PreviousNext

• 1
• 2

Марія Чендей, дружина відомого закарпатського письменника, про життя в опалі, справжніх лікарів та унікальний щоденник Івана Чендея.


На розі був магазин із молоком, а навпроти — з хлібом. О 6-й ранку я бігла займати чергу в один, а потім в інший, аби встигнути щось купити. Тоді був не тільки фізичний голод, а й духовний. Чендей ніколи не йшов ставати у чергу. Сміявся, коли зі Спілки йому повідомляли, що принесли «тоті сині кури», на які теж була черга. Замість того, щоб казати «Добре, прийду», запитував «Ци дуже сині?». А я кажу йому: «Йване, та хлопець дзвонить, а ти ще сміхуєшся!». А він мені сказав, аби йшла забрати ті кури. Зате коли давали томи Єсеніна, який був раніше заборонений, то цілу ніч простояв за Єсеніним! А за молоком най я йду! (Усміхається. — Авт.). Такі були часи, зате в газетах писали, які ми щасливі», — розповідає Марія Чендей. 90 поважних літ виповнилося їй цього року, 60 із яких прожила спільно зі своїм чоловіком — геніальним письменником, класиком закарпатської літератури, лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка Іваном Чендеєм.

«Вони були дуже різні», — каже онучка Марія про своїх бабусю і дідуся. Сьогодні родина відомого письменника готує до друку його щоденник. На черзі також листування Івана Михайловича. У цих скарбах поки що невідома загалу грань цього митця. Навіть після смерті чоловіка його дружина жодного разу не заглянула до щоденника Чендея, хоча там є і сторінки, присвячені їй. У часи опали, коли Івана Михайловича цькували, вона утримувала сім’ю. Все життя працювала вчителькою російської мови та літератури Ужгородської загальноосвітньої школи № 10, у трудовій книжці лише один запис.

Коли ми завітали у гості до Чендеїв, Марія Іванівна одразу сказала, що чекала нас передусім тому, що хотіла би розповісти про лікарів, які допомогли їй вийти з кризового стану. У день свого 90-річчя вона потрапила в реанімацію і сьогодні переконана, що видужала лише завдяки професіоналізму ужгородських медиків.

«Про цих великих помічників, які допомогли мені дожити цього віку, хотіла би розказати у першу чергу. Безмежно вдячна головному лікарю Іванові Кураху, який оперував мене, а продовжив лікування Іван Калабіга. Майже два тижні я пролежала у реанімації. Лікарі мене виходили. Я перенесла багато складних операцій, називаю себе ветераном реанімацій (Усміхається. — Авт.).

Лікар Іван Курах завжди з усмішкою підходить до хворого, що від самого ставлення настає покращення. Але робота його не була би настільки успішною, якби не завідувач реанімацією Іван Калабіга. Я питала у медсестер, хто в них улюблений лікар, то вони називають Івана Емериховича Калабігу. Медсестри дуже хвилюються, якщо він підвищує голос, бо це трапляється дуже рідко. Я постійно бачила його у лікарні. І завдяки його старанням лікарня працює, наче годинник… Дуже вдячна їм!»

ВІН НЕ МАВ НІЧОГО, КРІМ ОДНІЄЇ ШАФИ З КНИЖКАМИ

— Як ви познайомилися з Іваном Чендеєм?

— Познайомилися ще під час війни. Угорська армія зайняла Закарпаття, а він служив спостерігачем у цій армії з моїм братом. Брат розповідав, що в нього є дві гарні сестри, і Чендей написав нам листа. Ми отримали листа і я кажу сестрі: «А, пиши му ти, бо я маю, кому писати». Молодість своє брала, нам писало чимало хлопців з фронту, і в мене були хлопці. Тому з ним листувалася сестра. Під час війни мама відвезла нас у Підгоряни, бо небезпечно було у Чинадійові. Міст до Підгорян розбили під час відступу, і ми носили речі мамі, яка забирала речі з братом. А допомагав їм Іван Чендей. Виявилося, що він втік із війська, перечекав фронт і прийшов до нас, бо завдяки листуванню мав адресу.

Тут мама каже: «Но, дівочки, ко тото прийшов? Ци впознаєте?». А сестра подивилася на нього, бо то ж її хлопець мав бути. А він на той час виглядав блідим, втомленим і чомусь їй не сподобався. Я зістрибнула з воза і кажу їй, що то Чендей, з яким вона листувалася. А вона критично так подивилася в його бік і я, щоб врятувати ситуацію, з букетом хризантем, який несла своєму загиблому однокурсникові, почала з ним розмовляти. З Іваном ми йшли пішки від Підгорян до Чинадійова і за цей час я розповіла йому всю свою біографію, зокрема, про сварку із своїм хлопцем, якого мала на той час.

Коли вийшла заміж за Чендея, то він не мав нічого, крім однієї шафи з книжками. І я всі ті книги перечитала. Коли він поїхав на курси до Харкова на півроку, мене взяли на роботу у відділ листів «Закарпатської правди». Там тренувала українську мову, оскільки за часів угорців на Закарпатті не було й уроків української мови. Для мене це було великим дивом, бо я не мала уявлення, як видають газети, друкують книги. Мене призначили «свіжою» головою. Перед друком номера я мала ще раз перечитати його на «свіжу» голову, чи немає помилок.

Ніколи не забуду цей час. У Харкові тоді був голод. За одну картоплину Чендей міг купити книгу. Але про голод ніхто не мав знати. Він там голодував, захворів, а я нічого не знала. Закарпаття на той час було закритою зоною. Після повернення звідти був дорік¬нув мені, чому не надіслала йому посилку. Але він був дуже делікатний, не написав мені і я не знала про той голод. Я питала у знайомого, чи мають вони, що їсти у Харкові. І він мене запевняв, що там усе добре.

— Чи пригадуєте той момент, коли зрозуміли, що закохані у нього?

— Він був закоханий у мене. Я казала, що так, як він мене любить, мене ніхто не буде любити. Так і було все життя. Про цю любов я почула з його щоденника у день свого 90-річчя. Моя дочка має намір опублікувати щоденники Івана Михайловича і знайшла запис, коли ми святкували мої 50 років. Мені вартувало дожити до 90 років, аби це почути. Я заслужила це від Бога.

Життя було таке складне, що важко й розказати, але тоді ніхто й не думав скаржитися. Всі думали, які ми щасливі. Хоча біди вистачало... Ми з сестрою в один день виходили заміж, і люди говорили, що то неправильно так влаштовувати весілля. Це підтвердилося згодом... Нашого сина Славка на смерть збила машина.

«БУДЕШ ДЕРЕША ДІСТАВАТИ!»

— Напевно, ви були найпершим читачем творів Івана Чендея?

— Я була наче лакмусовий папір у нього. Першою читала повість «Іван», за яку його цькувала радянська влада, і казала йому: «Будеш дереша діставати!» (дереш — це коли б’ють палкою по заду). Він відповідав: «Нехай б’ють, але хай друкують». І твір надрукували.

Я була його опорою, але ніколи цим не хвалилася. Я постійно хвилювалася за нього. Він виховав кількох лауреатів Шевченківської премії — Кремінь часто приходив до нас, а також Мідянка. Я довго зберігала суниці, які приніс Кешеля. Запам’ятала його слова про те, як важко жити дитині, яка втрачає батьків, бо в нього померла мама. До нас ходили всі закарпатські письменники, при чому найчастіше без попередження. Я тоді працювала у дві зміни. Це був час, коли Івана Михайловича виключили з партії і він був в опалі, як тоді називали це. І все господарство, робота були на мені.

Пізніше йому замовляли статті, але він довго відтягував із написанням. Просив мене, аби завчасно дзвонила редакторам про те, що він не написав. «Напишу завтра», — казав. То я вже завтра йому нагадую, що обіцяв написати, а він відповідав, що не може. Але я вірила у його здібності і казала редакторам, що він просто не хоче.

— Відомий факт, як Сергій Параджанов вчив вас завивати голубці з виноградного листя. Розкажіть і про цього генія.

— Параджанов місяць жив у нас. Водив його Іван Михайлович до Федора Манайла. Я собі думаю, чого Манайла, такого великого художника, не визнавали, в опалі був, бідував чоловік, а він був син священика. От яке було ставлення. А Параджанов пішов до нього, подивився та каже: «Іване, ви не знаєте, кого ви маєте. То великий художник». І так підтримав його Іван Михайлович, потім виборов музей Манайла. А Параджанов говорив таку правду, як життя є. Я кажу: «Як ви ся не боєте?». А Параджанов з усмішкою відповідав: «Як мені, вірменину, припишуть український буржуазний націоналізм? Такого бути не може»

Чендей не міг собі ніколи простити, що не поїхав на зйомки фільму «Тіні забутих предків», до якого спільно з Параджановим у нас вдома написали сценарій. А згодом його ім’я викреслили з «Тіней», бо на той час він був у опалі. У день зйомок він мав здати у видавництво рукопис двотомника, який спочатку навіть не видали. Але він дав слово, відповідав за свої слова і мусив вичитати. Дуже шкода, що не поїхав, бо то були чудесні зйомки. Фільм став сенсацією. Але про Чендея не згадували...

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ НЕ ВІРИВ У ТЕ, ЩО ЛЮДЕЙ АРЕШТОВУЮТЬ БЕЗ ПРИЧИНИ, ДОКИ НЕ ПОЧАЛИ ЦЬКУВАТИ ЙОГО...

— З висоти поважних літ чи оглядаєтеся на своє життя, є щось таке, про що сьогодні шкодуєте?

— Все життя докоряла собі за один вчинок. Коли поїхала до своєї сестри у Кольчино, а в неї на той час у гостях була наша мама, то ми вийшли з кімнати поговорити, бо давно не бачилися, а мама хо¬тіла теж чути, про що ми говоримо. Я глянула на неї і відчула, що ми образили її таким вчинком. Усвідомила прикрість цієї ситуації лише тоді, коли сама постаріла.

— Напевно, найважчими у вашому сімейному житті були часи опали…

— Коли були іменини у Івана Михайловича, до нас прийшло багато гостей, серед них відомі вчені. Я і не знала, що в цей час відбулася передача праці Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Цей твір, загорнутий у папіросний папір, був захований під виглядом одеколону. Одного вечора, коли повернулася з роботи, прийшли до мене люди від колишнього мера Ужгорода просити, аби Чендей покаявся. Я їм одразу відповіла: «Він не така людина, що гнеться. Він, наче криця — або зламається, або вистоїть». Арештувати його не наважувалися, бо тут близько кордон, і світ уже дізнавався про те, що коїлося у Радянському Союзі. Але від нього вимагали, аби зізнався, що був неправий.

Страшні часи були. Іванові Михайловичу багато про що розпо¬відали вчені, а через нього про репресії, голод й інші страждання знала і я. У неправомірні арешти він довго не вірив, казав: «А, мусив бути винен». Але як його самого почали цькувати, водити у КДБ, то вже повірив...

Коли був в опалі, то колишні друзі й знайомі боялися зустрітися зі мною на вулиці, щоб мені не кланятися. Важко згадувати ті часи. Іван Михайлович уже помер, а я досі не сказала, хто то був. При чому вони ходили до нас, називалися нашими друзями.

Наталія Каралкіна, Іванка Когутич, фото з сімейного архіву Чендеїв