Розмовляємо про це з Галиною Миролюбовою, керівницею центру «Я-Маріуполь» в Ужгороді. Пані Галина представляє інтереси півтори тисячі маріупольців, які проживають на території Закарпаття, найбільша частина в Ужгороді.

— Пані Галино, чим займаєтеся в центрі сьогодні?

— Наш Центр відкрився 20 жовтня. До того 7 місяців працювали у Запоріжжі. У нас можна отримати продуктові набори й засоби гігієни один раз на місяць. Працює юрист, який може надати консультацію з різних питань, які виникають щоденно. Є також психолог, сімейний лікар. Велика увага приділяється дітям: проводимо різні майстер-класи, гуртки на базі центру чи на локаціях інших ГО. Приділяємо увагу людям похилого віку.

В організації працює також рекрутер, який займається питаннями працевлаштування маріупольців. Зрозуміло, що в кожного з нас своя історія, часто дуже болюча, але всі розуміють, що якщо хочемо мати нормальні умови життя, то маємо працювати. Робочі місця є, рівень заробітної платні різний, але є з чого починати й рухатися далі. Маємо брати себе в руки й організовувати своє життя в тих умовах, які нам пропонують.

— Які питання найважливіші зараз на порядку денному?

— Два найважливіші – це оздоровлення і питання житла для наших людей. Особливо для тих, які мають намір залишатися тут для подальшого проживання. Зараз у мене заяви від 39 сімей, а це від 3 до 5 осіб в кожній, які мають бажатися жити в Ужгороді. Це багато. Ми усвідомлюємо, що відбувається в Маріуполі. Навіть якщо припиняться бойові дії, ми не зможемо повернутися туди в найближчий рік, тому що повертатися нема куди. Нема робочих місць, немає медичного обслуговування, немає шкіл. Тому вирішення питання житла ось на цей час дуже актуальне для нас.

— В яких умовах проживають маріупольці зараз?

— По-різному. Переважно це орендоване житло на різних умовах. Якщо бодай одна особа з родини працює, то мають змогу платити оренду. Якщо ж ні, а серед наших ВПО чимало дітей та людей похилого віку, то такої змоги нема. Декому вдалося прилаштуватися у найближчих селах, де вони проживають в орендованих будиночках, виплачуючи часто лише комунальні послуги. Дехто живе в гуртожитках.

— Що у перспективі?

— У будівлі поліклініки по вул. С. Мартина підходять до завершення ремонтні роботи у тих приміщеннях, де будуть проживати вимушені переселенці, серед яких і маріупольці. Зрозуміло, це буде тільки частина людей, які наразі не в змозі самостійно вирішити питання житла. Я звернулася з таким прохання у міську раду, зокрема до її секретаря Арсена Мелкумяна, - й ми отримали підтримку, за що дуже вдячні. Як нам повідомили, невдовзі туди можуть заселитися близько 175 осіб, що наразі проживають у закладах освіти Ужгорода, зокрема у школах № 6, № 11 та класичній гімназії. Приблизно третину цих місць пообіцяли   виділити для маріупольців.

У співпраці з секретарем для нас дуже цінним є те, що будь-яке питання, з яким звертаємося, відразу береться до вирішення. Не так, як буває: ми подумаємо чи нема змоги. Він завжди ставить питання, ЯК вирішити те чи інше питання.  

— Можете навести якісь приклади?

— Таких прикладів багато. Військовослужбовець, який був у полоні, а тепер перебуває на лікуванні в Ужгороді, потребував допомоги. 14 жовтня у нього закінчувався термін реабілітації – після виходу з медзакладу йому не було куди йти. Звернулися з цим питанням до секретаря – питання було вирішене наступного ж дня.  

Під Новий рік у нас була скринька бажань. І був один лист від дівчинки, батько якої на фронті, а вони з мамою проживають у маленькій кімнаточці в гуртожитку. Дівчинка дуже хотіла телефон. Оскільки ми благодійний фонд і власних коштів не маємо, я звернулися по допомогу. Знову-таки через день у центр принесли телефон від пана Арсена й вручили дитині. Ми навіть відзняли відеозвернення, у якому дівчинка дякую своєму благодійнику за цінний для неї подарунок. Це ніби незначні, на перший погляд, речі, але з них складається наше життя...

— Які питання наразі потребують уваги?

— Є така проблема. Вона стосується отримання талонів для виплати соціальної допомоги. До прикладу, я в Дії переоформила довідку – і мені треба прийти у департамет соціальної політики, щоб отримати її у паперовому вигляді. А чекати на це треба в черзі два місяці. А це значить, недоотримати за ці два місяці кошти, що для декого дуже суттєво. Ця довідка потрібна також для того, щоб стати на квартирний облік чи отримати гуманітарну допомогу. Добре би було якось оптимізувати цей процес. Мала би бути, мабуть, окрема людина, яка можу швиденько роздрукувати цю довідку й видати. Щоб люди не втрачали й так порівняно невеликі кошти, які їм виділяє держава.

— Як загалом почуваєте себе на Закарпатті?

— Дуже подобається! Гарні люди тут!   Дуже задоволена школою, садочком, куди ходять мої діти – рівень викладання набагато вищий, ніж був у нас в Маріуполі. Хочу залишитися тут жити. Розумію, що треба шукати кошти для придбання житла. Зараз реально нема таких можливостей, але я не опускаю руки. Вірю, що довго погано не буває. Якщо щось забрали, то дадуть інше.

Дуже вдячна за всіляку допомогу. Бо в центр приходять люди з горем, з болем, зі сльозами, а виходять часто втішені тим, що їхні питання вирішуються. За сприяння Арсена Суреновича зокрема. За це велика вдячність.