У аеропорту Стамбула стався теракт. Сталося кілька вибухів, у результаті яких загинули понад 40 людей і ще 150 дістали поранення.


Ужгородець Стас Грещишин разом із дружиною Катериною відгуляли весілля в Ужгороді й поїхали в медовий місяць. Але сталося так, що опинилися в аеропорту Стамбула під час теракту. Стас Грещишин є координатором громадської організації «Захист патріотів» і має певні навики з тактичної медицини. І ці навики йому знадобилися, щоб рятувати людей в аеропорту після теракту.

Станіслав із дружиною Катериною перебували в аеропорту Стамбула в очікуванні свого внутрішнього рейсу в Даламант, із відльотом о 23.35. І тут сталися теракти.

У цей час Станіславові ще вдалося написати на своїй сторінці у Facebook такі слова:   «Друзі. Ми в безпеці. Більше напишу згодом. Нам допомагають місцеві чудові молоді світлі люди. Не бійтеся. Обіймаємо всіх. До зв’язку».

І лише в ніч на четвер Стас зробив новий запис: «Ще ніколи так чітко не мислив. Ще ніколи так не боявся за когось. Взагалі ще ніколи так не боявся. Ти сидиш і абсолютно спокійно плануєш, де можеш закрити її і з чим кинутися на будь-кого, хто зайде вбивати. Не побажаю пережити таке нікому, але готуватися порекомендував би всім, бо світ із кожним днем менший, але бідних людей, які не знають любові, у ньому ще багато. Робити більше добра і готуватися до гіршого. З такими думками я полечу зі Стамбула. Сподіваюся, що без пригод».

На офіційній сторінці організації «Захист патріотів» є коротка розповідь Станіслава про те, як він із дружиною пережив ці страшні години в аеропорту.

«Ми прилетіли о 21.00 в Стамбул, в аеропорт «Ататюрк». Звідти о 23.35 повинні були вилітати в Даламант внутрішнім рейсом «Turkish airlines». Ми затрималися на паспортному контролі, потім — у «Duty Free». Близько 22.00 вирушили до столів реєстрації внутрішніх рейсів.

Спочатку ми побачили охоронців, які бігли з другого поверху ескалатором. Ми подумали, що вони женуться за кимось. Тоді почули звуки пострілів. У аеропорту почалася паніка. Потім мертва тиша і перший вибух.

Вибух пролунав на поверсі вище і ми побачили лише, як телевізори, які висіли на стелі, попадали вниз. Усі почали бігти. Я рефлекторно тримався стіни, тримаючи Катрусю біля себе. Основна маса людей створила натовп біля основного входу в аеропорт. Ми ж звернули направо у зону «Duty Free» і випросили в охоронців пропустити нас (там не можна заходити назад). Відійшли на відстань метрів 50.

Пролунав другий вибух. Значно сильніший. Мені вцілило щось тупе в голову. Текла кров, але я розумів, що це щось легеньке і не було часу про це думати. Я ще ніколи не відчував стадний інстинкт, як тоді. Люди почали бігти до столів паспортного контролю. Ми ж знову звернули і потрапили до поліцейського офісу.

Те, що я побачив там, мене максимально протверезило: поліцейські без рацій, у паніці, усі з пістолетами, але ніхто не в курсі, що робити. Одна дівчина-поліцейка просто плакала в істериці. В офіс забігло багато людей. Ми з Катрусею вибрали куток біля стіни і «знизили горизонт».

Оскільки англійською ніхто не говорив, wi-fi вирубився і люди відверто панікували (особливо дивлячись на моє чоло), ми почали їх заспокоювати, просити дихати глибше і намагалися дізнатися у поліції, який у них план дій. Плану дій, очевидно, не було.

Тоді принесли поранену жінку. На лівій нозі вище коліна велика пляма крові та імпровізований джут із хустинки. Я попросив перевірити його і спокійно запхав пальця під нього. З нею було ще дві жінки. Жодна не говорила англійською. Тому я, як у грі «Крокодил», показав своїм тілом, що їй просто треба лягти на спину і підняти ногу на стілець. Коли вона так зробила, ми з її подругою побачили численні дрібні рани. Кровотечі вже не було, але я вирішив затягнути джут. Поліз у її сумочку, взяв звідти щіточку для вій і зробив турнікет з хустки. Попросив тримати його одну з її подруг.

Далі підклав їй під голову кілька рулонів туалетного паперу, показав, що їй треба дихати глибоко і попросив другу дівчину принести їй води і регулярно давати їй пити (усе на жестах). Потім почав оглядати її і побачив кілька дірочок на спині. Кровотечі не було, диханню не заважало, тому я їх не чіпав, хоча їй було боляче. Пізніше перевернув її на бік, бо її наче нудило. Так вона лежала поки не прийшли медики і не забрали її.

Пізніше ми познайомилися з двома турками, які щойно прилетіли з Києва і були в черзі до паспортного контролю, коли сталися вибухи. Ми подружилися і зараз живемо в батьків одного з них.

Ми постійно комунікували з Катрусею. Оцінювали ситуацію, заспокоювали інших і тримали горизонт низько. Регулярно писали СМСки родичам, що ми в безпеці. Намагалися випитати від поліцейських, яка ситуація ззовні і який їхній план. Це все — тренінги «Захисту патріотів», які я спостерігав.

Загиблих більше, ніж кажуть у новинах. Вибухи і стрілянина були всередині. Аеропорт, принаймні та частина поліції, яку бачили ми, теж був не готовий. Ніхто з поліцейських у нашому приміщенні (близько 10—12) не вмів надавати першу допомогу. Ніяких аптечок. Ніяких бинтів. Це ми були в їхньому офісі! Ті турки, з якими ми познайомилися, допомагали пораненим в епіцентрі вибуху. Для них це вже третій теракт у цьому році. Один з них лікар. Не змогли врятувати нікого».

І ось ще деякі слова, які Станіслав Грещишин сказав «Громадському». Це слова про готовність до терактів і страх.

«Було дуже страшно. І не стільки від цих вибухів, а від того, як люди поводяться в таких ситуаціях. Як разом зі страхом поширюється недовіра. Тому що ніхто не знає, чи може бути хтось у цій кімнаті ще одним смертником. Ти перебуваєш у кімнаті з майже сотнею людей і всі дивляться одне на одного дуже підозріло. І здавалося, що якщо когось знайдуть, то ця кімната перетвориться на повний хаос», — сказав свідок теракту. «Ми проходили через цю залу, там лежали накриті тіла, там підлога була в крові. А далі коридором усе якось було так організовано, що там утворився натовп. І після того, що сталося, вже ніяк не хотілося у цей натовп йти, бо ти не довіряєш нікому і нічому», — розказав Станіслав.

«Я не знаю, чи можна бути до такого готовим, мені важко зараз оцінювати. Але, зважаючи на ситуацію у нашій країні, ситуацію із тероризмом, треба готуватися і тренуватися. Адже з огляду на ту сферу, у якій я працюю, виявилося, що поліцейські та працівники аеропорту, яких ми бачили, були не готові до такого», — зазначив у коментарі «Громадському» Грещишин.


ДО ТЕМИ

Чи варто закарпатцям боятися їхати до Туреччини на відпочинок?

Теракт у Стамбулі налякав деяких потенційних туристів, однак експерти стверджують, що зараз у всьому світі нелегкі часи і стамбульський теракт не є якимось винятком.

«На території України йде справжня війна, але чи могли би ви сказати комусь із потенційних закордонних туристів, що не варто їхати на відпочинок до Закарпаття через війну на Донбасі? Або чи сказали би ви комусь зі знайомих, що не варто їхати на відпочинок до Парижа? Звичайно, ні. Але ж це в Парижі в середині листопада минулого року внаслідок терактів загинуло втричі більше людей, ніж від вибуху в Стамбулі.

Тому боятися їхати на відпочинок до Туреччини не варто. Тим більше, що 90 % туристів відпочивають не на півночі Туреччини, а на півдні, головним чином у Анталії. Це спокійний туристичний регіон. Зараз тури в Туреччину доволі дешеві, щоправда, так може тривати недовго, бо керівництво Туреччини та Росії близьке до компромісу, після якого російські туристи можуть повернутися на турецькі курорти», — розповіли виданню ProZak.info в туристичній агенції «Люкс-Тур».