Державу врятує Асоціація, а її підпишуть, якщо Крим буде в Україні.

Зона особливої уваги мільйонів людей в усьому світі сьогодні зосереджена в Криму. На 23-му році незалежності в України вкрай зухвало почали забирати значну частину її території. Часткове прискорення процесу надала нова, «відлюстрована» українська влада, яка замість прийняття важливих політичних рішень, зосередила увагу на скасуванні закону про мови та розформуванні спецпідрозділу «Беркут». Сьогодні ця влада йде на тижневі «канікули», а завтра вже Крим може бути не її. Але немає гарантії, що подібна ситуація не повториться на Сході України. І тоді вже нічого не означатимуть слова «Крим ніхто нікому не віддасть!», як і все решта, сказане політиками. Бо Україна буде, але вже не такою, як 23 роки до цього. Аби не втратити — треба визначитися і нарешті діяти в напрямку Європи, бо те, чого нам бажають зі Сходу, можна побачити з кримських новин.

Якщо з 2010 року вимальовувався більш-менш чіткий образ Європи, яка приймає нас до себе, то з листопада 2013-го Україна кинула Європу. Боротися з загальною депресією довелося три місяці, бо ж попередня націленість на євроінтеграцію не пройшла даремно. Після цього відбулася кульмінація, а затим ми перейшли у стан дорослішання. Ольга Духніч, кандидат психологічних наук, доцент кафедри політичних наук і міжнародних відносин Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, відстежує позицію українців з середини листопада. «Перші майдани були інфантильні, тому люди збиралися, щоб продемонструвати, які ми гарні, всі вийшли за Європу, допоможіть нам, будь ласка. Але там багато «красивих» картинок: десь гинуть люди, а тут ще якісь українці. Та й українці не вірили, що прилетить Європа і щось зробить. І це відчуття кинутості лікувало те, що відбувалося останні два місяці, бо люди збагнули, що коли не вони, то хто. Я думаю, що сьогодні зберігається таке розуміння, а це і є процес дорослішання, який завжди складний, і я не знаю, чи ми встигнемо вирости, але дуже хотілося би, щоб це було», — розповідає Ольга Духніч. Вона пояснює ситуацію політичного невезіння через місце на світовій карті: «Нам дуже не пощастило в політичному розташуванні, бо нас завжди буде ситуація, коли нас перетягуватимуть. На жаль, я поки що не бачу нас як суб’єкта. І це пов’язано, крім іншого, з тим, що за час незалежності ми не побудували державні інститути, які посилили би державу як суб’єкт».

Неважко було передбачити, що після непідписання Угоди на Вільнюського саміті ми опинилися на межі війни, адже внаслідок проєвропейської агітації влади 47 % українців хотіли підписання Угоди про асоціацію. А в результаті влада різко змінила курс. При цьому майже 60 % усвідомлювали, що Росія посилить тиск після підписання Угоди, розповідає про дослідження настроїв українців у цей період керівник соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович.

«Якщо Україна буде з Європою, то вона не буде з Росією, і не буде нової імперії. А якщо буде нова імперія, то Європа на безпеку витрачатиме сотні мільярдів грошей, і невідомо, чим це закінчиться. Українці – мудрі люди. Наша біда в тому, що в останні століття ми не мали досвіду державності» , - вважає мер Львова Андрій Садовий.

«Інтеграція з Європою – це дуже потужний фактор реформи й модернізації країни. Це спрацювало в Прибалтиці, Польщі. Словаччині, Угорщині. Краще прийняти те, що вже працює і забезпечує благополуччя, ніж йти третьою дорогою експерименту. Експериментує Україна вже 20 років», — переконує українців Марцін Свєнчіцький, депутат Сейму Польщі.

Але Україна не Прибалтика, не Польща, не Словаччина й не Угорщина, і, тим паче, не Росія. Наша ситуація особлива, бо в обійми Європи нам ніяк не дає впасти східний сусід, тому сьогодні варто розглядати не тільки варіанти співдружності з Заходом, а радше зміцнювати позиції на місцях і в регіонах, і в тому ж Криму. Питання вступу України до ЄС є принциповим, це особистий виклик Путіну, зазначає Костянтин Еггерт, російський журналіст, експерт із питань російської політики авторитетних видань Великобританії (The Times, International Herald Tribune) та Франції (La Croix).

Україна має пропонувати й наступати, а не шукати компромісні варіанти  

Чи не найкращий період розвитку зовнішньої політики України тривав одразу після проголошення незалежності. Навіть відмова від ядерної зброї, за словами Володимира Горбача, політичного аналітика Інституту Євроатлантичного   співробітництва, експерта з питань зовнішньої та внутрішньої політики України, була підтвердженням цього.

На політичну арену вийшло вже третє покоління українських політиків. За формальними ознаками їх можна назвати політичною елітою, але з точки зору якості й відповідальності є проблеми. Сьогодні в Україні майже немає людей, які напрацьовують сценарії розвитку зовнішніх впливів. За часів президентства Леоніда Кучми чи не востаннє відпрацьовували геополітичні рішення. Ні при Ющенкові, ні при Януковичеві не працювала РНБО. За правління Януковича співпраця з ЄС розглядалася лише з метою продовження влади, вважає Сергій Рахманін, політичний журналіст, перший заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня». «Політик, який діє в межах компромісів, завжди програє, бо геополітика передбачає наступальність. Найгірше, що можуть зробити українські політики — це погоджуватися на те, що їм пропонуватимуть Обама, Меркель, Путін чи хтось інший. Вада опозиціонерів у тому, що вони ніколи не приходили на перемовини зі своїм порядком денним, хоча могли керувати ситуацією», — вважає журналіст.

Україні потрібні негайні реформи, і сьогодні чи не найсприятливіший для цього час. Баррі Хебб, канадський економіст із понад 15-річним досвідом роботи з неурядовими організаціями, фундаціями, аналітичними центрами та стейкхолдерами Східної Європи та Євразії як у державному, так і приватному секторах, вважає, що українцям потрібно уникнути допомоги західних інвесторів, бо вони завжди мають власні зацікавлення, які теж можуть бути невигідні українській економіці. ЄС цікавить земля, вони хотіли би купувати дешеві заводи, отримати прибуток від вкладів. Також вони хочуть відтиснути Росію далі на Схід. Уже кілька років Баррі Хебб проживає в Одесі й спостерігає за українською економікою: «Я не за Росію й не за Америку, а просто кажу, що в українській ситуації винні як Схід, так і Захід. Вони втрутилися у ситуацію в країні. Я дивився дані і вважаю, що в тому, що сталося тут, винні обидві держави. Україна перебуває на шаховій дошці. Моя порада українській владі — скажіть Росії й Америці – досить, бо ми можемо існувати спокійно й уникнути помилок Америки, ЄС чи Росії».

Те, що потрібно зробити негайно, — це реформу судової системи й побороти корупцію, переконаний Баррі Хебб. Українці сильні в інфраструктурі й інформаційних технологіях, зазначає економіст. За якістю ми займаємо 4-те місце у світі. Вкрай необхідно розвивати стратегію енергоефективності, аби не бути настільки залежними від російського газу.

Для того, щоб досягти такого рівня ВВП на душу населення, як у Великобританії, в Україні протягом 4 років ВВП має щороку зростати на 66 %. Баррі Хебб пояснює становище України через комедійну ситуацію, коли зовсім не знайома зі спортом людина вирішує брати участь в Олімпіаді й розмірковує, у зимових чи літніх видах спорту їй хочеться проявити себе. Але спочатку треба стати спортивною і сильною.

Активна протидія й урахування «старого» гравця

До реального стану воєнної загрози світ не надто турбувався, що проти України здійснюється агресія. З нами були солідарні чимало країн, наше прагнення звільнитися від диктатора підтримували у багатьох країнах, але керівники західних держав у межах своєї компетенції почали діяти досить пізно. Сьогодні ті, хто географічно лежить за Україною, для кого ми є кордоном від імперської Росії, активізувалися, але сподіватися на швидку допомогу не варто, оскільки в цивілізованому і ядерно озброєному світі не прийнято втручатися в чужі внутрішні справи, не вичерпавши мирних   і дипломатичних аргументів.

Після Другої світової війни увесь світ опинився у чорній ямі, бо ліберальна демократія почала зосереджуватися на власних проблемах. Сьогодні на світовій арені грають Росія, Китай та Іран – антиєвропейські країни. Роль Росії повертається до ролі СРСР. Концепція — стримати Захід і утворити Євразійський Союз. Для Володимира Путіна Україна досі недодержава, яка не має власної ідентичності. З 2004 року Україна є його особливим проектом. Тому Україна — це ляпас, який Майдан дав російській еліті, вважає Лілія Шевцова, доктор історичних наук, політичний експерт, провідний науковий співробітник Центру Карнегі в Москві.

Сьогодні в Україні розвалені всі важливі структури. Нашу армію фінансують у 40 разів гірше, ніж у Росії. За   роки незалежності влада спрямовувала кошти на внутрішні війська, вважає Сергій Рахманін і прогнозує, що навряд чи ЄС захоче підписувати Угоду з Україною в такій нестабільній ситуації. «Путіну зіпсували Олімпіаду, він отримав ляпас на Майдані з одного боку, а з іншого — він, як і будь-яка людина, невисока на зріст, дуже болісно переживає образи. А це була образа, яка передбачає спокуту. Зрозуміло, що емоційна складова є приводом, а не підставою. А підстава дуже проста — він вважає себе збирачем російських земель. Він до цього рухався і внутрішні проблеми прискорили процес перетворення з декоративної демократії на відверто імперську штуку. І те, що він робить, у межах його замислів і в спосіб, йому зрозумілий», — пояснює Сергій Рахманін.  

Жити в ситуації ворогування з Росією у кращому випадку означає стан холодної війни зі своїми сусідами. У цьому разі потрібно заручитися стабільною підтримкою Західного світу. Але в сучасній нестабільній ситуації Європа може не погодитися на підписання Угоди. «Коли Європа залишає Україну сам на сам з Росією, потрібно зважати на те, що Росія — дуже впливовий геополітичний гравець, а ми взагалі не геополітичний гравець. Їх можна зрозуміти, бо Україна досі не визначилася, що вона хоче», — переконаний Сергій Рахманін.

Треба віддати належне владі Януковича передусім за те, що протягом трьох років його політики відпрацьовували євроінтеграційний вектор. Про те, як вони вчинили після значного емоційного піднесення українців щодо Європи, краще не нагадувати. Нова влада сьогодні не звертає з проєвропейського напряму, а представники ЄС зазначають, що підписувати Угоду може й голова Верховної Ради. Натомість у сучасній ситуації особливої уваги заслуговують заклики нещодавно звільненої Юлії Тимошенко, яка за час свого правління на посаді прем’єр-міністра зовсім не наблизила Україну до ЄС, а сьогодні активно закликає до негайного підписання Угоди про асоціацію. Треба зважати на історію стосунків Тимошенко з Путіним. Вчорашній політв’язень й надалі залишається важливою фігурою українського політикуму, хоча відсутність євроінтеграційних дій вчора не може гарантувати їх у сучасній ситуації.

Українці можуть заплатити велику ціну за Угоду про асоціацію і подальшу європейську інтеграцію, й цією ціною цілком може бути Крим. «Зрозуміло, що це погано з усіх точок зору, але життя після втрати Криму теж буде. Це небажаний сценарій, ніколи не буде визнаний ні людьми, ні політиками, але це не смертельний варіант, — вважає Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євроатлантичного   співробітництва, експерт з питань зовнішньої та внутрішньої політики України. — Якщо у березні підпишуть Угоду про асоціацію, то, цілком імовірно, що президентських виборів у Криму не буде. І заборонити їх можуть якраз російські радники».  

Уже немає сумнівів, що події в Криму є спецопераціями Росії. Однак це не дає підстав говорити про можливі негативні сценарії в Україні, переконаний Володимир Горбач: «Кордони священні й непорушні і, звісно, що віддавати нікому нічого не будемо, а коли будуть відбирати, то будемо відбиватися, скільки зможемо, і платити ту ціну, яку можемо».

Перевірка на українську самостійність триває саме в ці дні. Відстоювання Криму і Сходу України є фактором державності, адже зависання в повітрі віднині вже не пояснити страхом, толерантністю чи періодом перехідної економіки. Україні конче потрібно втримати Крим і якнайшвидше підписати Угоду про асоціацію. А потім реформи і ще раз реформи, та ще трохи терпіння й мужності, аби бути Україною у складі 24 областей та АР Крим уже у складі ЄС.



Наталія Каралкіна

Матеріал підготовано у рамках ІІ Школи міжнародної журналістики «ЄС ← Україна → Росія: що далі?»», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету   за підтримки Міністерства закордонних справ Данії та консалтингової компанії NIRAS.