«А на горі горять вогні…»
Про родину Зимомрів із міжгірського села Голятин, в якому мені у тепер вже занадто далекому 1974-му випало закінчувати середню школу, я писав немало: про неньку-вдовицю, перевесницю моєї матері — нарис «Журавка під ясенами…». Про кожного з її п’ятьох синів, які стали окрасою не тільки Голятина і не лише Верховини: Василя, Івана, Федора, Миколу, Юрія… Нині, на жаль, їх лише троє…
Їхній батько у 36 літ полинув у далечі незбагненні, тому хлопці росли півсиротами, як і я. Тож знаю, як їм важко, нелегко і непросто було вибватися в люди.
І найстаршому з них, Василеві, який прокладав путь молодшим, як той криголам у жорстокому морі життя, показував їм приклад, у ці серпнево-сяйні претеплі дні виповнюється вісімдесят.
Василь Зимомря народився 4 серпня 1938 року. В цю пору на косогорі Пікашику шелестить зрілий овес... Царинка наповнюється духмяним ароматом буйноцвіття трав, які під дужими руками косарів лягають у валки. Зелень, пахощі, спів пташиний і переклики цвіркунів, полонинський вітер і далека ледь чутна коломийка… Усе те — таїнно-чарівна казка дитинства, а життя — не казка: у Василя Зимомрі в чотирнадцять літ офіційно почалося трудове життя. Ким лиш не працював: бухгалтером, головним інженером підприємства, головою районного виконавчого комітету, директором фабрики…
Травневого дня 1963-го Василь одружився з Марією Голоботовською із села Іза, що на Хустщині. Виростили двох чудових синів: Віктора та Юрія. Радують привітні невістки Мар’яна й Вікторія, а також четверо внуків: Андрій, Вікторія, Олександр та Юрій.
Ось рядки з книги «Серпантини» Миколи Сюська (Ужгород, Гражда, 2008, с. 57): «Головою райплану став інженер, мій односельчанин В. І. Зимомря. Він не шкодував сил і часу, щоб щорічно в районі з’являлися нові підприємства і цехи, нові робочі місця. За його ініціативи в селищі прокладено новий водогін, багато зроблено з газифікації житла, соціально-культурних установ. Споруджено телевежу, і Міжгір’я завдяки цьому, як і частина сіл, одержали змогу приймати передачі телебачення з Москви і Києва…».
До слова, автор полишив дарчий напис на своїй книжці, що містить цікаві спогади про події та людей: «Шановному Василю Івановичу Зимомрі, земляку-голятинцю, справжньому сину Верховини, людині, яка зробила багато добрих справ, щоб його земляки мали кращу і щасливу долю. З повагою Микола Сюсько. 15 червня 2008 р., Ужгород».
Звісно, рівень організації виконання завдань — велике мистецтво. До його майстрів належали й належать ті, кого Василь Зимомря завжди згадує добрим словом. Це — різні уподобаннями люди, зокрема, Василь Гренджа-Донський, Василь Бурч, Зореслава Шкіряк, Михайло Волощук, Микола Сюсько, Василь Бурч, Юрій Брунцвик, Дмитро Чепур, Василь Гецянин, Іван Ільтьо, Сергій Устич, Валерій Скотний…
У пам’яті Василя Івановича Зимомрі — немало подій, історій, зустрічей, що карбами лягли на скрижалі пам’яті. Але особливим світлом у душі виблискує вогник-спомин, коли відвідав хворого земляка, визначного письменника й культурного діяча Василя Гренджу-Донського в Братиславі. Хоч це і не входило в програму офіційної делегації, в якій був Василь Зимомря. Це були ще ті часи, радянські…
Знаменитий краянин був так зворушений зустріччю зі своїм земляком і тезкою, що подарував Василеві Івановичу «Антологію закарпатоукраїнської поезії «Поети Закарпаття», де містилася вагома добірка поезій Василя Гренджі-Донського. За його зізнанням, наприкінці зустрічі поет не по-старечому дзвінким голосом промовив:
А на горі горять вогні,
— Так тяжко, тяжко щось мені…
Прекрасно, коли незабутні вогні горять на полонині, над Голятином і над горами Кливами, і в наших вічно юних душах…
Андрій Дурунда
Коментарі :
Додати коментар