Що не кажіть, але як багато залежить від назви твору! І не завжди вона буває влучною, чого не скажеш про роман «Крижане полум’я». Авторка ужгородка Наталія Дурунда вдало поєднала непоєднуване (оксиморон), абсолютно протилежні за змістом і значенням не тільки слова, а й природні стихії, які вони означають. Принагідно згадуються «Веселий цвинтар» Василя Стуса і рядок із поезії Тараса Шевченка «В казематі»: «… На нашій, не своїй землі», поетична збірка Олександра Астаф’єва «Сухі дощі» із використаням художнього засобу оксиморону. 

Здавалося б, хіба можна поєднати в уяві кригу і вогонь? Звісно, що ні. Але то тільки на перший погляд. Бо внаслідок згаданого поєднання (у даному випадку) утворюється нова смислова якість, яка допомагає читачеві ще глибше пірнути у написане і відчути-зрозуміти, що мала на меті авторка, даючи таку назву. Тож, відкриваючи нові і нові імена головних персонажів, інтуїтивно ділила їх  на тих, у кого «крижане» серце, і тих, у кого – «полум’яне». Написане, образно кажучи, постає перед моїм внутрішнім зором великим крислатим деревом, яке розгалужується на два абсолютно різні родові потоки: родина Захара Ярового і Юхима Данилюка. (Захар був «схожий на Юхима, як рідний брат»). Через неймовірні сюжетні карколомні ходи (бо ж шляхи Господні незбагненні!), майстерно виписані – невдовзі сходяться докупи, утворюючи нове розкішне «шатро» родової цілісності, (яка не виникла на порожньому місті) де починає панувати доброзичливий родинний клімат… Він «розцвів» завдяки рішучим діям багатьох персонажів у різних доленосних ситуаціях, утворивши нову міцну родовідну гілку на благо рідної вітцівщини, краю, Батьківщини. («Батьківщина має серце і душу! Саме тому людина відчуває її на відстані. За нею так болить серце. Вона кличе…»).  

Багатопластовий і багатовимірний

Роман багатопластовий і багатовимірний. У ньому переплітаються  біль і радість, любов і ненависть, вірність і зрада, честь і безчестя, пам’ять і безпам’яство, ніжність і жорстокість, розсудливість і глупота, добро і зло...

Він охоплює значний відрізок часу, який вже став сучасною історією нашої країни: радянсько-афганська кампанія 1979-1989 рр., Майдан – Революція Гідності, російсько-українська війна, Донецький Аеропорт – Кіборги. Дія твору розпочинається з Афганістану, куди потрапляють служити два сільські хлопці, до того ж, ще й сусіди. Один з них – Захар Яровий, сильна духом особистість. Понад усе в бою цінує дружбу, але несподівано потрапляє в пастку. Трагічні події відбуваються перед очима його товариша Юхима, який на той час знаходиться у засідці. Першого вбивають душмани і забирають тіло. Несподіваний і різкий трагічний кінець одного із головних персонажів роману. Але то тільки на перший погляд, бо саме тут відбувається карколомний поворот у «тілі» текстової структури твору.

Калейдоскоп динамічних подій «зашкалює» до найвищої позначки, оскільки, волею випадку, згодом з’ясується, що в труні, яку привезли в рідне село і поховали в ній останки Захара, насправді, була тільки солдатська форма. Захар виявиться живим… але (після полону) опиниться аж в Америці. Тим часом кохана Іванка, яка обіцяла дочекатися його з армії, продовжує носити на могилу квіти й оплакувати, навіть… після одруження з Юхимом. Інтрига тримає у напрузі до останнього рядка. Символічна ускладненість образів, емоційна насиченість, звертання до теми смерті і дивовижний спосіб повернення до життя – все це присутнє у насиченому на несподівані події романі. У його основі – морально-духовні, національні цінності, патріотизм і зрада. Яскравий приклад сім’я Лаврових, де батько воює на боці України, а син –  сепаратистів. «Прозріває» син запізно і…опинившись у підвалі донецької катівні, зустрічає батька, якого закатовують у нього перед очима до смерті. Ці сцени «прописані» дуже емоційно і правдиво, до мурашок, як і афганські. Недарма авторка, перед тим, як пустити книгу в друк, консультувалась із бійцями 57-ї окремої мотопіхотної бригади, які прочитали рукопис і дали цінні поради. Для мене це вже друга художня книга, де професійно і скрупульозно виписані афганські події. Першою була книга відомої української письменниці із Чернігівщини Валентини Мастєрової – «Смарагд». 

Про присутність Вищих духовних сил

Ненав’язливо і вплавно, природно й органічно, «вплітається» у канву сюжетної лінії духовний аспект, де йдеться про важливі загальнолюдські  моральні цінності. А ще – про непохитну віру у допомогу Вищих сил. Проводжаючи Захара в армію, Марія благословляє сина і дає із собою іконку Божої Матері, яка врятує його під час бою. Тому й спадає на думку: «Твоя віра тебе спасла» – пам’ятаєте біблійний вираз? То це якраз той момент. Захар «Ретельно беріг іконку Божої Матері, не раз молився вночі». Юхим беріг  натільний хрестик. До армії на нього ніколи не зважав, але в Афганістані «… він став для хлопця справжнім оберегом». Доречними за тих обставин стають духовні переконання, які звучать із вуст воїна Стаса, котрий наводить цитати із Біблії про спасіння душі. Також – висловлювання солдата атеїста. Та й 58-й розділ починається із четвертої Божої заповіді: «Шануй батька твого й матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі».

Після «похорону» сина, Марія Ярова подалася в монастир, рятувала у такий спосіб зболену душу, молилася за спасіння душі сина і чоловіка, навіть не підозрюючи, що насправді… той живий. Упродовж читання книги мене «розбирала» непоборна цікавість: як авторка зуміє переповісти щемну зустріч матері із «воскреслим» сином? Затамувавши подих, читала і нетерпляче  очікувала…Звісно, я не буду переповідати, роман треба читати. Тому що це такі емоції, які варто пропустити крізь своє серце кожній людині, прожити їх, це винятковий духовно-пізнавальний досвід, який додасть особливої віри і духовної снаги будь-кому з будь-якими світоглядними переконаннями. Вирушаючи на російсько-українську війну, Захар знову їде до матері за благословенням. На цей раз вона одягає йому на шию намолену вервицю: «Захар поцілував розп’яття й обережно заховав святий подарунок під одягом. Мимоволі згадав образок Святої Богородиці, що врятував йому життя в пекельному Афганістані, Відчув справжній щит на собі, наче броню одягнув». Звучить одухотворено і переконливо. 

Про філософію смерті, кохання…

На сторінках книги присутня тема смерті і її філософське потрактування. Ті флюїди витають повсюди: в армії, на фронті, в полоні, у зустрічі із наркоторговцями, на полюванні, та найбільше – в очікуваннях найрідніших, коли думки не дають спокою і сіють страх у душах: Іванки, Захара, Юхима, Данилюків, Савченка, Олесі, Лаврових… Вона скрізь: у часто цитованих рубаях Омара Хайяма, у телеграмі про загибель в Афганістані сина: «У серце вп’ялися тисячі пекучо-вогняних стріл. Опустився на коліна поруч з дружиною. Плакати не міг. Був схожим на  міну, яка ось-ось розірветься. Осиротілі батьки обійнялися і злилися в одну велику людську печаль…». А ось відчуття самого Захара, який волею щасливого випадку, після полону опиняється в Америці і звідти під іншим іменем спостерігає за життям в Україні, зокрема – у його рідному селі: «Та-ак, цікаво спостерігати за людьми, коли вони вважають тебе мертвим». Чого варта лише одна фраза, яка наснилась Юхимові: «Навіщо ти поховав мене? Хіба бачив мертвим? Живий я!» Життя Юхима змінюється назавжди. Разом з цим і хід наступного сюжету. «Смерть варта того, щоб жити, а кохання – щоб чекати» – саме ця істина, (карб під кришечкою медальйону) стає ключовою у з’ясовуванні і  розумінні правдивих стосунків між Захарем та Іванкою після довгої розлуки, випробувань часом.  

А ще «Крижане полум’я» – це неймовірне і ніжне, вірне і дивовижне кохання, яке наперекір усім перешкодам, негараздам і випробуванням дарує надію і радість життя. «Я повернусь. Віриш? Повернусь. Тільки дочекайся, зіронько моя. Навіть з пекла, якщо треба, вирвуся і повернусь…»; «Очі милої змусили його добре обдумати свій крок»; «Всеволод торкнувся її обличчя обережно, мов крихкого кришталю. Ніжно поцілував вологі повіки, припав до медових уст»…

Якби мене хто питав про жанр роману, то внаслідок контамінації (поєднання двох жанрових структур) він більше тяжіє до соціального твору з елементами детективу). І все це на тлі українського кордоцентризму,  де поєднуються людський і духовний світи. Іншими словами роман допомагає (за Сатья Саї Бабою) формувати бездоганний характер. А які його риси? Любов, терпіння, стриманість, стійкість і милосердя. Написане допомагає розвивати їх в собі і цінувати в інших. Чудове нагадування як для сучасників, так і для прийдешніх поколінь.

Валентина Семеняк
членкиня Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України
м. Тернопіль