вид спорту?

— Він інтелігентний лише для тих, хто грає для душі, для себе. А якщо грати на професійному рівні, то тут потрібно над собою працювати, як і той же важкоатлет чи баскетболіст, якщо хочеш у великому спорті на спортивному небосхилі «збирати» зірки різної величини. До речі, свого часу перший льотчик-космонавт Ю. Гагарін казав: «Аби успішно грати теніс потрібно багато тренуватися і завжди мати хорошу «фізику» й добру «сіру речовину» у голові. Тому цей вид спорту, як на мене, поєднує бокс і шахи».

— Ви не лише самі граєте   у теніс, але займаєтеся і тренувальною справою?

Свого часу майже три місяці тренував перспективного гравця Стаса Поплавського. Потім посадив його в авто і ми поїхали в Молдавію. Колись я там вигравав відкриту першість цієї країни. На цей раз мій успіх повторив учень.

У 2016 році допоміг нашій 14–річній українській   «зірочці» Марті Костюк виграти свій перший серйозний міжнародний юніорський тур ITF (U-18), який проводився у Будапешті.

— Цікаві зустрічі, цікаві люди, цікаві поєдинки. Гадаємо, що у Вас їх було чимало?

— Звичайно. Скажімо, у 1982 році 12–річним юнаком з мамою Ганною Михайлівною чи не вперше поїхав на серйозний юнацький турнір, а це була першість СРСР (юнаки до 14 років), яка   проходила у Миколаєві.   І тут ми зустрілися з грандом вітчизняного тенісу та відомим коментатором М. Озеровим та його сином тезкою. Мало того, ми з ними разом пообідали, а потім із його сином зіграв матч. Я (сміється) від Озерова молодшого виграв, а його батько мені сказав: «Гарно, Степане, граєш. Із тебе буде толк!».  

— А що за травма була?

— Це була серйозна травма, яку отримав під час ДТП. Більше року довелося ходити з милицями. Після видужання виграв два всеукраїнські турніри серед ветеранів. Нині продовжую виступати у в. к.   до 50 років. Також був учасником міжнародного турніру 2-ої категорії, що проходив у Будапешті.

Під час реабілітації цікавився організацією тенісних клубів. Близько 15 років представляю австрійську будівельну компанію “PEM-buildings”. Одним із перших привіз в Україну повітряопорні конструкції угорської компанії “Spandome”. Хотів одну із них   встановити в Ужгороді. Зі своєю ідеєю звертався практично до всіх губернаторів, але, на жаль, спільної мови не знайшов. І все ж вірю, що настане той час, коли відродиться закарпатська школа тенісу, запрацюють клуби, як, скажімо, у сусідній Угорщині, а всі любителі й майстри великої ракетки шліфуватимуть свою майстерність і братимуть участь у престижних змаганнях на кортах європейського взірця.

І насамкінець С. Сербайло із пересердя сказав: «Зараз у державі для спортсменів і, зокрема, тенісистів   склалася така ситуація, коли проведення навчальних зборів у Криму неможливе, тож Ужгород в якійсь мірі   міг би стати альтернативою. Я готовий відкрити тенісну школу, а також спорудити зал за власні кошти. Тим паче, що у 1–му залі СК «Юність» через надмірне завантаження (гандбол, волейбол, футбол тощо), тенісисти не мають змоги систематично проводити тренувальний процес, зокрема, зимою.

Я впевнений, що поміняється влада у краї і моя ідея стане реальністю. Буде відкритий і тенісний клуб, а відтак і   тенісна школа. Я хотів залишитися вдома, однак вимушений їхати у Німеччину,   де буду шукати собі роботу.

Василь Гаджега,
голова Закарпатського   осередку Асоціації спортивних журналістів України