Світлій пам’яті Йосипа Сікури...

У грудні 2017 року виповнилося б 85 років із дня народження доктора біологічних наук, професора, дійсного члена Академії екологічних наук Республіки Молдова, зарубіжного члена Угорської АН Йосипа Йосиповича Сікури, На жаль, не дожив, відійшов у вічність у грудні 2015 ро ку.

Народився Йосип у Мукачеві в родині робітника залізниці Чехословацької Республіки. Навчався спочатку в чеській, потім в угорській школах, атестат зрілості отримав в українській СШ № 2 міста Мукачева вже за радянських часів. Вільно володів мовами цих шкіл, а також мовою науки — латиною, що в майбутньому вплинуло на вибір напрямків діяльності. Після школи Йосип вступає до Мукачівського сільгосптехнікуму, наступний крок — біологічний факультет Ужгородського держуніверситету. Тим більше, що на біофаці уже навчався його старший брат Адальберт. На відміну від брата-ентомолога Йосип обирає для себе кафедру ботаніки. До цього кроку його спонукав той факт, що на цій кафедрі в ті роки викладав Степан Фодор, у майбутньому відомий вчений, доктор біологічних наук, професор. Випускник славетного Карлового Університету в Празі, він уособлював собою фахівця високого класу в галузі ботаніки, який володів методикою викладання цього престижного науково-навчального закладу. Цей рівень відчували і студенти кафедри ботаніки, яка завдяки талановитому викладацькому складу була з самого початку існування біофаку найпривабливішою і найпопулярнішою.

Двадцятирічний Йосип відчув могутній магнетизм інтелекту і глибокі знання С. Фодора і ра­зом з однокурсником Золтаном Пердуком супроводжував його у всіх експедиціях, подорожах рідними Карпатами. Вдячність своєму Вчителю Йосип зберіг до кінця своїх днів.

Після закінчення університету у 1955 році Й. Сікура протягом року працює вчителем у школі села Люта. Та вогник дослідника, запалений Вчителем, уже палав у його серці, тож він шукає змогу рухатися саме в цьому напрямку. Він працює методистом обласної станції юннатів, лаборантом грунтово-дослідної партії УжДУ, керує гірським стаціонаром УжДУ на полонині Рівна.

Наприкінці 50-х років минулого сторіччя після виснажливої війни починається процес відновлення і реорганізації ботанічних садів столиці України. За ініціативою академіка АН УРСР Миколи Гришка на околицях Києва був заснований Центральний республіканський ботанічний сад АН УРСР (тепер Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка НАН України) площею 130 га. За задумом академіка цей заклад планувався за ботаніко-географічним принципом, який дозволяє репрезентувати багату флору різних регіонів СРСР на відповідних окремих ділянках ботсаду. Крім пізнавальної функції, що само по собі досить важливо, цей принцип дозволяє вести наукову роботу з інтродукції нових видів рослин на території України, вивчати можливості їх адаптації, створювати популяцію рідкісних і зникаючих видів рослин. Для здійснення цього непростого завдання потрібні були ентузіасти, які були спроможні реалізувати цей задум. Саме таким був Йосип Сікура, який в 1960 році   переїхав до Києва. Після співбесіди з ним директор збагнув, що це людина, яка у потрібний час з’явилася у потрібному місці. Знавець карпатської флори, допитливий природолюб, флорист з масштабним мисленням — він уособлював собою той напрямок роботи, який намагалися втілити в життя засновники ботсаду.

Перші експедиції Йосипа, кандидатська і докторська дисертації

Вже перші експедиції Йосипа свідчать про грандіозність тих завдань, які стояли перед ним: вивчення флори гірських і пустельних районів Казахстану та Середньої Азії. Територія дослідження охоплювала гірські системи Паміро-Алтаю, Тянь-Шаню, Джунгарського Алатау, пустель Каракум, Кизилкум, Маюнаум, Туркмено-Гасанські гори. Рослини не просто вивчалися, вони гербаризувалися, збиралася жива колекція для інтродукції в Україну. Так, за цей час був зібраний гербарій, що налічував понад 10 тисяч зразків,це була колекція з-понад 600 видів рослин. Весь цей безцінний ботанічний скарб був перевезений до Києва і став фундаментом для створення на території ботсаду ділянки Середньої Азії та Казахстану, куратором якої став Й. Сікура.

У 1967 році Йосип успішно захистив дисертацію на тему: «Декоративні геофіти флори Середньої Азії та Казахстану і можливості їх використання на Україні».

Наступним кроком наукової роботи молодого вченого була розробка теоретичних положень у галузі інтродукції, що базуються на принципах адаптації видів рослин до нових грунтово-кліматичних умов шляхом створення штучних популяцій інтродукованих видів дерев, кущів і трав’янистих рослин. З цією метою Й. Сікура здійснив екологічний експеримент із використанням понад 500 інтродукованих видів.

У 1975 році Й. Сікурі доручають керівництво відділом природної флори ботанічного саду. Він з властивим йому завзяттям поринає у роботу і незабаром цей відділ стає провідним. «Родзинкою» у роботі відділу були так звані «Дні флори», які влаштовувалися у травні під час весняного цвітіння великої кількості рослин. Для киян і гостей міста це було традиційне свято спілкування, з буянням квітів на території ботанічного саду.

У 1982 році Й.Сікура захистив докторську дисертацію, а в 1989 році йому присвоєно звання професора. Будучи відомим у наукових колах Києва, він брав активну участь у громадському житті наукових закладів НАН України. Зокрема, був головою секції «Рослинні ресурси» Проблемної ради АН УРСР, головою комісії «Теоретичні та методичні аспекти інтродукції рослин» Ради ботанічних садів України та Молдови, членом редколегії журналу «Інтродукція і акліматизація рослин», організатором численних наукових і науково-практичних конференцій.

Продовження кар’єри в Інституті клітинної біології та генної інженерії НАН України

У 1993 році професора Сікуру запросили до Інституту клітинної біології та генної інженерії НАН України на посаду головного наукового співробітника. Його досвід був використаний у здійсненні українсько-німецько-американського (венесуельського) проекту пошуку видів природної флори Європи та Південної Америки, перспективних для їхнього подальшого використання в медицині, ветеринарії та рослинництві. Під його керівництвом в Інституті був створений науковий гербарій, що нараховує 30 000 зразків, що репрезентують понад

17 000 видів рослин Європи, Азії, Африки та Південної Америки. Наприкінці XX і на початку XXI сторіч у співавторстві з колегами або самостійно з’являються багато публікацій Сікури. Це, в першу чергу, ряд монографій з питань інтродукції рослин, серія видань «Морфологія плодів і насіння квіткових рослин світової флори», «Декоративні рослини природної флори» тощо. Своїми глибокими знаннями і життєвим досвідом залюбки ділиться з численною слухацькою аудиторією. У 1992 році методом дистанційного навчання читав цикл лекцій студентам угорських вишів, звичайно, угорською мовою.

У безперервному коловороті повсякденного життя як одна мить пролетіло півсторіччя з того часу, як Йосип покинув Закарпаття і переїхав до Києва. Тут на його долю випало насичене подіями, цікаве життя, численні — далекі й близькі подорожі, виснажлива праця і щасливі хвилини злету, задоволення від досягнень. Доля занесла його далеко від малої батьківщини у центрі Європи — Закарпаття. Та чи здатна відстань у просторі й часі затьмарити почуття приналежності до єдиного рідного клаптика землі?! Виявляється — ні! Йосип ні на мить не забував своєї колиски! За найменшої нагоди відвідував рідне Закарпаття, підтримував зв’язок із рідними, друзями, колегами. Він щиро любив свою батьківщину, ментально залишився типовим закарпатським русином — толерантним, доброзичливим, інтелігентним.

Робота у Закарпатському угорському інституті ім. Ференца Ракоці II

У 2011 році у досить поважному вже віці Йосипу Йосиповичу запропонували очолити Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці II. І він не зміг встояти перед проханням колективу інституту. Його діяльність у виші позначилася значними позитивними змінами завдяки організаторському таланту і досвіду. Особливо це позначилося на пожвавленні науково-дослідної роботи з метою виховання власних кадрів. З його ініціативи і за активної участі було закладено ботанічний сад інституту в селі Береги поряд із етнографічним будинком-музеєм угорської садиби.

Значною подією в житті ботанічної спільноти України і близького зарубіжжя (Угорщини, Словаччини, Румунії та Чехії) була міжнародна наукова конференція (у травні 2015 року), присвячена 200-річчю від народження ботаніка-аматора, дослідника флори Мармароша Людвіга Вагнера. Ініціатором і блискучим організатором конференції був директор Закарпатського угорського інституту Йосип Сікура. До співучасті запросили науковців Інституту ботаніки ім. Холодного НАН України, Ужгородського національного університету, Закарпатського краєзнавчого музею, вчених-ботаніків із Будапешта, Братислави тощо. Учасників гостинно приймали в невеличкому місті Берегово. Першого дня заслухали безліч цікавих доповідей. Ботанічна екскурсія наступного дня була присвячена подорожі Закарпаттям до нарцисових заростей біля села Буштино. Подорожуючи нашим чарівним краєм, ми згадували дитинство в Мукачеві, неповторні студентські роки в Ужгороді, нашу альма-матер — біофак, викладачів, однокурсників, практики рідними Карпатами та прикарпатською низовиною. Ці спогади були світлими, оптимістичними. Ми почувалися   щасливими в цій атмосфері спілкування з давно минулими молодими роками. Зараз, пригадуючи ці події, мене не полишає думка: мабуть, долею був передбачений цей прощальний подарунок — зустріч і спілкування з друзями, колегами, однодумцями, остання подорож такими рідними, милими серцю місцями Закарпаття!

Повернувшись до Києва, Йосип віддано опікувався здоров’ям дружини, нехтуючи своїм власним. Та смерть приходить завжди несподівано, неочікувано. Помер Йосип Йосипович 11 грудня 2015 року, щойно відсвяткувавши 82-річчя. Прах його спочиває на цвинтарі Кальварія в Ужгороді поруч із могилою матінки. Рідна земля прийняла його в свої обійми...

Світла пам’ять про Йосипа Йосиповича Сікуру збережеться в серцях усіх, хто знав його, спілкувався з ним або просто перебував у його оточенні. Його доброзичлива усмішка, безпосередність у спілкуванні, невгамовність, бажання підтримати, допомогти бракуватиме багатьом із нас.

Магдалина Чубірко
кандидат біологічнийх наук, доцент