Недавно в ужгородському видавництві Timpani під егідою громадської організації «Товариство верховинців Міжгірщини» вийшла солідна 458-сторінкова книжка «Верховина. Волівщина. Міжгірщина». Про історію цього видання, його структуру, питання, які виникали під час роботи, розповідає уродженець Верховини, кандидат філологічних наук, доцент УжНУ Іван Сенько.


— Іване Михайловичу, розкажіть, як і коли виник задум книги про Міжгірщину? З чого все почалося?

— То було доволі давно, у березні 1998 року, під час однієї з колективних поїздок викладачів Ужгородського університету, уродженців Міжгірщини, на свою малу батьківщину, щоб агітаційно поспілкуватися з земляками напередодні виборів до Верховної Ради України. Їхав з нами й академік Олекса Мишанич. Він і висловив думку, що час би про Верховину та її людей видати солідний довідник. Тоді визначили і принципи формування списку імен, про кого треба зібрати інформацію енциклопедичного характеру. Але ті, хто брався зібрати такий матеріал, з об’єктивних і суб’єктивних причин не довели справу до логічного завершення.

Тож створена у 2009 році громадська організація «Товариство верховинців Міжгірщини» і велике зібрання земляків у травні 2011 року знову актуалі­зували ідею Олекси Мишанича (на той час покійного). Очільник товариства Андрій Сербайло — тоді заступник голови Закарпатської обласної ради — та акти­вісти Іван Завадяк, Михайло Рошко, Василь Ільницький, Андрій-Лука Лукич Сятиня запропонували подати у книзі не тільки нариси про уродженців району, які зробили помітний внесок у суспільно-політичний поступ, у науку, культуру, але висвітлити з позицій сучасності й історію усіх населених пунктів району, зголосившись написати нариси про рідні села. Зібрані в такий спосіб матеріали звести в єдине ціле доручили мені.

— Чи були проблеми на цьому шляху?

— Звичайно. В процесі збирання матеріалів виникло багато труднощів: у пошуках документальних свідчень, достовірних фактів, фотодокументів, тих родзинок, якими відрізняються село від села. Про життя горян у долині від Колочави до Синевирської Поляни матеріали збирав доцент Ужгородського Національного університету, уродженець Синевира Василь Міщанин, а в долині ріки Репинки — мій брат Василь, самодіяльний художник. А ще слова подяки за активну роботу на цьому терені треба сказати про Степана Мандзюка (написав нарис про Студений), Оксану Миголинець (про Подобовець), Степана Бобинця (про Ізки), Івана Ісаєвича (про Обляську). І вас, Андрію Іллічу, мушу заслужено похвалити за нарис про рідні вам Рекіти…

Я справді горджуся своїм маленьким сільцем, що під самими зорями лежить, укрившись сивими запахущими туманами. Досить сказати, що з його вихідців сьогодні — три кандидати наук, заслужений журналіст України, письменник, два військові полковники…

Кожне село своїми людьми славне. Родом із рідного мені Келечина і перший президент Карпатської України Августин Волошин, і казкар Михайло Шопляк, із репертуару якого укладено збірник «Чарівна торба», і знана в радянські часи добрими ділами голова сільради Марія Пайдак — депутат Верховної Ради УРСР двох скликань, і дисидент Йосип Тереля… Історія багатоголоса.

— І як ви долали це багатоголосся?

— Керувався принципом: правда понад усе! В основі цього принципу — добродіяння. У роботі над згаданим виданням мені допомогли і щоденник «Щастя і горе Карпатської України» Василя Гренджі-Донського, і «Спомини: із прожитого і пережитого» незабутнього Юрія Ільницького, і документальні книги Станіслава Аржевітіна про Колочаву «Шугаї» та «Релігія», історичні нариси Михайла Бембила та Миколи Підберецького про Синевирську Поляну, Ганни Могорити про Репинне, збірник журналістських есе, інтерв’ю та розвідок Василя Пилипчинця «Родзинки глибинки»…

Були труднощі й іншого характеру: зробити текст на електронних носіях, із понад тисячі світлин відібрати найхарактерніші, вивірити біографічні довідки про знаменитих людей Міжгірщини, внести у зверстаний текст породжені часом уточнення, доповнення. На цьому шляху від машинопису до книги невтомно працював й Іван Завадяк — співукладач такого осяжного енциклопедичного довідника про Верховину і верховинців.

— Наскільки мені відомо, закарпатськими краєзнавцями вже видавалися такі книги — про Тячівщину, Іршавщину, Перечинщину, Мукачево, Ужгород. Як сприймати вашу книгу в контексті таких видань?

— Оригінальною! У ній в єдине ціле поєднано історичні нариси про кожен населений пункт району та за енциклопедичним принципом укладені два довідники про знаменитих уродженців району: «З Міжгірщини родом» — 150 біографічних довідок: від історика-науковця Миколи Федоровича Александри з Міжгір’я до співака Назарія Назаровича Яремчука з Пилипця, та «На Міжгірщину ходом» — 150 біографічних довідок: від науковця-бджільникаря Гургена Аватисяна, який працював у Вучковому над селекцією бджіл-карпатянок, до Ернеста Шутяка, добрий внесок якого в розвиток освіти в районі не забувається.

В історичних нарисах про населені пункти читач знайде не тільки традиційну хронологію подій, але й цікаву інформацію культурознавчого, народознавчого, природоохоронного характеру. У нарисі про Міжгір’я опубліковано народну легенду про виникнення Волового, краєзнавчі уривки з повісті «Ілько Липей, карпатський розбійник» та поеми «Олена Верховинка» Гренджі-Донського, відтиск сільської печатки середини ХІХ ст., спогад Миколи Сюська про перейменування селища, зображення його герба, текст «Гімну Міжгір’я» (слова П. Скунця), світлини 1920—1930-х років — «Селянка з Волового у святковому одязі», «Синагога у Воловому»… В інших нарисах — характеристика валила і ступи в Потоці, олійниці в Новоселиці, про давній спосіб виготовлення полотна (в нарисі про Студений), традиції виготовлення гунь (Річка), лікування травами (Синевирська Поляна), збирання дикоростучих плодів — грибів і яфин (Подобовець), про дерев’яні церкви як пам’ятники архітектури (Розтока, Буковець, Негровець), про скансен «Старе село» в Колочаві, музей макетів дерев’яних церков (Пилипець), про водоспад Шипіт, Синевирське озеро, гейзер у Вучковому, Національний природний парк «Синевир»…

— А що нетрадиційне знайде читач у другому і третьому розділах книги?

— Крім таких знаменитостей, як Августин Волошин чи Петро Скунць, у книзі йдеться про забутих, обійдених, замовчуваних верховинців: фольклориста ХІХ століття Василя Талапковича з Волового, єпископа греко-католицької єпархії у США Василя Такача з Вучкового, активного діяча української діаспори в Нью-Йорку Івана Пуя з Пилипця, знаних у Росії художника Дмитра Бобонича з Стригальні, дослідника медико-екологічних проблем і автора понад 40 науково-популярних книг Юрія Мізуна із Міжгір’я, кіноартиста Віктора Терелю з Новоселиці, генерала й дипломата соціалістичної Чехословаччини Йосипа Бундзяка, мучеників за віру ієромонаха Федора Горвата з Синевира та священика Йосифа Завадяка з Новоселиці, правозахисника Василя Ґурдзана з сусіднього вам Лісківця…

Тут ми втілювали настанову Петра Скунця, винесену епіграфом до розділу «З Міжгірщини родом»: «А ти, мій друже, виведи у люди / Стежину ту, що вивела тебе». Показано, якою стежиною в люди виходили заслужений лісівник Йосип Лой, заслужений працівник освіти Іван Росоха, заслужений артист України Василь Фурдь, заслужений працівник зв’язку України Марія Рущак, заслужений журналіст України Василь Тарчинець, заслужений художник України Василь Шиндра, вишивальниця Ольга Уманець (Шимон), різьбяр Петро Шегда, тренери лижного спорту Михайло Тереля та Василь Коваль…

При укладанні третього розділу «На Міжгірщину ходом» актуалізовано слова білоруського поета Пімена Панченка з вірша про поїздку на Закарпаття:

Ой Верховино, моя ти мила,
Моє ти серце заполонила…
Яке ж бо серце у цього люду!
Тут раз побуду — вік не забуду!

— Як же ви актуалізували ці слова з вірша, який у перекладі з білоруської Андрієм Малишком був опублікований під назвою «За Стриєм гори і хмар навала»?

— Шукали інформацію, хто ще, крім добре знаних Івана Ольбрахта, Василя Кохана з Обави Мукачівського району чи Петра Продана з села Горбок, що на Іршавщині, працював тривалий час на Міжгірщині, хто присвятив їй поетичні рядки чи наукові розвідки, переніс на полотно її краєвиди чи пропагував у засобах масової інформації здобутки верховинців. Читач знайде у книзі переконливі свідчення, що Верховина заполонила серце педіатра Зореслави Шкіряк та вчителів Марії Опаленик і Марії Святині, фольклористів Володимира Гнатюка, Петра Лінтура, Григорія Дем’яна та Івана Хланти, письменників Івана Долгоша, Ігоря Інова, Дмитра Кешелі та Петра Часто, журналістів Карела Ганзи, Михайла Бабидорича та Василя Бедзіра, кінорежисерів Владислава Ванчури та Віктора Стороженка, художників Йосипа Бокшая, Володимира Микити та Василя Свалявчика, дослідників церковної архітектури Григорія Логвина та Михайла Сирохмана…

Біографічні довідки про наших допитливих, доброзичливих гостей у більшості випадків доповнено їх фотопортретами й іншими промовистими зображеннями створених ними книг і художніх картин: у нарисі про композитора і вокаліста Степана Гігу — текст його пісні «Міжгір’я», про фольклориста Петра Богатирьова — спогад келечинського казкаря Михайла Шопляка про спілкування з гостем із Москви, про Нонну Копистянську — розповідь, як відшукала в архівах Праги кінострічку «Марійка-невірниця», про Здєнека Флідра — кадр із його документальної стрічки «Пісні полонин» і т. д.

— Я був присутній на презентації книги в Закарпатській обласній науковій універсальній бібліотеці імені Ф. Потушняка і почув, що не всі питання з її виходом у світ вирішено…

— Тепер це лише одне питання: як видати заявлений наклад книги — 1 тисяча примірників? Адже надруковано тільки ту її кількість, на яку зроблено заявки з фінансовою підтримкою бажаючих її мати — біля 100 заявників. Думаю, що вона повинна би бути в кожній сільраді, в кожній шкільній бібліотеці району. І вчителям-історикам не завадить мати її в домашніх книгозбірнях. Товариство верховинців Міжгірщини в Ужгороді реалізувало задум незабутніх Олекси Мишанича, Юрія Ільницького, Михайла Волощука, але повноцінною ця реалізація стане лише тоді, коли книга буде в кожного допитливого верховинця. Над цим питанням працюють і автори вступної частини до неї — Андрій Сербайло та Михайло Кічковський. Хочеться гукнути: замовляйте її, земляки! А ще: де ви, благодійники, меценати, власники еко-курортів, туристських баз?

— Спасибі вам, шанований Іване Михайловичу, за вашу копітку, відповідальну й суспільно-корисну роботу над цією книгою. Це видання пригодиться всім, хто цікавиться цим високим, піднебесним світком, ймення якому — міжгірська Верховина, а також людьми, які благородними трудами своїми прославили і прославляють його. Свою справу ви, Іване Михайловичу, зробили високопрофесійно, тобто своє слово сказали. Щодо коштів — тут уже мають своє вагоме слово мовити керівництво Міжгірського району, а також сільські ради Верховини. Бо це справді честь: мати таке солідне видання про свій край, з яким не соромно показатися між людей. Ще раз вітаю вас із успішним завершенням вашого труда напередодні солідного ювілею, який у благодатні травневі дні постукає у ваші двері. Тож щастя вам і здоров’я, а також нових успіхів у роботі задля рідного краю і народу.

Андрій Дурунда