У Берегові та Виноградові з 8 по 11 червня проходить фестиваль «Єврейські дні на Закарпатті», де і євреї, і неєвреї не лише насолоджуються смачною випічкою та кошерним вином, без утоми слухаючи різножанрову музику на концертах, але й гуртом переглядають оскароносну угорську кінострічку «Син Саула», вражаюча дія якого відбувається в Освенцимі 1944 року, а також небайдужо згадують і світлі, і драматичні сторінки єврейської історії Закарпаття.


І хоча навряд чи спогади учасників цього дійства занурювалися аж занадто глибоко в історію закарпатського єврейства, та все ж оглянути її, хоч і поспіхом, все ж варто, бо, як стверджує єврейська мудрість, знання багато місця не займають.

Початок початків

Засновник музейної справи на Закарпатті, історик Тиводар Легоцький у «Монографії Березького комітату» обґрунтував висновок про масове проживання євреїв у нашому краї вже у ХІІІ столітті.

Перші явні звістки про євреїв, зокрема, Ужгорода сягають XVІ—XVІІ століть. Так, енциклопедія Брокгауза-Ефрона згадує про діяння в Унгварі у 1575 році єврея-відкупщика податей (приватна особа, яка за офіційно встановлену плату придбала у держави право збирати податки). А ще через століття у книзі протоколів Унгварського архіву згадується про суд, на якому якийсь пан Егрі скаржився на пана Минаї, що «на Масляну, коли вони йшли у корчму за вином, Минаї брутально лаявся біля «zido haz». І це доводить, що хоча б один єврейський будинок в Унгварі далекого 1677 року таки був.

Таки Мукачево

Що стосується Мукачева, то євреї стали селитися тут, на угорських землях імперії Габсбургів, у 1 XVІІ у сторіччі. Єврейське населення збільшувалося за рахунок припливу переселенців із Галичини. Сімейство Шенборнів, яке володіло Мукачевом із 1711 року і було не менш кмітливим, ніж єврейські ділові люди, залюбки запрошувало сюди переселенців, адже отримувало з них чималий податок на проживання.

Втім, ці люди були не лише підприємливими, а й мудрими та войовничими. Так, у 1919 році Мукачево намагалися захопити петлюрівці, але були рішуче відбиті єврейською самообороною, що складалася з ветеранів війни. А ось чехам ветерани не надто опиралися, тож на наступні 20 років Мукачево було у складі Чехословаччини, а мукачівська єврейська громада стала другою за величиною у цілій країні: у місті діяло аж 30 синагог та школа з викладанням на івриті, на створення якої президент Чехословаччини легендарний Томаш Масарик пожертвував (на секундочку!) аж 10000 чеських корун.

Загалом, із точки зору історії єврейства на Закарпатті, Мукачево становить навіть значно більший інтерес, аніж сам Ужгород. Фактично Мукачево було тоді центром єврейського життя всієї Східної Європи, відомим своїми рабинами, власним хасидським рухом та власним стилем релігійних обрядів. Цікаво дізнатися, що у 1848—1849 рр. під час Угорської революції 247 євреїв Мукачева вступили у нацгвардію. Цікаво також, що у замку Паланок є музейна кімната (зазвичай, закрита), присвячена єврейській історії міста. Цікаво і те, що наприкінці ХІХ століття євреї-вихідці з Мукачева заснували в Єрусалимі квартал Батей-Мункач, який і тепер є серед житлових кварталів Нахлаот у районі вулиці Шамрон. До речі, до початку Другої світової війни у Мукачеві проживало 30 тис. євреїв —

75 % всього населення міста!

Назад, у історію

Та повернімося до хронології. Отже, перші документальні свідчення про євреїв у краї належать до XVІІ століття, коли наш край перебував у межах Угорщини. Після різанини, влаштованої військами Богдана Хмельницького, частина євреїв, які втекли з Польщі до Угорщини, осіла на Закарпатті. Як свідчить електоронна єврейська енциклопедія, різанина 1648—1649 рр. була влаштована українським гетьманом, який очолив повстання проти польського панування. Оскільки чимало євреїв служили у польських дворян, які володіли землею в Україні, гнів Хмельницького спрямувався і проти іудеїв, причому проти всіх без розбору. Козаки вбили тоді 100 тисяч євреїв (це коли все світове єврейство налічувало лише 1,5 млн.). Чимало євреїв, які не були знищені у тій різанині, продали у рабство на Константинопольському ринку рабів, і багато років поспіль єврейські громади Європи збирали гроші для звільнення цих рабів.

Отже, згідно з офіційними даними, у 1725—1728 роках у Закарпатті проживало 100 єврейських сімей, основним заняттям яких було утримання шинків та корчм у володіннях великих аграріїв, оренда млинів і землеробство. Попри важкий податковий тягар, єврейське населення Закарпаття збільшувалося. У 1745 році євреїв офіційно вигнали з Марамурешу (історична частина території Карпат, на півночі якої нині — Хустський, Межигірський, Тячівський та Рахівський райони), однак із Галичини та Польщі, де становище євреїв було геть нестерпним, на Закарпаття продовжували прибувати нові єврейські імігранти.

Під кінець XVІІІ століття серед унгварських євреїв переважали винокури та землероби. Мудра єврейська громада Унгвара вже тоді думала і про гідний початок, і про гідне завершення життєвого шляху своїх одновірців, тож у 1777 році вона відкрила не лише школу, але й найбільше на Закарпатті кладовище (у нинішньому мікрорайоні Шахта; той самий цвинтар, де на честь ужгородців, у 1944-му депортованих у Освенцим, при вході викарбовано слова «Пам’ятати і не забувати»).

Еганоміка XIX століття

Упродовж ХІХ століття єврейське населення краю стрімко зростало, і до 1891 року становило вже 100 тисяч чоловік. На відміну від інших районів Угорщини та України, євреї Закарпаття жили здебільшого не у містах, а у селах, де займалися сільським господарством. Разом із тим, відігравали важливу роль і в економічному житті міст та складали більшість серед представників вільних професій (лікарів, адвокатів).

У 1897 році на Закарпаття прибув емісар угорського уряду Едмунд Еґан для з’ясування причин злиднів місцевого населення. У звіті, складеному за принципом «если в кране нет воды», хорватський ірландець Еган усю відповідальність за злидні корінного населення поклав на євреїв і запропонував проти них дискримінаційні заходи. Такий собі антикризовий менеджмент ХІХ століття.

Перші кілька років ХХ століття відзначилися жорсткою кризою, що спонукала єврейські родини до еміграції із Закарпаття, втім, до 1912 року 45 % усього доходу його столиці — Ужгорода — надходило саме від євреїв міста. Тоді тут проживало 1 250 єврейських родин — 5 200 євреїв із 15 800 усіх жителів (33 %).

Втім, оцінюючи глобально, євреї Закарпаття, частково через їх географічну ізоляцію, були одними з найбідніших євреїв Європи. Незважаючи на постійні конфлікти з місцевим населенням і адміністрацією, до кінця угорського панування (тобто до кінця Першої світової війни) на Закарпатті розвинулися великі громади з численними єшивами (єврейський вищий релігійний навчальний заклад). Після Першої світової майже все Закарпаття увійшло до Чехословаччини, а євреїв нарешті визнали нацменшиною.

При чехах та мадярах

Загалом важко повірити, що впродовж своєї історії Ужгород входив до складу 18-ти держав — від даків і римлян до сучасної України. Та коротко зупинимося на тому періоді, коли, по-перше, за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1920 р.) договорами Закарпаття увійшло до складу Чехословацької республіки і у травні 1919-го отримало статус автономної території; по-друге, коли у 1938 році під егідою Німеччини і Угорщини виникла автономна Карпатсько-Українська республіка, до якої зачислили Ужгород і Мукачево, і, нарешті, коли з листопада 1938-го по березень 1939-го років Закарпаття було поступово окуповане Угорщиною з ліквідацією всіх елементів української автономії.

На початку 1930-х на Закарпатті проживало 80 тис. євреїв, що становило 13,8 % населення, тобто більше, ніж на будь-якій інший території, населеній українцями. Близько 37 % євреїв займалися торгівлею, у тому числі алкоголем (їм належало до 80 % трактирів), а 13 % — сільським господарством.

Закарпатські іудеї складали найбільшу в Європі групу євреїв-селян і жили, як і місцеві русини, у крайній бідності (місцева влада навіть видавали їм дозволи на жебрацтво). Євреї-горяни, які у побуті часто говорили по-русинськи, зберігали обряди і звичаї та давали дітям традиційну освіту. Тодішнє життя євреїв у горах Закарпаття відобразив чеський письменник Іван Ольбрахт, мати якого була хрещена єврейка. А в 1920—1930-х роках відбулася пролетаризація євреїв-горян, і 10 тисяч молодих євреїв пішла з сіл на фабрики довколишніх міст.

Закарпатські євреї-городяни були асимільованими, вони говорили угорською, інколи чеською мовами, хоча й ідиш не забували, прагнули до освіти та участі у політиці. В Ужгороді, Мукачеві, Хусті євреї, які становили іноді понад 40 % населення, були помітними у суспільному житті і входили до складу муніципальних органів. Так, у 1923 році громаду Хуста представляли у міськраді 5 депутатів-євреїв. Повсюдно працювали єврейські навчальні заклади, у Мукачеві — єврейська гімназія, в Ужгороді та Мукачеві виходили єврейські газети. Цікаво, що у 1935 році директор мукачівської єврейської гімназії Хаїм Кугель був обраний депутатом парламенту Чехословаччини. Зрештою, він виїхав до Ізраїлю, де став мером крупного міста Холон, який нині йменують «дитячою столицею Ізраїлю».

Так сталося, що у 1938 році, коли Закарпаття після Мюнхенських угод було фактично відірване від демократичної Чехословаччини, євреї стали зазнавати дискримінації. Керівники Карпатсько-Української республіки Бродій та Волошин поставилися до них вороже, незважаючи на те, що єврейська делегація взяла участь у церемонії підняття державного прапора республіки.

Можна собі лише уявити, в яку кашу потрапили тоді закарпатські євреї. 15 березня 1939 року проголосила незалежність Карпатська Україна (хоча вже з 12 березня навколо її кордонів стояло 100-тисячне угорське військо). А днем раніше, 14 березня 1939 року, проголосили Першу Словацьку Республіку (напередодні, 13 березня, Гітлер запросив Йозефа Тісо, прем’єр-міністра Словацької автономії до Берліна, де наказав негайно проголосити незалежну Словацьку Республіку, що, зрештою, як сателіт Німеччини, проіснувала до 8 травня 1945 року).

Як розмірковує закарпатець Андрій Любка, треба ще подякувати жорстокій до українців історії за те, що Карпатська Україна проіснувала мало, не ставши тим втіленням нацистського жаху, яким була Перша Словацька Республіка на чолі з Йозефом Тісо. Річ у тім, що найгірше, що сталося за часів Першої Словацької Республіки, стосувалося саме тамтешніх євреїв, адже Тісо був затятим антисемітом і серед перших його розпоряджень після здобуття влади були антиєврейські укази. Тодішня Словаччина з власної волі вивезла в концтабори Аушвіц, Майданек і Белжец понад 60 % своїх євреїв без будь-яких примушувань із німецького боку. Моторошно усвідомлювати, що антиєврейський закон у Словаччині часів Тісо був суворішим за його німецький відповідник.

Загалом за період із 1918-го по 1938-й роки майже 10 тисяч євреїв Закарпаття репатріювалися в Ерец-Ісраель (тобто Землю Ізраїльську — територію, що не є ідентичною сучасній державі Ізраїль). А ще 10 тисяч — переїхали у західні райони Чехословаччини.

Жахи Голокосту

Із 1938-го по 1940-й рік після розчленування Чехословаччини Угорщина частинами анексувала Закарпаття. У краї розпочалися гоніння на закарпатських євреїв. У 1939 році їх звільнили з державної і військової служби, а у 1941-му почали переслідувати, зробивши перші кроки до їх фізичного винищення. Військовозобов’язані євреї були викликані у трудові ба­тальйони і зіслані на східний фронт, де й загинули. У 1942 році євреїв позбавили громадянських прав. А навесні 1944-го євреїв Закарпаття нацисти депортували у табори смерті. Гетто було організоване у 9 населених пунктах Закарпаття — Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Берегові, Севлюші, Тячеві, Солотвині, Ізі, Сокирниці. 17—31 травня 1944 року близько 20 тисяч євреїв депортували з Ужгорода, з гетто в Берегові — 10 тисяч, із двох гетто Мукачева — 17 тисяч осіб. Із тисяч мукачівських євреїв знову побачили рідне місто 150 осіб. Із Хустщини нацисти вивезли 14 тисяч євреїв, із них додому повернулося 80 осіб. Понад 13 тисяч депортували з Виноградова. Додому прийшло близько 60 осіб. Вважається, що Голокост пережило менше 20 % закарпатських євреїв.

Весна 1944-го у місті над Ужем набула кольору крові ще й завдяки нацистським посібникам на кшталт тодішнього мера Ужгорода — такого собі Ласло Меґої (він же Пешовнік), якого євреї називали Mass Murderer of Ungvar. Ось той таки ревно приклався, аби через труби крематоріїв пішли у вічність і закарпатські ремісники єврейського походження, і швець, і кравець, і чоботар, і корчмар, і шинкар, і столяр, і пекар, і ювелір, і банкір, і юрист, і вчитель, і лікар. Не кажучи вже про дітей.

Тож після війни лише деякі «зі старих» євреїв повернулися на свої колишні місця, намертво пов’язані з таким жахом. А трохи пізніше на Закарпаття почали прибувати євреї з інших областей СРСР, до якого наш край було приєднано у 1945-му. Втім радянські євреї, які прибули з внутрішніх областей СРСР (здебільшого, адміністративні, технічні кадри,фахівці), зв’язку зі залишками місцевої єврейської релігійної громади не встановили.

Можливо, хтось волів би не ворушити минуле. Але з пісні слів не викинеш. Що було — те було. Нині головне — не втратити пам’ять заради майбутнього. А що допомагає інколи згадувати про сиве минуле Закарпаття та Ужгорода, які знову змінилися завдяки новим порядкам (часто схожим на безлад) та новим хвилям інакших переселенців, — то це читання на дозвіллі публікацій на тему «Втраченого Ужгорода» та «Втраченого Закарпаття». Що ж, можливо, і втраченого. А, можливо, як сказав би якийсь закарпатський Рабинович, — «не дочекаєтеся».

P. S. В Ужгороді є скульптура, яка має безпосередній стосунок до єврейства. У день 1117-ї річниці міста у центрі відкрили пам’ятник ліхтарникові, прототипом якого став місцевий єврей дядя Коля — страшенно начитаний перець, якому в інформаційному плані секретарі обкому в підметки не годилися.

Ігор Кедебец, Ужгород