25 серпня до Закарпаття прибув ковчег із мощами одного з найшанованіших святих в усьому православному світі — святителя Миколая Мирлікійського.


У цей день урочисту літургію у Свято-Вознесенському жіночому монастирі, який розташований у селі Чумальово Тячівського району Закарпатської області, очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший митрополит Онуфрій.

Як повідомляє Центр інформації Української Православної Церкви, святиню передав в обитель керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич), який у цей день відзначав 50-річчя.

Пропонуємо вашій увазі коротке інтерв’ю з митрополитом Антонієм.

— Владико, Ви народилися на Закарпатті. Згадайте, будь ласка, найбільш яскраві враження з Вашого дитинства.

— Для кожної дитини найяскравіші враження пов’язані зі святами та подарунками. Найнезабутнішим святом для мене було Різдво Христове. Це пов’язано з особливою святковою атмосферою. Ми чекали з нетерпінням першої зірки, це було якимось дивом, щось стискалося всередині в очікуванні. І ось, нарешті побачивши зірку, ми йшли колядувати. Дивовижний безтурботний час радості і веселощів!

У Закарпатті, незважаючи на атеїстичні заборони, майже всі діти ходили колядувати. Причому, 6 січня колядували діти, а починаючи з 7-го і до кінця Святок — дорослі. Колядували ми десь до десятої вечора, потім приходили додому — червоні від морозу, втомлені, але радісні й повні нових та незвичайних вражень. І трохи відпочивши й переодягнувшись, разом із батьками ми йшли до храму на святкове Всенічне бдіння. Ці дитячі спогади гріють мене все життя.

— Коли Ви вирішили пов’язати своє життя із Православною Церквою?

— Вже у школі я твердо зрозумів, що хочу бути священиком. Адже моє дитинство тісно пов’язане зі Свято-Вознесенським жіночим монастирем, який розташований у моєму рідному селі Чумальово Тячівського району. Саме там, в атмосфері цієї обителі, відбувалося моє духовне зростання. Я дуже вдячний насельницям монастиря і духівникам-священикам, які там служили. Вони запалили в мені віру в Бога та пробудили бажання служити Церкві.

— У деяких ЗМІ з’явилася інформація про те, що Ви на свій ювілей передали у монастир на знак своєї вдячності за ту підтримку, яку надала Вам обитель у дитячі роки, мощі святителя Миколая Чудотворця. Це так?

— Так, це правда. 25 серпня у Свято-Вознесенському жіночому монастирі звершена Божественна Літургія. Її очолив Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженнійший Митрополит Онуфрій. І саме в цей день оби­телі переданий на вічне зберігання ковчег із мощами одного з найбільш улюблених у всьому православному світі святих — святителя Миколая, архієпископа з Мир Лікійських.

— Владико, що Ви найбільше цінуєте в людях?

— Найбільше ціную в людях порядність. Буду відвертий, мені легше спілкуватися з людьми вірую­чими. Напевно, це не випадково. Адже будь-які позитивні якості особистості тісно пов’язані з євангельськими чеснотами. Коли ми чуємо про християнські чесноти, то часто не замислюємося над тим, яке величезне значення вони мають для приватного і громадського життя людини. Кому приємно мати справу, наприклад, із егоїстом, який думає тільки про себе і в будь-який вирішальний момент може просто зрадити тебе заради своїх особистих інтересів?

Спілкуючись із будь-якою людиною — вдома чи на роботі, з особистих або у службових справах — ми підсвідомо чекаємо від неї принаймні найелементарніших людських якостей: порядності, чесності, надійності. Все це повною мірою розкривається в людині тоді, коли вона не замикається в колі своїх особистих інтересів, а, по слову Спасителя, готова зректися себе заради Бога і ближніх. Здавалося б, який є зв’язок між звичайною людською порядністю і Євангелієм? А цей зв’язок прямий. Шлях Євангельського самовдосконалення — це шлях подолання всього того, що отруює наші людські взаємини.

Христос прийшов для того, щоб об’єднати всіх, а для цього кожному з нас потрібно працювати над собою — ставати добрішими, щирішими, чуйнішими, а якщо треба, то і жертвувати заради ближніх своїми особистими інтересами. Такі взаємовідносини будуть міцними, і такі людські якості завжди будуть цінними, бо на них засновані поняття дружби, відданості, честі і, звичайно ж, людської порядності.

— Зараз досить активно поширюється стереотип про те, що УПЦ не є, так би мовити, «українською» Церквою. Як би Ви прокоментували цей момент?

— Наша Церква є Церквою всієї України. Більш того, УПЦ є Церквою свого народу. І в цьому її велич. Водночас пояснити це тим, хто не хоче цього розуміти, на жаль, дуже важко. Все це призводить до розділень і агресії. Як наслідок — за останні три роки у нас насильницьким шляхом було відібрано понад 40 храмів.

З іншого боку, ситуація показала, що церковних людей не обдуриш і не налякаєш: у тих селах, де наші храми захопили, вже будуються нові храми Української Православної Церкви. Впевнений, якщо ми збережемо вірність канонічному Православ’ю, Господь нас не залишить.

— Наскільки зараз політика впливає на церковні процеси?

— Сучасне життя дуже політизоване і, на жаль, є сили, які хотіли би, щоб таким політичним життям жила й Українська Православна Церква. Але Церква заснована Господом нашим Ісусом Христом для однієї мети — для того, щоб людина могла прийти до Бога. Церква піклується про безсмертну душу людини.

Так, ми живемо в конкретній історичній ситуації. Ми любимо свою Батьківщину, за неї переживаємо. Але людина віруюча відрізняється від невіруючої тим, що вона, як говорили святі Отці, маючи земну прописку, залишається громадянином Неба. Ось це співвідношення земного і небесного, тимчасового і вічного, і є тим лакмусом, який відображає віру людини.

Так, дуже важко жити, коли часом усе навколо наповнене агресією, ненавистю, нетерпимістю. І від віруючої людини залежить, чи зможе вона зберегти свій внутрішній світ чи ні. Віруюча людина не має права відповідати агресією на агресію. Інакше ми нічим не відрізняємося від невіруючих. Господь сказав, що є тільки одна ознака, яка відрізняє християн від інших — це любов. Якщо між нами є любов, то ми християни.

Іноді здається, що людські сили закінчуються, аби терпіти стільки ненависті, наклепу, які зараз концентруються на нашій Церкві. Але через смирення, любов і молитву Господь дає Своє підкріплення. Вірю, що Він напоумить і поверне в лоно Церкви тих, хто не хоче бачити в Церкві — Церкву. Інакше вона просто перетвориться в якусь громадську організацію і нічим не буде відрізнятися від інших політичних інституцій. А Церква — поза часом, вона призначена бути над швидкоплинними протиріччями, вона створена Богом, щоб людина мала надію на спасіння.