Жертовний чин родини Гаврішів.

Історія родини Гаврішів вражає жертовністю. Розповідь слід починати з Івана, який народився   22 березня 1978 року в Міжгір’ї. Його мати – Ольга працювала в паспортному столі і захотіла змінити чоловікове прізвище «Гавриш» на «Гавріш». Таким чином її чоловік Федір та його діти стали Гаврішами, хоча вся родина й надалі залишилася Гавришами. До речі, Ольга Гавріш -- донька Марії Ільківни Шопи, що була донькою останнього опришка Ілька Липея.

БАТЬКО ІВАН

Іван Гавріш, правнук відомого карпатського розбійника, учився на будівельника в Міжгірському професійно-технічному училищі № 12. Ще перед армією почав зустрічатися з Любою Сятинею із Синевира, яка навчалася в Міжгір’ї в медичному училищі. У 1996 році Іван пішов служити в Житомир. Коли строкова добігала кінця, вліз у бійку, за яку йому і ще двом солдатам додали служби в дисциплінарному батальйоні. Так що додому він повернувся через кілька років. Люба, яка була за нього старшої на рік, терпляче його чекала, бо віддано кохала.

Іван був високим парубком – під 190 сантиметрів, а важив 74 кілограми. Жартував, що він із породи гончаків, тому не поправляється. Хоч був худорлявим, але в руках мав достатньо сили.

У 2001 році одружилися в Ужгороді, куди Люба була направлена на роботу в Закарпатський обласний центр переливання крові, в якому працює і досі.   16 вересня 2002 року в них народився первісток Тарас. Через вісім з половиною місяців з’явилася на світ і донька Анастасія. Немовля народилося на шістому з половиною місяці і важило 1 400 грам, а через два дні ще втратило двісті грам. Дитину виходили в реанімації Мукачівської дитячої лікарні після двох місяців перебування в кювезі (спецінкубаторі).

Обидва малих Гаврішів ходили в Ужгородську школу № 8, захоплювалися спортом, займалися карате і гандболом, а донька Настя навіть стала кандидатом у майстри спорту і вигравала юнкою першість України з ручного м’яча. Тож вдома у родини -- чимало медалей і кубків.

Коли в 2014 році почалася гібридна війна росії проти України, батько Іван Гавріш, який працював звичайним робітником, вирішив піти добровольцем в армію. Однак у військкоматі йому порадили звернутися до ТЦК за місцем прописки. Ще пожартували, аби взяв із собою пляшку коньяку. Це розсердило Івана: «Іти на війну та ще й за могорич?», тож вирішив залишитися вдома. Працював на заводі «Нобілекс», на будівництві житлового комплексу «Парус».

У 2020 році призвали на строкову службу Тараса, яку проходив на Рівненщині.

Мама Люба згадує перший ранок війни 24 лютого 2022, коли, нічого не відаючи, побігла на роботу. По дорозі їй подзвонив Тарас. Вона здивувалася такому ранньому дзвінку.

-- Мамочко, як ви? -- запитав син.

–А що трапилося, Тарасику?

-- Мамочко, війна почалася. Не знаю, що буде з нами. Сидимо у броніках з автоматами, готові до всього.

Ясна річ, що строковиків додому вже не відпустили. Вони і далі несли службу в тилу, охороняючи важливі об’єкти.

Після сина зателефонував чоловік Іван:

-- Любо, де мій «воєннік»?

Дружина одразу зрозуміла, про що йдеться. Того ж дня Іван подався до Ужгородського ТЦК, де так і достояв до кінця довжелезної черги. Аж на третій день там записали його дані і сказали, що передзвонять. «Я тут три дні стою, аби ще чекати вашого дзвінка?» -- обурився Іван. – Давайте мене у військову частину!». Того ж вечора він був у Мукачеві, а вже через тиждень 63-тя механізована бригада, куди він потрапив, стояла під Миколаєвом.

СИН ТАРАС

Спочатку Іван Гавріш воював на Миколаївщині, а в грудні їх перевели під Бахмут. Техніку перевозили вночі. Дуже довго добиралися, чекали на морозі, й Іван обморозив ноги. Далі була операція з пересадки шкіри, реабілітація, яку відбув вдома, хоча стан здоров’я повністю не відновився.

У 2023 році дружина поїхала до нього в Слов’янськ, куди його відпустили у відпустку. Розповідає, що війна позитивно вплинула на самооцінку чоловіка. Вдома не ходив у формі, не хвалився, що воює, просто мав сміливий характер і прагнув до своїх хлопців на передову.

Тим часом їхню бригаду вже вивели з-під Бахмута і перекинули на Лиманський напрямок. Іван Гавріш тепер служив навідником міномету.

14 лютого 2024 року на день Валентина Іван передзвонив востаннє. Наказав не хвилюватися, не накручуватися, бо йде на передову, тож не буде на зв’язку кілька днів. Однак росіяни вчинили шквальний обстріл їхніх позицій у Серебрянському лісі, після чого старшого солдата Івана Гавріша визнали зниклим безвісти.

Син Тарас тим часом продовжував служити. Сестра Анастасія розповідає, що заняття спортом загартувало його характер, висталило терпіння і відповідальність. Він не був легковажним, вітряним юнаком. Навпаки -- завжди стриманий, не конфліктний. До речі, в шкільному творі в четвертому класі написав, що хоче стати олігархом. Після школи вивчився на електрогазозварника, влаштувався на роботу, зустрічався з дівчиною. Після трьох років строкової служби підписав контракт, а з березня 2023 року вже воював у 58-й мотопіхотній бригаді імені Виговського.

Стояли так близько до російських позицій, що чули ворожі голоси. Розповідають, що Тарас вивів свій підрозділ з оточення, в якому було п’ятеро поранених, за що отримав відзнаку. Загинув 21-річний старший солдат із позивним «Гуцул» 1 травня 2024 року біля села Пречистівка Волноваського району на Донеччині.

ШВАГРО ВАСИЛЬ

Успішно воював і на рік молодший брат Любові Гавріш -- Василь (на фото зверху), який народився   27 березня 1978 року. Їх було шестеро в   родині Сятинь. Після закінчення Синевірської школи Василь у 1997 році пішов в армію. Служив радистом-зв’язківцем у Старому Самборі. Після строкової служби закінчив школу прапорщиків у Чугуєві на Харківщині. Із 45 років життя його військовий стаж складає 26. Служив прикордонником, в останні роки перед війною -- у Солотвині.

У 2014 році Василь Сятиня воював в АТО. Разом із побратимами потрапив у котел в Ізварині, місяць пробув у полоні в Ростові-на Дону, а після звільнення --   продовжив службу.

Після нападу росії у 2022 році прикордонники також пішли на передову. Друга ротація Василя Сятині припала на Бахмут. В Любові Гавріш зберігаються братові світлини з міста, яке росіяни брали штурмом пів року. Усе життя захоплювався спортом, качав м’язи. Навіть на фронті знаходив можливість тримати себе у фізичній формі. Під час війни пережив атаку фосфором, після чого лікувався.

Загинув майстер-сержант із позивним «Мадяр» 22 травня 2023 року від осколкових поранень -- за рік до смерті племінника. Поховали Василя Сятиню у рідному Синевирі, а його небожа Тараса Гавріша – на Пагорбі слави в Ужгороді. Обох героїв указом Президента України нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Іван та Люба Гавріши під час відпустки.

Їхній син Тарас Гавріш.

Олександр Гаврош, спецпроєкт «Герої Закарпаття»