Ужгородський воїн, герой фільму “Бої за”Промку” повернувся додому
Фільм “Бої за”Промку”. Втрата.”, знятий журналістами Громадського телебачення, набув широкого розголосу через жорстоку реалістичність сюжету: медійники спілкуються з воїнами, які через декілька годин будуть вбитими ворожими військами 6 липня 2016 року у промзоні поблизу Авдіївки.
Одним з героїв сюжету є наш земляк з Ужгорода, десантник з 81-ї бригади Руслан Ференці, який двічі мобілізувався до лав Збройних Сил України (2-га та 6-та хвиля мобілізації). Під час служби ми часто з ним спілкувались у телефонному режимі, він скидував мені деякі фото та відеоматеріали, але просив до його повернення не публікувати. Рідкісна скромність, адже є певна категорія атошників, яка не вилазить з Фейсбуку, публікуючи їх з завидною регулярністю, очевидно, що служба на рубежах віддалених від нульового давала змогу це робити.
Ось, як описують знайомство з Русланом у своєму спецрепортажі Настя Станко та Костянтин Рєуцький: “Пізно вночі нас привів сюди серед суцільної темряви один із солдатів. Перед цим весь вечір стріляли, і йти десь посеред поля, яке, як нам казали, було ще й заміноване, — дуже страшно. В такі ночі хочеться, аби місяця не було, і щоб зірки не світили. Але тут не лише світив місяць, а й десь за сто метрів горіла якась будівля. Але Руслан, так звати нашого провідника, заспокоював тим, що йому вже кілька разів вдавалося лишитись живим при фактично прямому влучанні, тому біля нього – найбезпечніше.
— Два тижні тому в позицію прямо влучила міна, я встиг вискочити буквально за пару секунд.
Ми помічаємо, що коли Руслан говорить — ледь затинається. Руслан із Закарпаття, ця область — остання за кількістю мобілізованих, але Руслан тут добровольцем вже вдруге. Він читає вірші бойовикам. Каже, що читав би й Блока, але не вірить, що Блока на тому боці зрозуміють. На наше запитання, чи чують адресати, зазначає:
— Ну так, я кричу — вони чують, тут відстань може до 50 метрів між нами”.ruslan-ferentsi
В “Промці” Руслан Ференці був кілька разів контуженим, отримав осколкове поранення голови. Кусок метала пробив лобову кістку і застряг у м’яких частинах, але воїн не кинув поле бою. Каже що воювати після цього навіть стало легше: пройшов страх під час немилосердних обстрілів, коли сипалося і падало згори бетонне перекриття, воно двічі накривало Руслана, але товариші витягували десантника з під завалів.
В Дніпровському госпіталі провели обстеження. Рентгеном виявили осколок, описали його, сказали, що операцію по видаленню можуть провести тільки за кордоном, Руслану стороннє тіло не заважає, хоч лікарі і кажуть, що якась частина мозку відмерла.
ferentsi2П’ємо каву на терасі ужгородського кафе, запитую:
– Чи представили до державної нагороди?
– Ні, нагороди отримували тилові щури при штабах та їх жополизи. Тим, хто реально ризикує життям на передовій вважали за непотрібне вручати відзнаки, – прямо відповідає Руслан.
Багато, ще неприємних речей розповів десантник, але “сміття з хати” виносити поки не хоче, не втрачає життєвого оптимізму і надіється на позитивні зміни в лавах Українського війська. Воїн одразу включився в роботу організації “Асоціація інвалідів АТО” секретарем якої його обрали, тепер справи у ветеранів підуть жвавіше, з чиновниками панькатися довго не буде…
Думаю, що Руслану нелегко буде адаптуватися до мирних реалій нашого міста, але саме на таких людях, “без гнилі” тримається земля.
Павло Федака
http://www.trubyna.org.ua/
admin
Коментарі :
Додати коментар