Чи потрібно святкувати День партизанської слави?

За 26 років незалежності в Україні відбулося значне переосмислення історичних подій і фактів, які тривалий час перебували під вантажем імперсько-радянських стереотипів та міфологем. Багато правди замовчувалося. Пильний КДБ тримав під контролем не тільки нашу правдиву українську історію, але й нашу долю, наше майбутнє.

Упродовж кількох десятиліть недолугі історики та недалекоглядні державні керманичі втовкмачували у наші голови міф про «великий» вклад радянських партизан у звільнення українських земель від німецького поневолення. Свого часу, а точніше, 30 жовтня 2001 року, Президент України Л.Кучма на догоду Кремлю та українській «п’ятій колоні» своїм указом запровадив День партизанської слави, який щороку в Україні відзначається на державному рівні 22 вересня.

А чи варто це робити і надалі? У перші дні німецько-радянської війни червона армія панічно відступала, залишаючи українську територію, партійне керівництво УРСР втекло до російської Уфи і далі, віддавши Україну на поталу гітлерівським посіпакам. По війні ж усе доросле населення, яке змушене було перебувати під німецькою окупацією, вважатиметься неблагонадійним.

УПА стала прикладом для національно-визвольних рухів

Господарем на своїй прадідівській землі, незважаючи на присутність військ вермахту, стала ОУН–УПА — єдина з усіх армій, поневолених гітлеризмом народів Європи, яка вчинила йому спротив. Офіційною датою її створення вважається 14 жовтня 1942 року, на свято Покрови Пресвятої Богородиці. За короткий час вона провела мобілізацію молоді у свої лави і стала грізною кількасоттисячною військовою потугою, що наводила жах на ворогів.

Контролюючи терени Полісся, Волині, а згодом і Західної України, УПА забезпечувала життєдіяльність названих регіонів (прикладом може служити Колківська республіка), захищала мирне населення від німецького терору, зривала поставки продовольчих контингентів до Німеччини, перешкоджала вивезенню молоді на примусові роботи до Третього рейху, визволяла українців із тюрем, військовополонених з таборів… Унікальне явище у світовій практиці: діюча армія без власної держави упродовж 11 років воювала на своїй, Богом даній, землі з окупантом трьох мастей (німцями, польською АК та радянськими військами), хоча і усвідомлювала, що не переможе у боротьбі за Українську державу. Часто у нерівному бою з переважаючим ворогом був лише один вихід — смерть.

Діяльність УПА стала прикладом до наслідування національно-визвольними рухами на всіх континентах після Другої світової війни і аж до нашого часу.

Об’єктивно оцінюючи національно-визвольний рух в Україні, гітлерівці направили для його придушення на Волинь генерала фон дена Баха, відомого своєю жорстокістю, що затьмарила всі злочини нацистів під час Другої світової війни. Але в Україні він не зміг упоратися з покладеними на нього обов’язками вищим німецьким командуванням. Як гриби після дощу, під носом у німців з’являлися все нові й нові загони українських повстанців, які за неповний рік вбили та поранили понад 3 тис. гітлерівських солдатів.

Як серйозну загрозу радянській імперії, яка розхитує її підмурівок, розцінювали УПА і в Москві. Для її ліквідації керівництво СРСР пішло на співпрацю з німцями. Вже з листопада 1942 року радянське військове командування почало допомагати вермахту, перекидаючи в його запілля регулярні внутрішні війська під сумнозвісною назвою «радянські партизани».

Відносно недавно стало відомо, що двотисячне партизанське з’єднання, яке під командуванням «легендарного» генерал-майора С. Ковпака у червні 1943 року здійснило рейд із Сумщини в Карпати, мало на меті не взяття під охорону нафтових промислів Прикарпаття, як це подавала радянська пропаганда. Їхнім основним завданням було унеможливити розгортання відділів УПА в Західній Україні.

Червоні партизани та загони НКВСівців-убивць

До серпня 1943 року червоні партизани не вели бойових дій проти бандерівців, дотримуючись нейтралітету. Останні ж надіялися на спільну боротьбу проти сил вермахту, проте цього не сталося.

Зустрічаючись із повстанськими командирами, комісар з’єднання С. Руднєв належно оцінював їх дії проти нацистів. Проте поведінка чесного і порядного офіцера Руднєва викликала підозру у С. Ковпака. Будучи хитрою і підступною людиною, що неодноразово відзначали самі його підлеглі, він доніс у Москву на свого заступника з політико-партійної роботи. Реакція не забарилася. Існує версія, що за вказівкою згори С. Руднєва було вбито по-зрадницьки (пострілом в потилицю) під час бою з німцями під м. Делятин на Івано-Франківщині. Терористкою була особа жіночої статі. Така ж доля спіткала його шістнадцятирічного сина Радика.

Так «героїчний» Карпатський рейд червоних партизанів зазнав фіаско. До повного розгрому радянських партизанів гітлерівцями долучилися також оунівці. Очільника «народних месників» генерала С. Ковпака вивезуть у безпечне місце підводою, на якій він лежав, прикиданий гноєм. Додому, в рідний Путивль, горе-командир повернувся без війська. Згодом він стане двічі Героєм Радянського Союзу.

З недобитків ковпаківців-українців були сформовані спеціальні групи НКВС, які під виглядом українських повстанців компрометували їх: вбивали мирне населення, труїли воду у колодязях та ставках, палили ліси та селянські хати, провокували місцеве населення, унаслідок чого десятки тисяч українців були вивезені з рідних місць і ув’язнені у сталінських тюрмах та концтаборах. До речі, підрозділи «псевдобандерівців» були чи не найефективнішими у боротьбі з національно-визвольним рухом у Західній Україні. На жаль, вони підривали довіру населення до упівців.

Незгірше окупантів поводили себе «народні месники» стосовно мирного населення. В одному лише Дубровицькому районі на Волині бійці партизанського загону, який очолював генерал Федоров, восени 1943 року спалили понад 170 селянських осель, розстріляли чимало свідомих українських сімей, у селі Серники Висоцького району замордували понад 40 родин та спалили 60 селянських обійсть.

Основним завданням партизанського загону «Победітелі», яким командував полковник НКВС Д. Медведєв, була боротьба з рухом Опору на Рівненщині та Львівщині, зокрема з його очільниками. Часто це робилося руками тих же німців. Вбиваючи високопоставлених військовиків вермахту, терорист С. Кузнєцов (Пауль Зіберт) залишав на місці атентату нібито оунівські документи, через що опісля від рук гітлерівців гинули сотні свідомих українців, членів ОУН. Саме з цієї причини в жовтні 1943 року в с. В. Родогощі Рівненської області було розстріляно 70 людей. До речі, у своїй книзі «Сильні духом» Д. Медведєв описує, як його підлеглі раділи з цього приводу.

Тривалий час полював за українськими повстанцями партизанський загін під командуванням Михайлова. У серпні 1943 року у триденному бою на Волині цю банду було вщент розбито. Особ­ливо відзначилися у її ліквідації грузинський та узбецький підрозділи УПА.

У Галичині радянські партизани почали масові військові акції проти українських повстанців на початку 1944 року. Останні, в свою чергу, давали їм відчутну відсіч. Так, у березні цього ж, 1944 року вояки куреня УПА під орудою командира Крука і повстанці з групи УПА «Лисоня» на Тернопіллі розгромили великий десант парашутистів. На жаль, і самі зазнали в цьому кровопролитному бою великих втрат. Відтак відділ УПА «Переяслав» (командир Бриль) знешкодив велику партизанську групу в Яворівському районі Львівської області.

Тривалий час безкарно рейдувала карпатськими лісами, тероризуючи населення Львівщини, нападаючи на упівців, банда, якою командував Шукаєв. 15 липня 1944 року в запеклому бою, який тривав добу, відділи повстанців під командуванням Різуна і Благого у сколівських лісах ліквідували більшовицьких зайд.

Правда полягає в тому, що, виконуючи накази Москви, радянські партизани фактично воювали не з німцями, а з українським народом і її дітищем — УПА. Якщо ж їм і доводилося проводити військові операції, внаслідок яких німці зазнавали втрати у живій силі та техніці, то це дуже дорого коштувало місцевому населенню. На практиці все виглядало так. Проводячи відплатні акції, гітлерівці не шукали партизан, а відправлялися у найближчі населені пункти, де вбивали мирне населення і спалювали їхні домівки. У такий спосіб із мапи України зникали сотні сіл, десятки тисяч українців, які проживали на окупованій ворогом території, були розстріляні.

Тим часом нагору відправлялися, здебільшого, «липові» зведення про пущені під укіс німецькі потяги, підірвані мости, вбитих гітлерівців. Партизани ж одержували нагороди.

На початку 1944 року в лісах Полісся, Волині та в Карпатських горах особовий склад усіх загонів та груп червоних партизанів налічував близько 12 тис. осіб (одна дивізія). Якщо у зброї вони нестачі не відчували, то з продовольством часто було скрутно. Щоб прогодувати себе, «народні месники» часто грабували місцеве населення, відбираючи у нього останні продукти харчування. У багатьох селянських домівках єдиною годувальницею сім’ї була корова, яку партизани забирали для своїх потреб. У випадку спротиву — розстрілювали господарів, спалювали обійстя.

Зрозуміло, що все це не могло не викликати ненависть місцевого населення до червоних партизанів. Ні про яку підтримку українцями партизанського руху не могло бути мови, як це десятиліттями говорилося і писалося на всіх рівнях.

Про «героїчну» боротьбу радянських партизанів у роки Другої світової війни у 50—60-х роках минулого століття вийшло друком чимало книг, які автор цих рядків зачитував, як то кажуть, до дірок, сприймаючи написане за справжню монету. Серед них «Люди з чистою совістю» П. Вершигори, «Від Путивля до Карпат» С. Ковпака і «Сильні духом» Д. Медведєва та багато інших. Та, як з’ясувалося, усе бажане тут видається за дійсне. Ніякого подвигу їх герої не здійснювали. Сьогодні ця література ніщо інше, як макулатура, припадає пилом у бібліотеках, позаяк її вже ніхто не читає.

Закарпатські партизани готували возз’єднання

Якщо радянські партизани на теренах України боролися з національним рухом Опору, імітуючи війну з німцями, то завданням партизанських загонів під командуванням О. Тканка, В. Русина та інших, які діяли у нашому краї, була підготовка до возз’єднання Закарпатської України з радянською Україною. З вигнанням німецько-угорських загарбників із закарпатської землі цю функцію перебрало на себе політуправління 4-го Українського фронту, яке очолював генерал-полковник М. Пронін. Ніде правди діти, незважаючи на втрати, завдані Закарпаттю тоталітарним режимом, альтернативи возз’єднанню закарпатських українців зі своїми братами по той бік Карпат не було. Сталося те, чого не вдалося зробити ще в 1919 році.

Незабаром очільники влади, історики, мої колеги-журналісти говоритимуть про визволення Закарпаття від німецько-угорських загарбників у жовтні 1944 року. З того часу минає 73 роки. На моє глибоке переконання, та й не тільки моє, це було не визволення, а вигнання загарбників із останніх українських земель і окупація краю червоною армією. На місце останніх у Закарпаття прийшли нові, радянські окупанти, які, називаючи себе «визволителями», встановлювали антинародний комуністичний режим. Час уже назвати речі своїми іменами, не чекаючи офіційних вказівок згори.

Словом, сьогодні ні в кого не повинно бути сумніву в тому, що боротьба радянських партизанів у роки Другої світової війни проти нацистів на окупованих ними територіях України — це ніщо інше, як один із багатьох міфів. Насправді, вони, як і німці, були окупантами, що, за вказівкою Мос­кви, боролися з національно-визвольним рухом, забезпечуючи повернення у села й міста радянської влади з тим, щоб Україна знову, як і до війни, була невіддільною частиною імперії — СРСР, його колонією. До речі, ту саму мету тепер переслідує путінська Росія, воюючи на Сході України. Через те, вважаю, що День партизанської слави у нашій країні повинен бути відмінений раз і назавжди, він має зникнути з українського календаря. Зробити це Президента України П. Порошенка зобов’язує і декомунізація, яка ще не закінчилася у нашій країні.

Василь Цебрик,
офіцер у відставці,
член Національної спілки
журналістів України