або остаточно деградуємо до рівня васального затурканого містечка»

Вже майже рік в Ужгороді — своя мала політична війна. І поки кілька людей топчуться довкола посади, в місті, на щастя, творяться і позитивні значимі справи. Окремі з них стають подією навіть на рівні держави. Як-от, наприклад, перший в Україні приватний сквер.

У самому серці міста новий пам’ятник (вперше в Ужгороді — жінці) ще не відкритий для огляду, але вже зрозуміло, що його автори та меценати красиво і гідно вписали своє ім’я в історію. Детальніше про нову прикрасу Ужгорода та інші думки й задуми — в інтерв’ю з дипломатом, юристом, громадським діячем Аленом Пановим.

Вже кілька років поспіль він — приклад того, як бути помітним, а головне — корисним своєму краю, не будучи у владі, не балотуючись, не володіючи депутатським мандатом.

— Алене, напередодні Дня дипломата не можу не спитати тебе: де зараз Україна у глобальному світі, як ми виглядаємо на міжнародній арені?

— Спробую коротко. Зовнішня політика завжди є віддзеркаленням внутрішньої. І загалом ситуації у країні. Яка зараз ситуація — не мені тобі розповідати, ми це всі відчуваємо на собі кожного дня. У міжнародних відносинах сильною є та країна, яка міцно стоїть на двох ногах, передусім у економічній площині. Але разом із тим і у площині побудови громадянського   суспільства, ефективної роботи суспільних інститутів, у тому числі механізму влади.

Навряд чи відкрию велику таємницю, якщо скажу, що в системі міжнародних відносин не всі країни є рівні. Якщо порівняти з грою в шахи, то є гравці, є фігури, і є дошка. Сьогодні Україна, на жаль, це дошка. Кажучи професійно, ми маємо перетворитися з об’єкта на суб’єкт міжнародних відносин.

— Хто наші друзі, а хто вороги при цьому?

— Наївно думати про те, що в сучасному світі, основним трендом якого є прагматизм, у нас є друзі або вороги. У всіх є інтереси. Наше завдання — по-перше, це зрозуміти, по-друге, сформулювати свій інте­рес і, по-третє, почати системно добиватися його реалізації.

І зайвим є шукати емоційні почуття на кшталт любові, ненависті, дружби, ворожнечі в такій складній системі відносин, якою є міжнародна політика.  

— Але якого напрямку в цій ситуації варто триматися, на твою думку?

— Звичайно, потрібно вирішити,   який напрямок підходить більше. Зрозуміло, що Україна живе у глобалізованому світі і приречена на побудову системи багатосторонніх відносин. Я кажу про інше — давайте з заїждженого способу мислення, пошуку панацеї у вигляді обрання якогось одного вектора руху, спробуємо глянути на світ ширше. Світ — це не лише Європа, Америка або Росія, це ще і Китай, Індія, Японія, ОАЕ і країни Південної Америки. Як мінімум.

Я закликаю до того, що ми маємо нарешті стати прагматиками і скрізь шукати свій український інтерес. Починаючи від експансії на зовнішніх ринках із конкурентоспроможними товарами, пошуку інвестицій, завершуючи грамотною інформаційною політикою.

— Повертаючись до внутрішніх питань України, де, як рапортує влада, тривають реформи, як оцінюєш їх хід?

— А про які реформи ти взагалі кажеш? Будемо відвертими. Те, що відбувається сьогодні, це слабкі потуги не зовсім професійних людей щось трошки змінити, «підшаманити» в окремих сферах. Реформа сама по собі — це інструмент досягнення позитивного результату в якійсь окремій сфері. Реформа без системного бачення (що ми хочемо утворити, який є алгоритм досягнення цієї мети і які ресурси ми використаємо задля   її досягнення), тобто реформа заради реформи — це пустий звук.

— Майдан і «постмайдан»: сьогодні їх аналізують усі. Що сталося в листопаді минулого року, за твоїми оцінками?

— Я фахово займаюся історією, тому на відміну від багатьох не дозволю собі оцінок стосовно такого явища, як Майдан. Всі ми, сучасники, будемо   більше емоційними, аніж раціональними. Такі події коректно оцінювати після спливання певного часу.

Разом із тим спробую проаналізувати наслідки, які бачу. Україна обрала європейський шлях розвитку. До певної міри цей шлях реалізовувався колишньою владою. Під зовнішнім впливом такий курс був загальмований, частині населення це не сподобалося і вона виказала своє невдоволення у загальноприйнятий цивілізований спосіб. До цього моменту історія розвивалася нормально. Опісля відбулася неадекватна реакція влади на виступи людей і сталося те, що сталося. До списку невдоволення були віднесені також такі теми, як корупція, вибірковість правосуддя тощо. Точка кипіння досягла свого максимуму, після чого відбувся процес зміни влади. Легітимність способу залишимо за дужками. Формування нової влади пішло шляхом відбору тих, хто ближче стояв до сцени на Майдані, краще палив багаття, а не тих, хто має професійні здібності, розум, відповідні морально-психологічні якості для того, щоб управляти. Адже управління державою це нелегка робота і професіоналізм у ній так само важливий, як потреба гарного «спеца» в медицині, будівництві, інженерії і т. ін.

У сухому залишку — до майданівських подій ми мали корумповану авторитарну державу з невеликою тенденцією до економічного зростання і курсом долара 8, сьогодні ж маємо проблеми з територіальною цілісністю, корупцію, яка з централізованої перетворилася на децентралізовану, тисячі загиблих, надскладну економічну ситуацію і курс 16.

Янукович — символ і збірний образ української влади. Влада, своєю чергою, є концентрованим виразом суспільства, адже саме воно формує владу. І не треба себе переконувати, що це не так. Адже людина, яка бере 200 гривень, голосує самостійно, не під дулом автомата. І її голос не потрібно фальсифікувати при підрахунку. Вона сама робить свій вибір. Тому так само є винною в тому, що відбувається з країною зараз, лише в дещо меншому обсязі. Наше суспільство серйозно хворе. Чим раніше ми це усвідомимо, тим більше шансів бути вилікуваним. Якщо ні — будемо жити так, як живемо зараз.

— Одна з реформ, що сьогодні на слуху — адміністративно-територіальна. Багато говорять про федералізацію. Це дійсно загрожує цілісності країни? 

— У нас звикли жити в полоні ілюзій та стереотипів. За останні роки в нас уже став стійким фразеологізм «Україна — унітарна», або «федерація — неминучий розпад». Насправді все трохи складніше. Мова має йти про грамотний баланс відповідальності, ресурсів і повноважень між державою в цілому і її складовими частинами. Маємо побудувати чітку триланкову систему: громада—район—регіон. Кожна з них має бути наділена своїм спектром компетенції, який не повинен дублюватися. Скажімо, за публічний транспорт відповідає громада, за експлуатацію доріг між громадами — район, а за інвестиційну привабливість — регіон. Для виконання відведених завдань органи влади наділяються відповідними фінансовими ресурсами (податками) та повноваженнями.

Держава має бути представлена в регіонах і районах префектами, які здійснюють нагляд за законністю дій органів місцевого самоврядування та координують надання державних сервісів — від діяльності правоохоронців до видачі паспортів. Така система започаткована у Франції   й ефективно діє в ряді країн (Італія, Польща, Румунія). Думаю, що в цьому питанні не слід вигадувати велосипед і пробувати зробити «рестайлінг» діючій системі адміністративно-територіального устрою, яка сьогодні є  пострадянсько-українським мутантом. 

Щодо федералізації можу навести два приклади. Найрозвиненіші економіки світу і Європи (США і Німеччина) мають федеративну систему державного устрою. Федералізація зберегла Бельгію від розпаду на Фландрію і Валлонію. Висновки робіть самі. Хоча насправді сьогодні використовувати штампи першого курсу юрфаку при позначенні системи територіального устрою — моветон. Радше треба говорити про централізовані й децентралізовані держави. Особливо це видно на прикладі ЄС, одною з основоположних ідей якого є формування Європи регіонів. Зрештою навряд чи хтось зможе знайти суттєві відмінності у статусі регіону Італії чи землі Австрії, хоча перша з двох країн вважається унітарною, а друга федеративною.

— Які шанси має нинішня влада на успіх? «Чужі» працівники уряду, залучені іноземці допоможуть?

— З одного боку, залучення кваліфікованого менеджменту це є правильний хід при вирішенні проблемних ситуацій. З іншого — будь-який талановитий менеджер може досягнути успіху лише у відповідному середовищі і при відповідній системі координат. Якщо ми змінимо ці дві величини, тоді, напевно, можна розраховувати на досягнення успіху. Хоча не буду кривити душею, сам факт того, що з 45 мільйонів населення України не можемо доручити проведення цієї роботи професіоналам, які є незаангажовані і поділяють загальнолюдські моральні цінності, є прикрим.

Щодо влади загалом, то потрібно повернути повагу людей до неї, бо сьогодні така ситуація, що людині, яка себе поважає, соромно бути у владі через те, що можна зануритися у круговерть негативу і швидко забруднитися субстанцією коричневого забарвлення. Мусимо з цим щось робити, інакше толкових людей не залучимо ніколи.

— Що саме? І чи допоможе тут люстрація, рух людей   із Майдану у владу?  

Останнім часом як у суспільстві, так і у владі не в моді інтелект і порядність. Всі хором говорять про необхідність очищення, нових незаангажованих облич. При цьому часто забувають, що державна служба будь-якого щабля — це професійна діяльність. Саме здібності потенційного кандидата ефективно вирішувати поставлені перед ним завдання мають бути основним критерієм. Часто посилаємося на європейський досвід.

Як приклад знову наведу Францію з її взірцевою системою відбору і підготовки персоналу державного менеджменту. Так от, щоб зайняти посаду префекта департаменту, еквівалентну нашому голові райдерж­адміністрації, кандидат, як правило, має навчатися два роки   в Національній школі управління, півтора з яких займає практика. Для вступу до школи потрібно скласти понад 10 іспитів, від юридичних наук до історії культури і економіки, написати есе на різні теми, володіти кількома мовами. Звичайно, що все це може відбуватися лише на базі повної вищої освіти.

А тепер порівняйте, як це відбувається в нас. Важливо порозуміти прописну істину — кожен має займатися тим, чим уміє. Іншими словами, не з кожного професійного революціонера стане успішний державний службовець. Поки ми не поставимо освіту (від дитсадка і до університету)   в основу будівництва нової Української держави — результат буде нульовий.

— Опускаючись «на землю», до міста, в якому живеш. Як оцінюєш для себе його стан?

— Насправді мені дуже гидко і болісно коментувати ситуацію в Ужгороді. Бо це місто, яке я дуже люблю, де я виріс, де живе моя сім’я і підростає дочка. У 2010 році «мукачівські хлопці» оптом скупили голоси ужгородців і захопили всю повноту влади в місті. Місто вони не люблять. Це я м’яко кажу. Окрім того, мені здається, вони не можуть позбавитися маніакальної ідеї перетворення Мукачева на столицю.

Тому все, що сьогодні відбувається, спрямоване на руйнацію Ужгорода. Звичайно, при цьому користування ресурсами Ужгорода (землею, майном, бюджетом) на свою користь ніхто не відміняв… Зміна портретів (мера, депутатів, секретаря) значення абсолютно не має. Всі вони служать згаданим вище хлопцям. Вони зрадили Ужгород і мають бути викинуті на політичний смітник. Вважаю, що це доволі гуманно — у Стародавній Греції таких керівників били камінням і виганяли з міст.

Сьогодні, на жаль, такий час, коли розум, порядність і професійність   не в моді. Типовий представник сьогоднішньої влади — це дрібна залежна людина з дефіцитом інтелекту і моралі. Для нас важливо це усвідомити і наступного разу бути обачнішими при формуванні міської влади. Треба зрозуміти, що місто починається з кожного з нас. І нашою відповідальністю є також і те, що сьогодні ми живемо так, як нам не подобається. Або ми почнемо змінюватися і з цього почнеться ренесанс Ужгорода, або остаточно деградуємо до рівня васального затурканого містечка.

— Приватним сквером, цим вражаючим оглядовим майданчиком, твоя сім’я дарує Ужгороду абсолютно новий «погляд» на Кафедральний собор, нову локацію в найкращих європейських традиціях. Пам’ятник Марії Терезії, сам сквер, перед тим якісна і вартісна реконструкція Капітульної, 22 — це позиція сильної активної людини, яка водночас — не у владі, а навпаки — вже кілька років реалізовує різні проекти абсолютно незалежно. Чому? Для чого? На перспективу? На вибори?

— Кожна людина у своєму житті має місію. Головне — вчасно це усвідомити. Творити, розвивати, робити людям добро може кожен по-своєму. Абсолютно немає потреби бути у владі або мати якийсь формальний мандат для того, щоб робити значимі речі й досягати результатів.

Я люблю ставити собі в житті мету і досягати гарного результату. Для мене важливо, щоб цей результат був заряджений позитивом, приносив добро людям і залишав якийсь слід в історії.

Отримую від цього задоволення. Всі перелічені тобою проекти є самодостатніми і вписуються в таку концепцію — не потрібно їх пов’язувати з виборами або чимось іншим.

Маленький приклад: мені дуже приємно, що після реставрації «Вілли Пі» в місті знову стало модним відновлювати, а не «євроремонтити» історичні фасади, люди зрозуміли цінність автентичності, повертається історична колористика. Ми завершили проект у травні 2013 року, сьогодні маємо грудень 2014-го і бачимо, що музична школа імені

П. І. Чайковського, історична брама колишньої комітатської управи, дитсадок на Капітульній відремонтовані й пофарбовані саме в жовто-білій кольоровій гамі, яка була притаманна історичному Ужгороду.  

Стосовно можливої участі у виборах повторюся: я її не виключаю. Але наважуся на цей крок лише в тому випадку, коли переконаю себе, що зможу бути успішним керівником міста, який змінить філософію ужгородця, повернувши їй притаманну в минулому гордість за те, що ти — ужгородець, з відповідним рівнем культури, шляхетності й інтелекту. Одним словом, ужгородець — це людина, яка чемно прогулюється Набережною і після недільної літургії йде на гарний сімейний обід із келихом вина, а не сидить із пивом на лавиці й лускає насіння, голосно лаючись.

Одне можу сказати точно: роздача 300—500 тисяч доларів для того, щоб обійняти посаду мера, в мої плани не входить. І якщо люди не зможуть усвідомити, що не взяти 200 гривень, напружити мозок при виборі кандидата це їхній вклад у те, щоб місто розвивалося правильним шляхом, тоді, на жаль, вони заслуговують на ту ситуацію, яку бачимо сьогодні.

Зрештою за такі гроші можна зробити кілька добрих і приємних речей (сміється — Авт.).

— Чого чекає сквер (пам’ятник досі прикритий «шатами»)? Коли зможемо побачити увесь ансамбль?

— Приватний сквер Марії Терезії на сьогодні завершений на 99 %. Необхідно зробити ще деякі штрихи. Щодо відкриття — я не люблю заїжджених традицій із перерізанням стрічок, коли кількість перерізаючих більша, ніж кількість пам’ятників і барельєфів. Тому відкриття як пафосної події не очікується. Разом із тим плануємо, як це і годиться, освятити нову споруду і запросимо також на цю подію кілька гостей, у тому числі з-за кордону. Маю надію, що це буде наш сімейний різдвяний подарунок ужгородцям.  

— Знаю, що сквер постав усупереч численним перипетіям, коли процесу реально «заважали». Чому так сталося і як впоралися   з усім?

— Я не хочу коментувати дії місцевої влади стосовно «заважання» в тому, щоб цей сквер постав, бо вони були такі ж недолугі, слабенькі й непрофесійні, як і керівництво містом.

Спорудження скверу крім основної місії (розкрити панорамний огляд на Кафедральний собор та увіковічити пам’ять тих людей, які хоч і не були ужгородцями, але зробили для міста більше, ніж кожен із нас, і завдяки яким ми сьогодні маємо можливість бачити Замкову гору саме такою) мало ще і додаткову мету. Вона полягала в тому, щоб продемонструвати готовність приватника, церковних організацій і влади до спільного творення чогось доброго і значимого. На жаль, досягти її не вдалося.

Разом із тим, сьогодні ми все ж маємо перший в Україні приватний сквер і, знаючи тутешній потяг до модних тенденцій, сподіваємося, що це стане сигналом для тих, хто може собі це дозволити — залишити по собі гарний слід в історії.

Ганна Твердохліб, фото Володимира Твердохліба