Історія про відомого бізнесмена Роберта Максвелла, який народився у Закарпатті.

ПРИЙОМ У БРЕЖНЄВА

… Ідучи кремлівським коридором до кабінету Брежнєва у належному супроводі, лорд Роберт Максвелл давно і детально обміркував, що і в якій послідовності має обговорити (досить би щодо якогось питання почути й речення-друге або запам’ятати міміку на обличчі) з генеральним секретарем і головою Президії Верховної Ради СРСР — цим реальним владарем щонайменше половини світу. Питань спресовано в голові більш ніж достатньо — особливо бізнесових. І часові рамки, відведені невблаганним протоколом — при потребі він нагадає про підтримку введення у Прагу 1968-го військ країн-учасниць Варшавського договору у своїй пресі, — намагатиметься розширити: щось «ненароком» згадає з процесу видання англійською трилогії «Мала земля», «Відродження», «Цілина», розповість дещо маловідоме з бойового шляху полковника Брежнєва в Карпатах .., — він піде на все, лиш би отримати дозвіл відвідати Закарпаття, те рідне село Солотвино.

Аби домогтися згоди на поїздку на береги Тиси, зумів організувати міцне плетиво зі свого впливу, можливостей власного бізнесу, принадливості щодо знання російської мови — це особливо цінувалося в Кремлі!..

Серце завмираюче билося в такт крокам: «Дозволить — не дозволить»?..

Такого хвилювання не відчував уже роки.

Бідний 15-літній Мехел Гох, який пішов у світ із Солотвина буремного 1939-го року, у свої 54 роки уже іменувався лордом англійського парламенту Робертом Максвеллом — став відомим, багатим, мудрим, бо учився і на чужих помилках. Він і повинен був стати мудрим — Хрущов колись мовчки, відвернувши погляд, відхилив його велике прохання — відвідати Закарпатську область. Микита Сергійович знав цей мальовничий край — не раз бував. І на полюванні також. Максвелл тут же розгнівався на перекладача: той не зумів передати глибину емоційної напруги у проханні господареві Кремля. І одразу взявся вдосконалювати (по-закарпатськи говорив добре з дитинства) своє знання російської мови: він прагнув оволодіти «могучим языком» досконало. Адже добре втямив: знання угорської та румунської мов надзвичайно полегшило колись дорогу до Югославії, а звідти — до Франції та Англії. Усе життя пишався, що умів розмовляти дев’ятьма мовами (але лише близькі знали, що шість разів змушений був вдаватися до зміни імені і прізвища). Отже, достатньо вивчивши російську, таки наважився на прийомі у генсека не переривати хід викладу думок «аканням» товкмача і неминуче тратою золотого часу на подвійне вислуховування сказаного…

«Має дозволити!» — заспокоював неперебориме хвилювання лорд, заходячи до кабінету керівника Кремля.

Виготовлена на високому поліграфічному рівні, презентована Максвеллом трилогія справила на «містера президента» Брежнєва глибоке позитивне враження (див. фото). Його серце розчулилось, і власнику британського видавництва «Пергамон-прес» пану Максвеллу в столиці Союзу РСР влаштували теплий прийом. У такій сприятливій атмосфері вдалося обговорити навіть більше, ніж в ідеалі намітив сам Максвелл. Але, як не дивно, тепер зовсім не діловий інтерес і привабливі бізнесові пропозиції, отримані в Москві, цікавили англійського лорда. Його нестримно — всупереч звичці загнуздувати емоції, стримувати припливи меланхолії — тягнуло в Карпати. Зізнатися в цьому навіть дружині Бетті не вважав за потрібне. Проте ціле життя його не полишало те магнітне поле Карпат, той феномен, який ніяк не усвідомиш: чому всіх людей, які тут народилися, так тягне до рідних місць, що і з інших континентів їдуть помирати туди, де побачили світ?.. І лише ідеології — спочатку нацистська, а потім більшовицька — перервали цей віками устояний духовний ланцюг…

Прийом проходив блискуче. Явно старіючий 72-річний Л. Брежнєв у неофіційній обстановці виявився цікавим співрозмовником, проте говорив мало, але влучно, часто напівжартома. Їм обидвом, офіцерам-фронтовикам, що воювали проти фашизму, нескладно було спілкуватися і на цю тему.

Запримітивши в очах лорда ледь вловимі занепокоєння і хвилювання, які не покидали його впродовж цілого часу (Максвелл ніяк не наважувався знайти привід, аби озвучити своє заповітне прохання), проникливий Брежнєв під кінець прийому запитав сам: мабуть, наш поважний гість хотів би поклопотати за щось або про когось? (Десидентські прояви були тоді не в дивину).

Прощаючись, Максвелл на радощах не знав, якими словами віддячити справді для нього дорогого Леоніда Ілліча за можливість відвідати Солотвино .

Водночас подумки похвалив себе сам: я все зробив мудро — і мову довивчив, і книги видав — справу зробив й славу здобув; та найважливіше для мене — поїду-таки туди, де народився, звідки 39 років, як пішов у розлючену війною Європу нікому невідомим хлопчаком… Саме з цього й розпочну розповідати Бетті про цей незабутній кремлівський прийом…

Гостеві «самого Леоніда Ілліча» разом з дружиною Елізабет було дозволено відвідати Україну, конкретно — прикордонне селище Солотвино «у супроводі, який гарантуватиме безпеку і приємне та змістовне проведення часу під час приватної поїздки до Закарпатської області УРСР».

МАКСВЕЛЛ НА ЗАКРПАТТІ

Звичайно, в 1978 році жодна більш-менш значима поїздка іноземних гостей не обходилася без кураторства обкому партії. Тому я зателефонував Юрію Васильовичу Ільницькому — тодішньому першому секретареві, адже пам’ять цієї людини, незважаючи на красні літа, — чудова.

— Пригадую добре. Максвелл був у мене в кабінеті. Розповів я гостеві про область, її розвиток. А далі доручив супроводжувати його Андрію Шекеті… Спілкувалися ми без перекладача. Він розмовляв так, як колись говорили на Закарпатті…

І ось я у квартирі А. М. Шекети — делегата І з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України (1944 р.), а у 70-х роках — начальника облполіграфвидаву. На жаль, Андрія Михайловича вимучила важка хвороба і він саме видужував, тож довго навантажувати його тими далекими споминами я собі не дозволив. Зате все чітко пригадує його привітна дружина, колишній викладач університету Марія Іванівна. Їй у подробицях розповідав Андрій Михайлович, особливо тоді, коли від Р. Максвелла надійшов лист-запрошення відвідати Англію, а також чималий фотоальбом про перебування керівника «Пергамон-прес» у області. До того ж А. Шекета, як тоді було прийнято, — підготував детальний письмовий звіт про цю поїздку і копію зберіг для сімейного архіву. Зрозуміло, що дружина її читала не раз, використовуючи і для розповідей студентам. Вона з гордістю згадує, що саме її чоловік від першої до останньої хвилини супроводжував лорда Максвелла в тій поїздці, зустрівши його у Львівському аеропорту тієї осінньої днини. Скоріш за все, згадує А. Шекета, то було 20 вересня 1978 року. Приїхали до Ужгорода через Верецький перевал, дорогою то тут, то там зупинялися. Дружину лорда француженку Елізабет зачаровували мальовничі краєвиди, околиці сіл з безліччю копиць, викладені керамічною мозаїкою сільські автозупинки, старовинні дерев’яні церкви ( теперішню автотрасу через Карпати збудували до Московської олімпіади 1980 року, тож дорога пролягала селами) — все це її дуже цікавило. Як свідчення — десятки фотознімків у надісланому Андрію Михайловичу альбомі (На жаль, уже пішли з життя і Андрій Михайлович, і Марія Іванівна. — Авт.).

Зі Львова приїхали під вечір. Офіційна зустріч проходила в готелі «Дружба», де розташувався гість із дружиною та особами, які його супроводжували. Це була перекладачка для дружини (Елізабет краще розмовляла французькою), представник Держкомвидаву СРСР, співробітник Міністерства культури, наш земляк родом з Рахівського району Іван Бодюл ...

Наступного дня сера лорда Роберта Максвелла прийняв перший секретар обкому Компартії України Юрій Ільницький. Потім були екскурсії старовинним Ужгородом, до обласних музеїв, філармонії, на кладовище «Кальварія» тощо.

ДОВГА ДОРОГА ДО СОЛОТВИНА

Зранку дружній сніданок був у бенкетному залі «Дружби», згадує колишній директор республіканського видавництва «Карпати» Борис Гвардіонов. Максвелл звернув увагу на незвичайний паркет, викладений закарпатським орнаментом. Андрій Шекета розповів, що підлога — з цінних порід дерев, які ростуть у Карпатах, тому різнокольоровий орнамент створений майстрами із натурального дерева без використання фарб. Гість пожартував, що якщо була би можливість, він готовий купити падимент, розібрати і перевезти до себе в Оксфорд.

Дорогою до Солотвина зарубіжний гість забажав зупинитися в Мукачеві. День видався сонячний і теплий. Погуляли центром, зайшли до затишної кав’ярні попити закарпатської мінералки і покуштувати тутешнього морозива. Не обійшлося, згадує Борис Гвардіонов, і без «Советского шампанского»… Потім через Берегово, Виноградів, Хуст і Тячів, розповідає Андрій Шекета, приїхали до Солотвина. Максвелл був приємно здивований тими змінами, які сталися в селах і містах: «Як багато хорошого ви зробили за такий невеликий історичний строк!..» — згадує слова лорда Борис Гвардіонов. Як очевидець тієї події, Борис Олександрович нещодавно виклав свій спогад на папері й люб’язно надав мені, аби ознайомити читача з подробицями того осіннього дня: « Обідати зупинилися в ресторані… Стіл був накритий по-святковому, за всіма правилами етикету, що здивувало гостей. Але ще більше Роберт Максвелл був здивований дещо пізніше. Під час після­обідньої кави чоловіки закурили. Запропонували сигарету і Максвеллу. Він сказав, що курить тільки сигари. Офіціант, почувши це, вийшов і повернувся з коробкою гаванських сигар. Захопленню гостя не було меж — у селі, й раптом спражні гаванські сигари ?! Йому щиро подарували всю коробку…

Відбувся прийом у голови селищної ради. Гість згадував своє бідне дитинство, як його батько й багато інших родичів були депортовані фашистами навесні 1944 року і загинули в концтаборі «Освенцим» у Польщі. Тільки двох сестер, які залишилися живими в нацистській душогубці, він, уже будучи офіцером англійської армії, відшукав зразу після війни в Празі й повіз до себе. Одна незабаром померла…

Запам’ятався такий епізод. Під час розмови раптом почувся гуркіт і звук розбитого скла... Виявилося, голова хотів пригостити високих гостей закарпатським коньяком. І запросив молоду офіціантку з ресторану. Дівчина так розхвилювалася, що, подаючи коньяк, випустила металеву тацю з чарками, яка вдарилася у стальний сейф, все посипалося на підлогу. Дівчина ледь не розридалася. Але ми поспішили її заспокоїти, а Максвелл сказав, що, як він пам’ятає з дитинства, на цій благословенній рідній землі посуд б’ється на щастя…

Він попросив голову ради знайти записи про його походження. Знаю, такі дані у метричних книгах у архіві були знайдені і йому вислали відповідні документи.

Коли ми вийшли із селищної ради, на площі вже зібрався досить великий натовп. Багато солотвинців хотіли побачити знаменитого земляка. Довелося затриматися, щоб поговорити з людьми…

Відвідали і музей Солотвинського солерудника. Сіль тут добувається близько двох тисяч років — з часів Великої Римської імперії. Із цікавістю оглянули музейні експонати… Потім спустилися у шахту №8, де рішенням обласної ради 1968 р. було відкрито алергологічне відділення Солотвинської селищної лікарні… Це унікальна підземна лікарня, якій в Україні немає аналогів.

Роберт Максвелл був приємно вражений, не очікував, що в його рідному селі обладнана під землею така дорогоцінність. У соляній кулі витесані палати, кабінети лікарів і… конференц-зал. У ньому за філіжанкою кави на глибині близько 300 метрів головний лікар розповів про унікальну лікарню, про ефективність лікування в ній бронхіальної астми та інших захворювань. Р. Максвелл був захоплений та попросив написати про лікарню книгу або хоча би брошурку і рукопис надіслати йому. Обіцяв оперативно видати високим тиражем англійською мовою. «Хай знає весь світ про досягнення моїх земляків!» — з гордістю промовив гість.

… Та сонце стрімко котилося до обрію, а Максвелл хотів побачити ще й батьківську хату. Підійшли до Тиси, де на низинній вулиці, недалеко від державного кордону з Румунією, він народився у далекому 1924 році. Вулицю знайшли, але хата не збереглася. Схвильований Максвелл зустрів сусіда-товариша, з яким колись ходили до народної школи. Міцно обнялися, згадуючи дитинство і юність, витирали сльози радості…

Вечоріло. Ми тепло попрощалися з солотвинцями і сіли у машини…

Переночувати зупинилися в готелі в Хусті. Андрій Михайлович Шекета залишився з гостями, оскільки завтра мав їх відвезти до Львова. А я вночі повернувся до Ужгорода.

Роберт Максвелл обіцяв знову відвідати рідні місця, — завершує спогад Борис Гвардіонов. — Але не приїхав».

Чому — залишилося загадкою…

МІЖГІРСЬКА РУЖА ТРОЯКА

…Із Хуста дорога до Львова пролягла через Міжгір’я.

То була субота — згадує ще один очевидець, тодішній перший секретар Міжгірського райкому партії Микола Сюсько: « Роберт Максвелл кожного з присутніх (керівників району й селища —Авт.) запитав, чи ми уродженці Закарпаття? «Не дивуйтеся моїм запитанням, — сказав він,— бо я добре пам’ятаю, що за старих часів із Чехії й Словаччини привозили у наш край не лише жандармів і суддів, окружних начальників, але й лісників, поштарів, офіціантів, нотарів та інших фивників».

Гостям запропонували пройтися Міжгір’ям пішки. До пам’ятника воїнам і партизанам, що полягли в боротьбі з фашизмом, Максвелл поклав квіти і вклонився їхньому праху. Далі оглянули середню школу, медучилище, лікарню, Будинок культури, зайшли до універмагу, книжкового магазину… «Гості були приємно здивовані,— згадує Микола Іванович,— що райцентр розбудовується, газифікується, проведено водогін, електрифіковано високогірні села… Хоч у душі Максвелл радів змінам у рідному краї на краще, але з розмов відчувалося: очікував чогось більшого, сподівався побачити ліпше життя земляків…»

Запросили гостей на обід і пригостили стравами старої закарпатської кухні. «Лордові з дружиною вони явно смакували,— каже М. Сюсько . — Гість цікавився, чи знаємо наші народні пісні, бо хоч він і єврей, але не забув русинських пісень солотвинців. Тут хтось тихо заспівав «Черлену ружу трояку», а далі ми завели вже хором « Верховино, світку ти наш». На підтвердження, що наші українські закарпатські пісні живуть і їх знають, у магазині купили кілька платівок із записами Закарпатського державного народного хору. Принесли програвач і прокрутили пластинки, а далі подарували їх британцям.

Зупинившись у Соймах біля мінерального джерела, Максвелл цікавився і діяльністю санаторію, із яких країв приїжджають сюди лікуватися, і чому вода зі свердловини витікає прямо в канаву, адже за рік-два на ній, уклавши певний капітал, можна стати мільйонером. Хоч він знав, що у нас це не дозволено. Лорд далі розповів, що у Солотвині їх зустрічали , як королеву Великобританії — щирі, привітні, прекрасні люди!.. «Звичайно, селище змінилося на краще… Якщо дасть Бог — на місці батьківської хати відкрию музей… Сім’я наша жила бідно, — згадує Сюсько оповідь лорда. — У батьків було восьмеро дітей. Двоє померли у молодому віці… У Солотвині нікого з рідних я не знайшов, хоча давно знав, що брат, сестри, мати, батько і дід загинули в «Освенцимі». Немає їхніх могил, щоб я міг вклонитися... Хай не повториться таке нещастя з жодним народом у світі…

Максвелл трохи помовчав, а далі промовив: «Справжнє моє прізвище Гох, а ім’я Мехел. Батька звали Гершко, а маму — Рухель. Народився я 4 березня 1924 року. Пізніше я взяв собі ім’я Роберта Максвелла, за яким мене знають у світі. В пам’ять про батьків, єврейську громаду, що колись жила в селищі, хотів би щось добре зробити солотвинцям. Пропонував їм кошти. Та вони сказали, що на все знайдуть свої гроші…» Зрозуміло: його земляки тоді боялися прийняти дар від капіталіста. Але Роберт Максвелл сподівався приїхати вдруге і зуміти їх переконати. Він весь час повторював, що в Радянському Союзі мусить щось змінитися, зокрема в економічних відносинах. Дружині Максвелла Елізабет сподобались наші Карпати. Вона говорила, що відеофільм, який зняла на Закарпатті, Максвелл покаже всім членам парламенту — хай полюбуються красою цього чудового краю.»

Працюючи вже в 90-х роках у представництві МЗС України в Ужгороді, Микола Сюсько мав зустріч з головним рабином Нью-Йорка і відомим адвокатом з Англії, які також приїжджали на Закарпаття (у Берегово і Сваляву) вклонитися могилам померлих родичів. Вони, добре знаючи мільярдера Максвелла, цікавилися подробицями його перебуванням в області восени 1978 року.

А. Шекета характеризує подружню пару Максвеллів як людей скромних, простих у спілкуванні, доброзичливих. Тепло прощаючись у аеропорту Львова, звідки лорд полетів до Свердловська на книжкову виставку, Р. Максвелл подарував Андрію Михайловичу калькулятор, що тоді було рідкісною річчю, а натомість як сувенір на пам’ять — повіз дорогу авторучку.

Таким було перше й останнє перебування цього знаменитого чоловіка в краї, де народився і куди його так тягнуло довгі десятиліття.

Я не сумніваюся: якби не раптова, оповита пеленою таємничості смерть на початку листопада 1991 року, Закарпаття би відчуло ділову енергію й побачило бізнесові справи Роберта Максвелла, адже тодішні відносини в тодішньому суспільстві не дозволяли практично нічого — навіть не залишалося місця для благородних спонсорства й доброчинності…

Але ж нові часи народжують нових добродіїв. І одним з них став уродженець Мукачева, тепер американський бізнесмен і меценат Алекс Ровт. Вони схожі. І не лише стилем підходу до справи, а й рисами обличчя. І любов’ю до Закарпаття…

13 РОКІВ ОПІСЛЯ…

… Та спочатку трохи біографії… Роберт Максвелл — лорд англійського парламенту, мільярдер, відомий у світі медіа-магнат — народився 4 березня 1924 р. у Солотвині у бідній багатодітній родині ( справжнє прізвище Гох Мехел Гершович). Після окупації краю гортистською Угорщиною батьки змінили ім’я сина на німецький манер — Ян Людвіг Хок і відправили його до Франції. Через Румунію він потрапляє до Югославії. Вступає там в лави Руху опору, потім добирається до Франції, де доля зводить його з підпіллям, він знайомиться з Іцхаком Шаміром (майбутнім прем’єр-міністром Ізраїлю).Через певний час вступає в британську армію. Але, припускають дослідники, йому для цього не вистачало років. І Максвелл прибирає собі ім’я старшого односельця, якого добре знав: так він стає Абрагамом Лажбі Гохом. У Франції в Опорі його знали як Івана Леслі дю Мерьє. Коли ж потрапив до Англії, товариші по службі уже звали його Леслі Джонс.

1941 р. Леслі Джонс — вантажник британської армії, потім шифрувальник, далі офіцер розвідки. Спочатку воював у Північній Африці, за що королева нагородила його Хрестом. Разом з цією високою відзнакою він приймає й англійське громадянство. 1944-го — учасник висадки союзницьких військ у Нормандії. На початку весни 45-го сам Мантгомері вручає йому другу нагороду — Військовий хрест. Кажуть, з цього приводу, порадившись з друзями, востаннє змінює прізвище. Роберт Максвелл звучало цілком пристойно. Далі до кінця 1945 р. служить у військових органах МІ-9 і МІ-14, спеціалізуючись на допитах колишніх офіцерів абвера, СД, гестапо… Йому вдалося отримати дані про тайники з секретними документами і цінностями Третього рейху. Після війни Максвелл — керівник прес-бюро британського МЗС. За участь у бойових діях отримує

10 000 фунтів стерлінгів і стільки ж як безпроцентну позику. У березні 1947 р. капітан Максвелл демобілізовується з війська і одразу ж купує видавництво наукової літератури — свою першу компанію. 1951 р. уже зміцнілу фірму називає «Пергамон-прес», а через п’ять років після придбання продукцію Максвелла уже купують у 125 країнах світу. Так поступово він стає одним з найбільших у світі медіа-магнатів.

Після трилогії Брежнєва Максвелл засновує серію «Світові лідери», в якій друкує книги про Мао, Чаушеску… Так він отримує доступ в усі резиденції й посольства, на нього працювала багатотисячна армія журналістів у всьому світі, він притримувався лівих поглядів, хоча і про соціалізм, і про капіталізм казав: «обоє рябоє». Максвелл зумів зачарувати Брежнєва, Мао, Черненка, Андропова, Горбачова, Чаушеску, Хонеккера, Гусака, Кадара…Велика Британія, ця старіюча кмітлива кокетлива бізнес-леді, прагнула мати свого «англійського доктора Гаммера». І не тільки в Москві, а й у всіх столицях соцкраїн. І цю роль якнайкраще міг зіграти лише один підданий її королівської величності — лорд Максвелл, уродженець і палкий патріот Закарпаття. Незаперечно: йому щастило. У всьому і скрізь…

Якби не загадкова смерть Максвелла у листопаді переломного 1991 р., хто знає, як би розвивався медіа-бізнес у Східній Європі — в Угорщині Максвелл уже встиг купити одну з провідних газет — і на Закарпатті зокрема та на всьому пострадянському просторі. Адже Максвелл мав на цю частину світу особливий погляд. А з невтомним на ділові фантазії Сільвіо Берлусконі втаємничений і успішний Роберт Максвелл уже був партнером… Тим паче, що у 1990 р. розпочав випуск тижневої газети «Європеєць», а на весну 91-го Максвеллу належали лондонські газети «Дейлі міррор» і « Санді міррор», «Нью-Йорк дейлі ньюс», видавництво «Макміллан», компанія « Берліц» і «МТВ-Європа»…Створивши свою імперію, Максвелл почав конкурувати з австралійсько-американським медіа-магнатом Рупертом Мердоком.

Поважна, з більш ніж трьома десятиліттями стажу на цій посаді, секретар Солотвинської селищної ради Анна Андріївна Бігун сказала мені, що після відомих подій 1991 р. племінниця лорда приїжджала до Солотвина, аби зняти документальний фільм про рідні міcця Роберта Максвелла і — піднести як найдорожчий подарунок-сюрприз своєму знаменитому вуйкові на 68-й день народження… Та до 4 березня 1992-го він не дожив якихось шість місяців…

Але про знаменитого земляка солотвинці і закарпатці пам’ятають.

Василь Нитка, заслужений журналіст України