До 60-річчя письменника зі Закарпаття Андрія Дурунди.


В українському письменстві, що розвивається в органічному взаємозв’язку з художніми досягненнями представників споріднених і неспоріднених літератур, окреме місце належить тим авторам, які відстоюють традиційні підходи до зображення дійсності. Йдеться передусім про творців слова, які прагнуть задовольнити потребу «звичайного» читача, щоб замислитися над сутністю життя й водночас створити підгрунтя для власного творчого імпульсу з проекцією на реципієнта.

З-поміж багатьох знаних репрезентантів сучасної української літератури (Ю. Андрухович, С. Жадан, Л. Дереш, Д. Кешеля, П. Ходанич, В. Греба, М. Рошко, В. Фединишинець, В. Шкіря) ви­окремлю Андрія Дурунду. У своїй розмаїтій творчості він свідомо утримується від реконструкції структури оповіді, що має типову зав’язку, динаміку дії та кульмінацію. Для нього важливо, щоб література не відходила від запитів й очікувань широкого читацького загалу. Одне слово, Андрій Дурунда не з тих майстрів пера, які стан ізоляції від аудиторії сприймають на рівні підтвердження значущості свого доробку. Радше навпаки. Так, письменник постійно націлений на передбачення обрисів «горизонту сподівань» (Г.-Р. Яусс) із боку читача.


1.

Андрій Дурунда народився 5 листопада 1956 року в багатодітній сім’ї Ілька та Марії (в дівоцтві — Бушко; 1919—2013) Дурундів. Його дитинство минуло у верховинському селі Рекіти, що на Міжгірщині. Тут, звісно, попри красу карпатських краєвидів панувала скрута. Відтак, як і його старші сестри Єва, Ганна, Андрій Дурунда був змушений від семилітнього віку наймитувати чотири роки. Цей період ліг згодом в основу повісті в новелах з метафоричною назвою «Сльозинка на зеленім листку». Її знаки: зелений листок символізує безрадісне дитинство, а сльозинка — наймитування. У десятилітньому віці йому судилося стати сиротою: 1966 року помер батько Ілько Дурунда (1911—1966).

В інтерв’ю з автором цих рядків митець поділився спогадом матері про подію, що символічно окреслює сутність його покликання: в Новоселицькій дільничній лікарні медсестра вклала між пальчики немовлятка шматочок паперу, бажаючи йому, мабуть, щасливої долі, аби трудився з папером. І це побажання стало для Андрія Дурунди пророчим: уже у п’ятому класі він розпочав описувати реалії життя людей у Карпатах, де, за його словами, «легко дихати та тяжко жити». Свої замальовки надсилав у газети «Радянська Верховина» (нині — «Верховина»), «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда», «Зірка», журнал «Піонерія». Проте знакова подія для Андрія Дурунди трапилася 1971 року, коли в часописі «Зірка» з’явилася його розповідь про маму-страдницю Марію. Власне, тоді він уперше відчув, якою потужною силою наділене публічне слово, коли після того матеріалу, поміщеного на першій сторінці, до нього прийшло сотні листів.


2.

Перша ж публікація його літературного твору датована 24 вересня 1970 року: в тогочасному головному виданні — обласній газеті «Закарпатська правда» — побачив світ вірш «Струни осені» семикласника Голятинської середньої школи.

У цьому зв’язку примітний факт: на момент закінчення школи в доробку Андрія Дурунди було вже понад три сотні друкованих праць у газетах, журналах, збірниках і книжках. Звідси — прагнення вступити на факультет журналістики Львівського університету. Однак, як призер обласної олімпіади з української літератури, він отримав пропозицію вступати на філологічний факультет Ужгородського університету. Відтак від 1974 року Андрій Дурунда поєднав свою долю з містом над Ужем.

Рідним для Андрія Дурунди став Ужгород. Завдяки світлим людям, яким не були байдужі творчі пошуки молодого літератора. З-поміж них він особливо виокремлює постать Василя Попа (1933—2008) — відомого культурно-освітнього діяча Закарпаття, який в Ужгородському університеті на громадських засадах керував літературною студією імені Юрія Гойди. Примітний факт: Василь Поп, який запримітив творчі поривання верховинця, сприяв становленню цілої плеяди закарпатських художників слова й літературознавців, у тім числі лауреатів Шевченківської премії Дмитра Креміня, Петра Мідянки, а також Дмитра Кешелі, Володимира Фединишинця, Василя Густі, Христини Керити, Василя Кузана, Михайла Рошка, Тетяни Ліхтей, Мар’яни Нейметі.


3.

Відрадно, що у видавництві «Карпати» світ побачила перша збірка новел та оповідань Андрія Дурунди «Не карай самотністю» (1988) саме зі вступним словом Василя Попа. До того ж редактором видання був Дмитро Федака, в упорядкуванні якого вийшло друком чимало книжок знаних закарпатських письменників. Що ж до змістового наповнення передмови Василя Попа, то відзначу такі слова літературознавця: «Пошуки прозаїка багатообіцяючі. Вони спрямовані на розкриття особливостей художніх моделей світобачення Андрія Дурунди. Його художні оповідання позначені живими рисами реальної дійсності. Націленість автора на зображення народного побуту, морально-етичних сфер, безпосередність оповіді не залишають нас байдужими».

Знаковою видається творча взаємодія Андрія Дурунди з Василем Густі, якому судилося очолювати Закарпатську обласну організації Національної спілки письменників України (2001—2005; 2012 — і понині). Ось як згадує письменник обставини зустрічі, що припала на 1979 рік: «Після закінчення філологічного факультету я отримав скерування на роботу у Дніпропетровську область. Вчителювати. Незадовго до цього в Миколаївську область відправили Дмитра Креміня, з яким я мешкав у одному блоці гуртожитку на вулиці Північній в Ужгороді. Зрештою, й інших земляків-закарпатців відправляли подалі від отчої Срібної Землі. Я ж хотів працювати журналістом. Це була мрія мого дитинства. Зусиллями Василя Густі, який знав, що мене вабить творча робота, Закарпатський обком комсомолу дав мені клопотання для київських можновладців, аби я отримав відкріплення з подальшим працевлаштуванням у газету «Молодь Закарпаття». З цим та іншими документами я поїхав до Києва, де на першій же ауді­єнції виконуючий обов’язки міністра освіти України порвав мої папери зі словами: «Підете працювати туди, куди вас послали партія і уряд». Загалом я тричі мав розмову з «незламним» чиновником. Переконала ж його, мабуть, моя відчайдушність і рішучість займатися улюбленою справою. Зрештою, я отримав рятівне відкріплення й почав працювати в газеті «Молодь Закарпаття». Втім, із новим редактором видання, який прагнув бачити у штаті передусім журналістів, а не випускників філфаку, віднайти спільну мову було непросто…»

Художні вкраплення про ці перипетії присутні в багатьох зразках малої прози Андрія Дурунди. Власне, йдеться про самобутню творчу об’єктивізацію свого особистісного «Я», коли автор втілює себе в образах зовнішнього світу. Пізнання його доробку дає читачеві змогу простежити чи не увесь життєвий шлях митця. Так, йому довелося працювати державним службовцем на різних посадах: інструктором Закарпатського обласного виконкому, відповідальним секретарем Закарпатської організації Національної спілки журналістів України, керівником прес-центру Карпатської регіональної митниці, головним консультантом Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.


4.

У творах Андрія Дурунди природно діють характерні персонажі-чиновники. У цьому зв’язку доцільно згадати роман «Сльози Святої Марії» (1999), в якому автор реалістично змалював діяльність можновладців радянської доби. Ідейно-змістову сутність цього прозового полотна влучно розкрив видатний український поет Петро Скунць (1942—2007) у вступному слові «І ніякий він не герой — герой твору»: «Про малу людину, що не втратила душу серед наду­тої партійно-радянської мілкоти, котра вдає, що вершить народну долю, — про це й написав свій твір Андрій Дурунда. І ще — про душу, котра силкується не піддатися тій задушливій атмосфері…»

Доробок Андрія Дурунди охоплює різножанрові тексти. Крім згаданих творів, перу лауреата міжнародної літературної премії ім. Б. Лепкого та Закарпатської обласної літературної премії імені Федора Потушняка належать повісті «Невидимі пута» (1993), «Вікторія регія» (2011), художньо-документальний роман «Дерево на вітрах» (2005, 2011), нариси «Замах на Паганіні» (2002), збірка малої прози «Сім янголів затрубили…» (2013), а також художньо-документальні оповіді під узагальненим заголовком «Роде наш красний». Відзначу акцент: творчий ужинок здобув високу оцінку з боку Петра Скунця, Петра Угляренка, Івана Яцканина, Михайла Ряшка, Василя Попа, Миколи Зимомрі, Івана Хланти, Василя Густі, Омеляна Довганича, Галини Зварич, Михайла Носи, Василя Маровді, Василя Пилипчинця…

Відрадний факт: Андрій Дурунда до свого 60-річчя прийшов із солідною книгою — 830 сторінок! — під назвою «Чаша». Вона ввібрала в себе твори малої епічної форми. У цій збірці Андрій Дурунда репрезентує сто сорок два тексти новел та оповідань, 14 дитячих оповідань, 20 дорожніх нарисів та 30 віршів. Вони датовані різними роками, охоплюючи часовий відрізок від 1971-го до 2016 р. Звісно, впродовж такого тривалого періоду свою дикцію у творчість письменника вносили розмаїті настроєві відтінки. Допитливий читач відшукає у книжці прозові замальовки, серед яких зустрічаються і філософсько осмислені («Корольков», «Коли свої з’їдають…», «Жахливо і страшно», «Бідна душа без гроша…», «Щастя», «Нездійсненна мрія», «Гіппократка», «Усе в нормі», «Крихтинку з народного добра...», «Революція»), і гумористичні («Перша ластівка», «Як лейтенант доповідав генерал-полковнику…», «Москвичі за кордоном», «Ящик комунізму», «Нечиста» сила), і лірично-патетичні («А на чужині — тужливо…». Книжка має внутрішню цілісність. Вона зумовлена логікою вибору художнього матеріалу.

У більшості з названих «зама­льовок» зримо проступає настрій письменника, сповненого болем, переживанням за те, що повсюди має місце хиткість людських цінностей. Водночас оповідання написані легким пером. Воно виказує пристрасть, бажання автора зацікавити читача конкретикою епічних творів малої форми. Вони правдиво передають буття простих людей на тлі вічних істин: добра й кривди, шляхетності й ницості, життя й смерті. І це не дивує; хто добре знає Андрія Дурунду не від учора, той свідчить. Так, ще в 2000 році у передмові до літературного портрета «Андрій Дурунда. Слово в сльозі», написаного Михайлом Ряшком, Микола Зимомря справедливо наголошує: «Його художнє слово містке, що для мене, його краянина, означає: він — особистість зі своїми масштабами, долею, а ще — думками про людські долі. Останні бувають маленькі й великі, однак, для нього вони завжди неподільні. Адже біда, якщо вона вже є, то мілини не знає. Захопить покривдженого до свого нурту, а по якійсь миттєвості накриє піною виру…»

Усі тексти збірки «Чаша» — тією чи іншою мірою — висвітлюють реалії життя в мальовничому українському краї, який — із легкої руки Василя Пачовського (1878—1942) — знаний, власне, як Срібна Земля. Подані в книжці оповідки — це сконденсовані спостереження автора з досвідченим оком. Реалії вихоплені з калейдоскопа ситуацій, що трапилися з митцем як свідком або ж з його земляками-закарпатцями. Коли? Переважно тоді, коли «на повні груди ще дихала радянська влада» («Мрія крильцями махає...»). Крім цього, Андрій Дурунда вміло увиразнив свідчення нинішньої доби. У цьому сенсі твори нерідко нагадують критичні репортажі та викривальні журналістські розслідування, що постають перед реципієнтом у вигляді звіту «очима очевидця». Через це може виникати враження фрагментарності, незавершеності, недомовленості. З іншого боку, такий хід зумовлений свідомою реалізацією мистецької стратегії Андрія Дурунди. Остання покликана привернути увагу читача до найбільш істотних месиджів його оповідань. Крім того, незважаючи на такий «побіжний погляд», кожний ключовий художній образ із-під пера письменника виписаний майстерно й переконливо. На досягнення цього ефекту спрямована й мовна картина творів, що підкреслює самобутність індивідуального бачення дійсності Андрієм Дурундою. Воно наскрізь пов’язане з ріднокраєм, носіями його звичаїв і традицій.


5.

Виняткової літературної виразності оповідкам Андрія Дурунди надає використання численних прислів’їв і приказок. Ці ритмізовані вислови характеризують взаємозв’язок зовнішності й внутрішнього світу героїв книжки «Укус чорної мамби». Ось — ілюстрації: «Такому була б змога — обмане й Бога» («Коли свої з’їдають»); «Чужий край — твоє пекло, а не рай», «Чужина — не рідна сторона» («А на чужині — тужливо…»), «Знає й баба стара: нич не робиться без хабара» («Серце — не камінь»), «Кидь доброї напитися води — не треба їди» («Усе в нормі»), «Є челядник, який є, а помре — жаль бере» («Мовчати або хороше казати»), «Без водиці в’яне цвіт, без роботи — пустий світ»; «Дерево честують за те, як родить, а челядника — як робить» («Укус чорної мамби»), «Смерть не трубить, коли губить» («Я прийду за тобою…»). На рівні оригінальних вкраплень у сюжетну лінію прислів’я та приказки, власне, як сконцентроване втілення народної мудрості, творять підгрунтя кодексу поведінки дійових осіб текстів малої епічної форми Андрія Дурунди.

З цікавістю читаються і дорожні нариси, які свого часу друкувалися в обласній та республіканській пресі, дитячі оповідання, що по­даються у книзі.

Не можуть не хвилювати читача й поезії автора в розділі «І скрикнуло серце скалічене…», переповнені здебільшого нотками туги, болю й печалі.

На порозі свого помітного ювілею Андрій Дурунда зізнається: «З висоти свого шістдесятиріччя з сумом дивлюся на те, що зроблено, і з особливою — просто пекучою — прикрістю на те, що не зроблено, що міг написати, створити, що в задумах, на превеликий жаль, так і вмре…» Та радо зауважу: твори Андрія Дурунди зі збірки «Чаша» позначені майстерним поєднанням філософських роздумів, промовистих публіцистичних оцінок, ліричних замальовок. Без сумніву, вона належить до тих книжкових позицій, які варто рекомендувати читачеві. Ювілярові ж бажаю животворних задумів і нових творчих звершень.

Іван Зимомря, доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України