Ужгород у Першу світову війну.

Розпал гібридної війни Володимира Путіна на українському Донбасі збігся зі сторіччям початку Першої світової, під час якої Російська імперія перетворила Закарпаття на руїну. Ось чому в Ужгороді в червні—липні цього року відкрилися довготривалі виставки, присвячені сумному ювілею.

У час літніх відпусток у обласному центрі повсюдно зграйки туристів, зацікавлених давнім. Сьогодні актуальна воєнна тема. Що слід розповісти про Ужгород століття тому? Погляд привертає низка об’єктів історико-культурного середовища.
Швейк

На лівобережжі Ужа біля пішохідного мосту під скульптуркою кумедного солдата Швейка на подзьобаній бронебійними кулями поперечній трубі парапету Київської набережної є дати 1914, 1944, 2014 і напис чеською «Tak nбm zabili Ferdinanda». Це початок першої фрази шедевра — сатиричного роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка у світовій війні».

Швейків батальйон у червні 1915 року, не поспішаючи, пересувався залізницею від Чеські Будейовіце через Відень, Будапешт, Мішкольц, Шаторолйоуйгей, Гуменне, Меджилабірці, Лупківський перевал, Сянок. Через помилку в штабі бригади Швейк мав шанс побачити людей та місцевість у межах сучасного Закарпаття. Шифрованими телеграмами 7-й маршовий батальйон 91-го Будейовицького піхотного полку спочатку відправляли з Лупківського перевалу на Шаторолйоуйгей—Чоп—Ужгород—Малий Березний—Ужок. Потім наказали їхати через Мукачево на Стрий. Та виявилося, що штабісти помилилися шифрами батальйонів. Отож Пряшівщиною Швейк потрапив у місто Сянок.

Ярослав Гашек у романі задокументував збитки русинів-українців Меджилабірської долини, де йшли жорстокі бої, згоріли села Брістов, Радвань над Лаборцем. Наведу фрагмент:

«Схили й підніжжя Карпат були пориті окопами, що тяглися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від снарядів.

Уся Меджилабірська долина була розорана й розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите й розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут. Повені й дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.

Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинках і спустошених схилах гір, поступово, але успішно підготуватися до бойової слави, яка увінчується заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.

Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Міловіце ревіли своє «Wann ich kumm, wann ich wieda kumm...», від Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, теж співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться й назавжди залишаться вдома зі своєю коханою...

Край пережив російське вторгнення і пограбування, тому ціни на харчі різко зросли, нерідко втричі. До липня 1915 року в Австро-Угорщині товари першої необхідності подорожчали на 60 %. В Ужанському комітаті поголів’я овець скоротилося на дві третини, рогатої худоби — на третину, свиней та коней — на чверть.

Згаданий напис під ужгородським Швейком з’явився 28 червня 2014 року. Століття тому в Сараєві сербський студент Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, та його дружину Софію. Атентат призвів до війни за переділ світу, до якої в Європі ретельно готувалися військово-політичні блоки — Антанта (Великобританія, Росія, Франція) і Троїстий Союз (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина).

ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА

Теж на лівому березі, вверх за течією Ужа багряніє Покровська православна церква (вулиця Михайла Коцюбинського). Її звели протягом 1930 року противники більшовицької Росії в пам’ять про загиблих у Першій світовій. Біля храму насипали могилу над останками невідомого російського солдата, що загинув 1915 року в бою за гору Черемха на Великоберезнянщині. Пізніше могили не стало. Від 1950-х церква служила складом, з 1980-х — музеєм атеїзму.

Перша світова завдала людству неймовірних втрат. Зі статті у виданні «Проблеми історії України» за 2005 рік ученого з Ужгорода Олександра Лавера випливає, що частка вбитих і померлих коливалася від 1,5 до 6 % населення воюючих держав Сербії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Росії. Усього загинуло близько 10 млн. осіб: у країн Антанти — кожен дев’ятий від мобілізованих, в їхніх противників — кожен шостий. Українські втрати склали близько 1 млн. 359 тис. загиблих. Це 3,5 % від населення українських земель у складі Австро-Угорщини і Росії станом на 1913 рік. Із австрійського боку — 199 тис. осіб (34 тис. військових, 165 тис. цивільних), із російського — 1 млн. 145 тис. українців (545 тис. військових, 600 тис. цивільних), ще 15 тис. цивільних українців загинули безпосередньо в зоні бойових дій. Також є дані, що в Першій світовій загинуло понад 30 тис. закарпатців.

В Ужгороді століття тому проживало понад 17 тис. осіб. Місто загалом справляло враження занедбаного і невпорядкованого, його скромний бюджет був хронічно дефіцитним.

Війна зруйнувала звичне життя. Ужгород став коморою для поповнення військ продуктами, фуражем, одягом і т. ін. Протягом воєнного чотириріччя хліб у місті подорожчав утридцятеро. Аби остаточно відгородитися від «російського світу», у 1915—1916 роках на Пряшівщині та Закарпатті австро-угорський уряд замінив кирилицю латинським алфавітом, а юліанський календар — григоріанським. У Пряшеві виходила латинікою газета «Наше отечество». Від кирилиці відмовилися школи Пряшівської та Мукачівської греко-католицьких єпархій. Єпископ Антоній Папп з ужгородської резиденції ще в перші дні війни націлив греко-католиків на беззастережне виконання священного обов’язку — захисту Австро-Угорської держави.

Оскільки тривалий час Ужгород був прифронтовим містом, його господарство занепало. У 1920-х роках навіть розмірковували, чи не перенести крайову столицю в економічно сильніше Мукачево. У Першу світову в Ужгороді розгорнули додаткові фронтові госпіталі для австро-угорських і німецьких солдатів. Була добудована триповерховим приміщенням міська лікарня, нині — обласна імені Андрія Новака.

Коли 24 вересня — 22 жовтня 1914 року російські війська вперше прорвалися через Карпати, частина ужгородців утекла у безпечні райони. За дорученням цісаря прем’єр Угорщини Тісо 23—28 жовтня 1914 року особисто вивчав на Закарпатті наслідки російської агресії. Раніше Ужгород не відві¬дував державний діяч такого рангу. Прем’єр побував у селах Перечин, Великий Березний, Кострина, Ставне.

Маловідомим є внесок полонених у розвиток Ужгорода й околиць. Сотні російських бранців трудилися у приміських селянських господарствах. Військовополонені спорудили у 1916 році вузькоколійку Ужгород—Анталовці. Багато з них мали українське коріння.

Під кінець війни місто стало пересильним пунктом для австро-угорських вояків, які поверталися з російського полону. В Державному архіві Закарпатської області збереглися радянські машинописні тексти 1963—1968 років про Ужгород часів Першої світової. В одному варіанті йдеться, що піджупан Ужанської жупи у 1918 році вимагав викликати в місто додаткові підрозділи жандармів, аби розправитися з 2,5 тис. військовополонених, які розміщувалися в передмісті Радванка і перебували під впливом більшовизму.

В іншому варіанті сказано, що у травні 1918 році піджупан просив командування гарнізону негайно вивезти з Радванки 2,5 тис. австро-угорських солдатів, які повернулися з російського полону з революційними настроями.

Насправді 24 травня 1918 року піджупан Мінаї вимагав від начальника Ужгородського гарнізону терміново виконати рішення адміністративної комісії жупи про переведення в казарму 2,5 тис. солдатів, які повернулися з російського полону. Доти вони квартирували на Радванці в окремих будинках, хлівах, сараях, коморах і стали пострахом для селян, нищили їхнє майно і врожай. Піджупан пропонував частину місцевої казарми звільнити від хворих резервного госпіталю № 1, розмістивши їх у загальній лікарні, а вільні павільйони використати за призначенням.

ОБЕЛІСКИ

Прямо й опосередковано про Першу світову в Ужгороді нагадують кілька пам’яток. У дворі Закарпатського краєзнавчого музею стоїть чавунна фігура Геракла, що бореться з гідрою. Ця найстаріша з міських скульптур відлита на заводі в селі Тур’ї Ремети. Первісно вона прикрашала в селі Ужок фонтан санаторію, зруйнованого у 1914—1915 роках.

Донедавна на вулиці Туряниці, 5, неподалік колишніх казарм, а точніше біля місця, де розміщувалася військова конюшня, стояв пам’ятник жертвам Першої світової. Його обліковано 1991 року як пам’ятку місцевого значення, що й відзначено у статті «Українські пам’ятки Першої світової війни» електронної енциклопедії Вікіпедія. На жаль, нині тут будівельний котлован. Де постамент із меморіальною дошкою — невідомо.

До іншого меморіалу доля поставилася прихильніше. На камерній площі у двоповерховому мікрорайоні з ініціативи чехословацької влади звели піраміду з вапняку семиметрової висоти. Нині це площа Едмунда Егана, у радянські часи — площа Карла Маркса. Обеліск планували відкрити 11 листопада 1938 року — до 20-ї річниці закінчення Першої світової. Не встигли. Згідно з Віденським арбітражем, 10 листопада частина краю з містами Ужгород, Мукачево, Берегово відійшла Угорщині. Чехословацька адміністрація перебралася в Хуст. Трьома десятиліттями пізніше на догоду радянським можновладцям угорі пам’ятника прикріпили мідний барельєф Карла Маркса. Обеліск зберіг первісний вигляд у стилі конструктивізму, без зайвих оздоб.

Значно меншу за розмірами піраміду встановлено на вулиці Стефаника (мікрорайон Радванка), нижче теперішньої православної церкви Різдва Івана Хрестителя, що на стрімкому пагорбі. На меморіальній дошці під стилізованим хрестом на щиті латиномовним гаслом «Memento» (Пам’ятай!) вказані угорською прізвища 12 мешканців Радванки у званні від рядового (гонведа) до лейтенанта (годнодя), котрі полягли в 1914—1918 роках. По п’ять із них воювали у 11-му і 66-му полках, по одному — в 15-му і 85-му.

Зауважу, що тоді закарпатців мобілізовували в основному в п’ять піхотних полків загальної армії (65-й, 66-й, 85-й) та територіальної оборони (11-й, 12-й). 66-й полк називався на честь ерцгерцога Петера Фердинанда (1874—1948), котрий у Першу світову показав себе компетентним воєначальником. Штаб, 3-й, 4-й батальйони   знаходилися в Ужгороді, 1-й — у Кошице, 2-й — у Горадже (Боснія та Герцеговина). На вулиці Гуменній (нині Другетів) від 1902 року стояли казарми 11-го полку.

ЦВИНТАР «НА ШАХТІ»

В Ужгороді є кілька цвинтарів Першої світової. Один із них знаходиться під приватними будинками навпроти приміської каси залізничного вокзалу. Достеменно невідомі його площа і число захоронень. Тут спочили загиблі в бою та померлі від ран. Із протиепідемічних міркувань їхні тіла нерідко присипали вапном. Імовірно, це кладовище резервного госпіталю № 2. Воно зображене на тематичній листівці 1916 року, надрукованій у Будапешті.

Поранених лікували й у згаданому госпіталі № 1, що діяв у казармі на вулиці Другетів. Покійників везли на кладовище неподалік сучасного кардіологічного центру на вулиці Тимірязєва. Починаючи з вересня 1914 року, знайшли тут спочинок представники багатьох народів: українці, австрійці, чехи, словаки, угорці, німці, серби, хорвати, поляки, румуни, італійці, росіяни. Могили копали щільно, відстань між деякими рядами менша півметра.

На цвинтарі поховано 1003 воїнів Першої світової. Ще 72 поховання датовані після 1919 року. Насамперед це чеські легіонери і ветерани, що померли після війни. Збереглися фотографії кладовища до 1938 року, а також дані про похованих: походження, віросповідання, прізвище капелана, який відспівував.

ХРЕСТ НА КАПУШАНСЬКІЙ

Завершу розповідь згадкою про дерев’яний пам’ятний хрест загиблим січовим стрільцям, на найдавнішому кладовищі Ужгорода — на вулиці Капушанській. Встановили його у 1990-х, обновили у жовтні 2013-го.

Як добровольче національне формування в складі австро-угорської армії, легіон Українських січових стрільців воював на Ужоцькому і Верецькому перевалах. У сусідніх селах Горонда і Страбичово нині Мукачівського району восени 1914 — взимку 1915 років дві тисячі легіонерів завершували курс бойової підготовки. Звідти вирушали на фронт — у Карпати. У шпиталях Ужгорода січові стрільці заліковували рани.

З напису на хресті випливає, що під ним спочивають стрільці. Проте мовчать про такі поховання на цьому кладовищі глибші знавці проблематики. Ідеться скоріше про символічну могилу.

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор