За рекомендацією Економічної і Соціальної Ради Генеральна Асамблея ООН проголосила 18 грудня Міжнародним днем мігранта.

Цього дня в 1990 році була прийнята Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Асамблея підкреслила необхідність прийняття подальших заходів для забезпечення дотримання прав людини та основних свобод всіх мігрантів.

Міжнародне співтовариство має приділяти більше уваги значній кількості мігрантів, що опинилися в скрутному становищі далеко від дому і які потребують допомоги і захисту.

Відповідно до оцінок, кожен тридцять п’ятий житель планети є мігрантом, що живе і працює за межами своєї країни. Мігранти є серед населення всіх країн.

Щоразу, спілкуючись із українським мігрантами, напрошується один і той же висновок – люди їдуть за кордон на заробітки, бо не бачать перспективи у рідній державі. Та у кожного своя історія, свій біль…

– Все, насамперед, залежить від правильно оформлених документів, але краяни часто ризикують і їдуть, до прикладу, в Чехію, використовуючи польську візу. Якщо оформити нормальну робочу чеську візу, то і проблем би менше виникало, і заробітки були б солідніші, – каже мігрант Микола.

Чоловік настільки звик до цієї країни, що навіть не уявляє себе деінде. Спочатку було надзвичайно важко.

– Я побачив зовсім інший світ, країну, площа якої набагато менша за Україну, але там працює величезна кількість мігрантів з усього світу. Коли я вперше приїхав до Праги, то розгубився, бо не знав мови й документів відповідних не мав. Тоді мав польську візу, – ділиться закарпатський мігрант.

– Зазвичай, іноземці приїжджають на заробітки із короткотерміновою робочою візою, або навіть туристичною і залишаються, поки є робота, заплющуючи очі на те, що віза давно закінчилася. За чеськими законами, це усього лише провина. Злочин – тільки тоді, якщо мігранта уже впіймали та дали наказ залишити країну, і він йому не підкорився, – резюмує Микола.

Чоловік розповідає, що влаштував його на роботу «клієнт» (посередник, який організовує приїзд робітника до Чехії, оформляючи йому запрошення, та підшуковує роботу).

Розраховується з працівником не господар, а «клієнт». Яка частина заробітку залишається в кишені посередника – простий роботяга навіть не знає, він же й забезпечив чоловіка житлом.

Працювали на будівництві по 14 год. в день, отримували 90 крон за годину. Це, ніби, й непоганий заробіток, але доводилось частину віддавати за житло та харчування. Втім, можна було нормально заробити, та було одне але. Чоловіки-нелегали були у постійному «режимі очікування», вони не могли спокійно пересуватися Прагою, оскільки вбачали у кожній підозрілій особі поліціянта. Та все-таки доводилось користуватися місцевим транспортом, зазвичай, метро, і дуже часто саме там правоохоронці полюбляли влаштовувати перевірку документів. На щастя, Микола жодного разу не потрапив до рук копів у транспорті, каже, старався не відрізнятись від місцевих жителів…

– Українця видно далеко, переважно видають поведінка, манера спілкуватися та стиль одягу. Наші чомусь, самі того не розуміючи, часто себе викривали, тому копам нічого не лишалося, як попросити пред’явити документи. Тоді вже починалась інша історія заробітчанина,– ділиться чоловік.

У Миколи все було ніби нормально – робота, заробіток. Та одного разу хтось із хлопців почув гавкання собак. Стало зрозуміло, це перевірка чеської поліції, яка завжди влаштовувала огляд з допомогою німецьких вівчарок. Микола тільки й почув: «ховайся», та було пізно, а, можливо, й безрезультатно, адже цих собак не обдуриш. Роботяги сховалися, хто де встиг, та все ж таки їх одного за одним із місця укриття витягували копи. Потім почали перевірку документів, й у всіх, хто працював на польській бізнес чи робочій візі, одразу забирали паспорт. Далі невдах, у тому числі, й Миколу, чекав допит у відділі поліції, що займається справами чужинців.

Викликали по одному гастарбайтеру й одразу ж пропонували перекладача, в першу чергу, випитували, коли приїхав у Чехію, з якою метою, де працював, на кого, скільки платили. Та хлопці домовились «не здавати» роботодавця й казали, що не підписували жодних договорів і ні на кого не працювали.

– Зокрема, особисто мене питали, що змусило приїхати в Чехію й працювати тут нелегалом. Я розповів про складну ситуацію в Україні, про безробіття, про низькооплачувані роботи. Розказав, що наш народ виживає, як може, і якби не заробітчанство, то навряд чи вдалося б нам чогось домогтися. Вони повірили, але мене це не врятувало, бо закон є закон. Після цього мене та ще багатьох нелегалів фотографували і кожному вклеювали в паспорт такого небажаного «ведмедика». Через 2 тижні ми повинні були покинути територію ЄС,– згадує Микола.

Цей випадок став для чоловіка гірким уроком: що де б ти не був, всюди варто дотримуватись законів тієї країни, у якій перебуваєш. Рік депортації був важким та довгим, вдома чоловік шукав різні методи підробітку, зокрема, в Києві.

– Жаль, але у нас зовсім не так оплачують роботу, як за кордоном. У Києві, хоч і важко працював, однак часто роботодавці не оплачували найманців. Були різні ситуації, пригадую, коли виконував капітальний ремонт у одній із київських квартир, то господарка часто робила зауваження, мовляв, я була в Польщі, Іспанії і там зовсім не так проводять ремонтні роботи. Ну, по-перше, там ціни не такі за роботу, а по-друге, хіба не наші заробітчани туди їздять і будують нові квартири, магазини і т.д. і т.п.? Часто, попросту, рвався терпець коли ця ж господарка приводила «знатоків», які вказували мені, що я роблю не так. Щодня вона складала довжелезний список, що необхідно переробити, наприклад, колір стін у кухні роблю жовтий, а наступного дня мене чекало відро з бежевою фарбою. Таких ситуацій було чимало. За кордоном, якщо важко працюєш, відповідно заробітна плата набагато вища, – ділиться відчайдуха-заробітчанин.

Після невдалих спроб реалізуватись в Україні, Микола вирішив підготувати нормальний пакет документів, який би дозволив легально працювати. Чудово, коли є хороші друзі, оскільки в цій ситуації чоловіку допоміг товариш – Андрій. Він порадив, куди звернутись, аби зробити чеську робочу візу.

Микола невтомно радить всім, хто хоче працювати в ЄС, шукати всіма способами легальні шляхи заробітку, тобто оформити ті документи, які дають дозвіл на працю і проживання.

– Андрій вже давно працював у фірмі і казав, що власник надійний. Тож, з певним страхом та надією я почав працювати. В день заробляв близько 1200 українських гривень. Робота на будівництві не важка, а найголовніше, що не було вередливих господарів, які в кінці місяця (коли необхідно видавати зарплату) полюбляли чіплятися до найменших дрібниць, аби збити ціну, – каже Микола.

Ця стабільність була до вподоби заробітчанину з негативним досвідом. Після свого першого випадку депортації, чоловік завжди їде на заробітки з відповідними документами, розуміючи, що своїм непослухом людина завдає шкоди лише собі. Микола зізнається, що йому подобається проживання в Чехії і планує переїхати туди з родиною.

– Це можливо. Головним моїм стимулом є реальні приклади знайомих людей, які починали, як я, вже мають власні квартири та легальну роботу, діти навчаються в чеських школах… Вони можуть дозволити собі поїхати на відпочинок, сплачують страховку і мають надійне лікування. Мені нема чого робити на батьківщині, бо тут я не живу, а виживаю, – підсумовує Микола.

Записала Т. КУЗЬМА

http://www.khustnews.in.ua/

admin