Біолог і мандрівник про екзоти з усього світу, які виростив у себе вдома, незабутні подорожі, а також панацею від усіх хвороб.


В одній з подорожей я дуже хотів побачити вельвічію, був відносно близько до неї, але програма гіда не передбачала цього. Я не міг собі пробачити, що не побачу цю рослину, тому підговорив ще трьох осіб із групи поїхати зі мною. Ми найняли місцеву таратайку, проїхали 35 кілометрів пустелею, щоб побачити це диво. Двоє моїх супутників так і не зрозуміли, у чому унікальність вельвічії. Вони жартували, що знімали не рослину, а те, як я радів побаченому», — розповідає біолог і мандрівник Віктор Ганущин. Подібних авантюр, на які йшов заради рослин чи тварин, було в його житті чимало. Із кожної своєї подорожі Віктор привозить насінини чи нові рослини. Сьогодні йому складно полічити кількість країн, у яких він бував, і, тим паче, назвати точну кількість екзотів, які виростив у своєму унікальному саду.

Такого місця, як садиба Віктора Ганущина неподалік Ужгорода, немає більше ніде на Закарпатті. Схожі екзотичні колекції рослин мають хіба що такі ж мандрівники-біологи, як сам Віктор. З ними він обмінюється рослинами, а також спільно планує чергові вилазки у дику природу близьких і далеких країн.

Після екскурсії місцевістю з гідом-Віктором, а також численних «Вау!», які напрошувалися після розповіді про ту чи іншу рослину, нам випала чудова можливість спробувати натуральний карпатський чай за рецептом біолога. Компоненти напою Віктор збирає власноруч, п’є чай цілий день, замінюючи ним навіть обід. Рецепт подаємо нижче, бо він дуже простий і доступний для кожного закарпатця.

За чашечкою такого чаю радимо прочитати й розмову з Віктором Ганущиним. Сподіваємося, що чималий за обсягом текст не завадить вам вловити найважливішого і сприйняти цю феноменальну людину так, як Віктора сприйняв ProZak.info, а також відомий мандрівник Богдан Логвиненко, який зробив біолога одним із героїв свого проекту «Перехожі». А це, повірте, неспроста… :)

Словацько-фінські корені й дитячий спогад про дощ

У мене мультикультурна родина. Мій батько — зі словацьких русинів, яких після війни заманювали на Рівненщину. З маминого боку — ще цікавіша історія. Бабця — українка, а дідо — наполовину фін. Моя прабабка була справжня фінка, борода в мене — від цих пращурів (Усміхається. — Авт.). З прадідом вони познайомилися, коли він грав у військовому оркестрі імператора в Петербурзі.

Я народився в Стрию. Батьки познайомилися там ще під час навчання. Затим після одруження отримали запрошення на роботу на Закарпатті. Приїхали спочатку самі, а коли вже отримали квартиру, то й мене забрали. Тому в Ужгороді живу з 1967 року.

Найяскравіший спогад — зі стрийського дитинства: я сиджу влітку на балконі й не можу гуляти, бо весь час іде дощ. Мені було десь 5 років.

Від акваріумних рибок — до форелевого господарства

Я біолог за освітою і за покликанням. З дитинства вдома розводив рибок, цікавився природою. Затим був призером і переможцем обласних олімпіад із біології і географії. Завдяки перемозі на республіканській олімпіаді з географії мав запрошення на географічний факультет. Але вступив усе ж на біологічний факультет Київського Національного університету ім. Т. Шевченка.

За дипломну роботу отримав золоту медаль Академії наук від Бориса Патона. Я мав дуже цікаву тему роботи, яка стосувалася штучного розведення риб на інкубаційних станціях. Затим мене взяли на роботу в університет, де я три роки пропрацював на посаді молодшого наукового співробітника. Одразу закріпився як здобувач у львівському виші для написання кандидатської, але в науку я так і не пішов…

У цей час почалося переформатування роботи Закарпатлісу, а мене запросили очолити форелеве господарство цієї структури. Я пройшов кожну долинку, тоді в кожному господарстві закладався невеликий інкубаційний цех для форелі. Сьогодні напрям розведення форелі взагалі не фінансується. На Закарпатті її розводять лише з господарською метою. Сьогодні в Україні згубна політика й щодо лісу: лісгосп, який має відтворювати ліс, змушений заробляти, вирубуючи його.

У роки моєї роботи в Закарпатлісі починають будувати Падіюн народним методом. Це означало, що кожне підприємство, завод робили свій гурток, а живий куток, звісно, мав робити Закарпатліс. Хто знав, як акваріуми робити — я, тому мені це й доручили. Сьогодні там ще лишилася та матеріальна база, яку я створював. У Падіюні колись були акваріуми на тисячі літрів. Звичайно, мене запросили це вести, і я почав працювати на півставки в Падіюні. Згодом запропонували стати заввідділом натуралістичної роботи, туризму і краєзнавства. Ця робота поєднувала в собі майже все, що я хотів — біологію і подорожі

Затим працював учителем біології в школі № 2. Це був 1993—95 роки. Тоді ми створювали авторські програми. У мене є три авторські програми з біології, які базовані на європейських принципах навчання. На території школи також облаштував павільйон із величезним живим кутком.

Студентська практика на Далекому Сході

Взагалі подорожі розпочинаються з університетської практики. Найкраща подорож була у 1980 році. Це був рік олімпіади, і всіх студентів із Києва відправляли якомога далі на практику. Я з кількома одногрупниками випросили практику на Далекому Сході. Нам виділили гроші на дорогу потягом, але оскільки туди потрібно було їхати майже тиждень, а практика тривала 25 днів, ми вирішили полетіти літаком. Відтак, провели понад 20 днів у чудовому Лазовському заповіднику. Це була перша така велика подорож, яка дуже запам’яталася.

Сьогодні я займаюся своїм хобі. Не працюю з 2009 року. Перед цим очолював підрозділ великої фірми, яка займається будівельними матеріалами. Ніхто не вірив, що я піду з цієї посади, але я вирішив, що грошей мені достатньо, і залишив роботу.

Двічі на рік — велика подорож, тривалістю три-чотири тижні

Я проїхав не дуже багато країн, але в деякі їжджу кілька разів, наприклад, у Індію. Подорожую з різними туристичними організаціями чи спільно з друзями, самі розробляємо маршрут. До послуг туроператорів майже не звертаюся. Буває, їжджу з невеликими компаніями, по четверо осіб. Такі подорожі мені більше подобаються. Бо є час зупинитися, зробити фото. Бо для мене те, що не сфотографоване — не існує (жарт).

Був у Середземномор’ї: Чорногорія, Хорватія, Туреччина, Туніс, Єгипет. А також Європа — це такі ближчі для Закарпаття країни. Побував у Індонезії, Малайзії, Непалі, Шрі-Ланці, Таїланді. Сьогодні дуже хочу в Китай, бо там є дуже багато цікавих регіонів із унікальними рослинами. У планах — Іспанія, Канарські острови.

Двічі на рік у мене має бути велика подорож, тривалістю три—чотири тижні. Найулюбленіше місце — словацькі Татри. Їжджу туди принаймні раз на рік влітку. Якщо би змінював місце проживання, то лише на батьківщину предків — Словаччину. Але нема на кого залишити рослини. Це ж не перевезти ніяк. Уже на старість, коли не зможу нічого робити, організую якесь товариство чи фонд, і йому це передам.

Сьогодні сфера мого зацікавлення — подорожі й рослини, а фотографія все це супроводжує. Мрію про навколосвітню подорож. Я хочу спланувати її сам, а не просто купити квиток на літак, а потім на круїз. А це вимагає суттєвої підготовки, організації подорожі й колективу однодумців.

Основна мета моїх подорожей — ознайомлення з місцевою рослинністю, тваринами, з біологією загалом. Мене цікавить не тільки краєвид. Тому й не розумію, як гіди можуть водити туристичні групи, не знаючи місцевих флори й фауни. Навіть професійні фотохудожники під ноги не дивляться.

У мене виникла дилема: вивозити каміння чи зробити щось із нього

У 2003 я купив ділянку з недобудовою неподалік Ужгорода. Родина спочатку намагалася мене відмовити від цієї ідеї. Але коли я вийшов на пагорб і побачив вид на гори — одразу зрозумів, для чого мені це місце. Тут гарно в усі пори року.

Спочатку в мене була лише вузенька частина ділянки. Просив одразу сусідів, щоб продали, але вони не погоджувалися. А коли у 2008 році почалася криза й треба було виплачувати кредити — самі прийшли продавати. У той час вони вже навезли 4 КАМази каміння під фундамент будинку. І в мене виникла дилема: або платити, наймати людей, машину, щоб це каміння вивезли кудись, або зробити щось із нього. Так за два роки з’явилася альпійська гірка, яку ви бачите сьогодні.

Пік краси тут припадає на квітень-травень, коли цвіте більшість рослин. Чимало моїх друзів із України й з-за кордону приїздять у цей час у гості. Ми обмінюємося досвідом, рослинами. Їздимо разом у експедиції зі збору рослин.

Сусіди спочатку не розуміли, як це «тулько земли пустує»

Перші три роки сусіди все хотіли мені допомогти, бо не розуміли, як це «тулько земли пустує», думали, що я чогось не розумію — прийшов тут із вароша (Усміхається. — Авт.). Але коли вже вималювався тут садочок, вони зрозуміли, для чого мені ця ділянка.

Сьогодні маю підтримку від голови сільради, трохи допомагаю їм із озелененням села. Дехто з мешканців бере приклад із мене — он навпроти роблять красивий дизайн. Люди вже дивляться, приходять до мене за порадами. Це я не забороняю і кажу їм: якщо хочете якусь рослину — просіть, я наріжу живців, розповім, як посадити, але не крадіть, не викопуйте. Мусив поставити камери спостереження на подвір’ї, бо бомжі завжди є, і хтось їм заплатить, а вони потім «хазяйнують» тут. І найбільш прикро, коли викопують те, за чим я багато років їздив, саджав. Їм все одно — чи це туя за 20 гривень, чи колекційна рослина за 20 євро.

Щоосені збираю купу горщиків із-під висаджених рослин і дивуюся — де воно все вмістилося

Мої рослини як посаджені — так і ростуть. Фактично, я не поливаю все це. Вони ростуть так, як у природному середовищі — на скелях, де їх ніхто не поливає. Тому дуже важливо правильно створити середовище для рослин, створити ідеальний дренаж, щоб не було надлишку води або навпаки — щоб вода затримувалася.

На Закарпатті всюди червениця. Це важка глина, і мені, аби щось посадити, треба привозити поживний родючий грунт. Мої друзі з інших областей дивуються, що я так довго саджаю рослини. Що їм садити — у них всюди чорнозем, а мені треба ще тачку землі хорошої привезти, і вже потім висаджувати, у підготовлене місце.

Рослини на цій гірці, до прикладу, привезені з Гімалаїв, тому потребують особливих умов, які я намагаюся створити їм. Це хебе — вічнозелена рослина з Нової Зеландії. Це дафна, яка дуже гарно цвіте й пахне, але у травні. Актинідія (дикий ківі) у мене замість винограду. Дає дуже солодкі плоди і досить багато. Це морозостійкий сорт. І доглядати за ним треба, як за виноградом — обрізати пагони раз на рік.

Я не можу порахувати, скільки тут рослин, але коли щоосені збираю купу горщиків із-під висаджених рослин і дивуюся — де воно все вмістилося (Усміхається. — Авт.). Я давно втратив лік рослинам, тому десь ставлю бірочки, десь запам’ятовую посаджене. Але коли везеш його за тисячі кілометрів, то воно переважно не забувається.

Візитка Ужгорода і його околиць — магнолії

Найунікальніші рослини в Ужгороді ростуть у саду Лаудона. Це місце треба берегти, воно є пам’яткою загальноукраїнського значення. Але сьогодні там немає навіть таблички з описом цього місця.

Я вважаю, що з міста треба забирати тополі, які під час цвітіння дають нам велику кількість пуху, який призводить до алергії. Можна замінювати звичайні тополі на пірамідальні. Такі дерева корисні для озеленення. До сакуризації ставлюся позитивно. Вважаю, що однією з візиток Ужгорода і його околиць є магнолії. Такої кількості цих рослин, як в Ужгороді, немає ніде в Україні.

Через сотні років мамонтове дерево, посаджене Віктором, буде видно з Ужгорода

У мене росте все улюблене, не можу нічого виділити і назвати, яку рослину більше люблю. Культове дерево, біля якого всі фотографуються, — секвоядендрон, мамонтове дерево. Колись, можливо, воно буде таким, що його буде видно з Ужгорода. Я про це не можу мріяти, бо до цього не доживу. Треба сотні років, щоб воно виросло. Секвоя — це найбільше у світі дерево. Є фото, коли на його пеньку зробили танцювальний майданчик або у стовбурі зробили дорогу. У мене їй доводиться рости в екстремальних умовах, бо секвоя вимагає вологих грунтів, а цього року літо було посушливим, і вона трохи поскидала хвої. Тож сьогодні кидаю під крону поживного гумусу для кращого росту.

Взяв тачку в руки, щось поробив — й одразу здоровий

У лісі розміром 10 сотин, який входить до території садиби, теж посадив деякі екзотичні рослини. Люди, коли продавали це місце, намагалися вирубати ліс, вичистити, а я хотів відновити природний вигляд. Тому перші 5 років взагалі сюди не ходив — дав час зарости всьому дикому. Тут уже перещепив деякі дикі черешні на сакури, посадив магнолію. Тепер думаю поступово забирати дикі дерева, щоб сформувати тут лісопарк. Тут, де палочки, всюди буде щось посаджено.

Сучасний промисловий сад мене не надихає. Я люблю, коли є свій дизайн, задум у посадці. Радію, коли каміння обростає мохом, бо це завжди додає загадковості. До речі, цей процес можна прискорити — треба кілька разів намастити каміння йогуртом. Звичайно, це каміння має бути не на пекучому сонці, а у затінку — і буде природний мох.

Коли відчуваю початок хвороби — завжди приходжу сюди. Якщо сидітиму вдома — точно захворію. А сюди прийшов, узяв тачку в руки, щось поробив — й одразу здоровий. Протягом дня я не обідаю — тільки п’ю свій чай із натуральних, власноруч зібраних компонентів. Основний склад — м’ята, меліса, звіробій, деревій. У глиняний чайник сиплю висушені м’яту, материнку, чебрець, мелісу, трохи деревію, а також підсолоджую трохи за смаком і даю настоятися.

Про те, чому життя вдалося

Я роблю свою улюблену справу все життя. Це мене й надихає. У мене немає протиріччя між роботою й бажанням. Я почуваюся щасливим, бо роблю те, що хочу. Не роблю на когось, а роблю на себе, і роблю те, що хочу. Тобто життя вдалося.

Наталія Каралкіна, фото Роберта Паппа