Віктор Теличко: Музика — це втаємничені вібрації

Наталія Каралкіна, фото Олександри Шевченко, ProZak.info 02.07.2016 09:08 СОЦІО

Понад 30 років закарпатський композитор народжує музику і навчає інших робити її досконалою.


Наш Всесвіт — це суцільні вібрації, починаючи від рентгенівських променів і закінчуючи інфразвуком, а потім переходячи до вібрацій ще менш помітних. Що таке доба? Це коливання день-ніч. Що таке пора року? Це ще повільніше коливання… Ми всі постійно знаходимося в неосяжному просторі вібрацій різної частоти, тривалості, сили, з яких митець обирає потрібні йому саме для даного твору», — розмірковує про сутність музики композитор Віктор Теличко. Його життя теж є чималою частиною академічної музики, якій присвятив понад 30 років життя.

Голова Закарпатського осередку Національної спілки композиторів України, піаніст, педагог, музично-громадський діяч, викладач-методист Ужгородського державного музичного училища ім. Д. Задора, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій ім. Д. Задора та братів Шерегіїв, доцент Мукачівського державного університету Віктор Теличко, безсумнівно, знає ціну кожній ноті в композиції. Його твори виконують закарпатські й українські музиканти, а також слухають у Бельгії, Португалії, Франції, Польщі, Німеччині, Угорщині, Словаччині. В Німеччині ряд творів записано у фонд західнонімецького державного радіо, в Чикаго і Бостоні створили окрему програму про музику закарпатця Віктора Теличка.

Він поважає людську щирість, чесність і не може назвати негативних рис у людях, що його оточують. Найбільшим своїм досягненням вважає продовження композиторської генеалогії на Закарпатті, яка є в основі місцевої академічної музики: Дезидерій Задор, його перший учень Іштван Мартон, пізніше — Володимир Волонтир; перший учень Мартона з композиції Євген Станкович, пізніше Анатолій Затін, Віктор Теличко, Катерина Ендрик, інші. Сьогодні на Закарпатті композицію ведуть троє професійних композиторів — В. Теличко, В. Волонтир, В. Янцо.

У Віктора Теличка, безсумнівно, є власний погляд на музичні справи в Україні й на Закарпатті. Він пояснює, чому переважання танцювальної музики перетворює демократичну державу на Зімбабве, а також чому в музучилищі не буває поганих студентів і в чому полягає щастя композитора. Словом, не будемо переказувати всього, про що говорили з відомим композитором, читайте далі пряму мову закарпатця, який знає, що композицію можна прорахувати, але для створення шедевра обчислення і логіки замало, бо музику треба відчувати серцем.

Дитинство, точні науки і слухання радіо

Коли я був дитиною, джерелом музики для мене було радіо, яке транслювало українську, класичну музику. Сьогодні в нас дуже багато розважальної музики в ефірі й дуже мало класики, мало справжньої народної музики. У дитинстві я слухав музику з великим зацікавленням, хоча тоді навряд чи думав, що стану музикантом.

У шкільний період я два роки поспіль здобував перші місця на міському рівні з математики і фізики, любив точні науки. Мій стрийко, який на той час уже був доктором із фізики, пропонував мені вступати на фізико-математичний факультет. Але в моєму житті була ще й музична школа, були вчителі, які привідкрили особливу таїну музики — Людмила Шапран, Емілій Кобулей, Іштван Мартон. Коли закінчував музичну школу, утвердився в думці, що піду в музику. Найбільше мені хотілося її писати.

Фортепіано з облігацій і перша мелодія

У 6-річному віці була така історія. Мої батьки один раз у житті купили облігації, на які розігрувалася різна побутова техніка й, зокрема, фортепіано. Виграш можна було взяти грошима. Але батько сказав узяти інструмент. Мене одразу «потягнуло» до фортепіано. А тоді по радіо дуже часто транслювали пісню з фільму «Діти капітана Гранта» — «Жил на свете капитан…». Якщо у фортепіано натискати на білі клавіші, виходить «соль-мі-до, соль-мі-до, сі-ля-сі-сі, со-ля-сі-до-ре-мі-фа…» — підряд іде гама. І я не знаю, чи то було якесь провидіння або що, але я зіграв цю мелодію. Мама в цей час наспівувала пісню, а я за нею натискав клавіші. Зрозумів, що граю правильно, і вже за 10—15 хвилин підібрав приспів. Наступного дня з допомогою мами підібрав усю пісню. З того часу мене вже було не відтягнути від фортепіано (Усміхається — Авт.).

Музично обдаровані батьки

Моя мама — філолог за освітою — була дуже музична від природи. На слух могла підібрати будь-яку мелодію на фортепіано, грала на мандоліні, дуже гарно співала. На жаль, у молодому віці перенесла не одну складну операцію і стала інвалідом до кінця життя. А батько — доктор медичних наук, професор — протягом 33 років співав у чоловічій капелі Ужгородського університету. В цей час капела була дуже представницька. І сьогодні вона залишається не менш популярною завдяки Василеві Гайдуку — моєму старшому колезі, відомому закарпатському музикантові. Це унікальний колектив у Україні, принаймні я не знаю, аби ще десь була така капела професорсько-викладацького складу університету, як при УжНУ.

Консерваторія і романтичні спогади

Моя дружина — викладачка, піаністка. Понад 30 років працює в Ужгородському музичному училищі імені Д. Є. Задора. Цього року указом президента була відзначена почесним званням «Заслужений працівник культури України». Працює з віддачею, творчо, любить студентів. Ми разом навчалися в Київській консерваторії, у нас була хороша щира компанія, у якій я знайшов свою половинку. Маю дуже гарні спогади з цього періоду. Ми тоді й завзято вчилися, й романтично проводили час, і їздили Україною з концертами.

Наші діти мають хист до музики. Донька закінчила музучилище з відзнакою, син — чудовий віолончеліст. Закінчив школу і не хотів займатися музикою. Сьогодні вони реалізують себе в інших сферах. Син — єдиний, напевно, на Закарпатті лауреат міжнародних конкурсів і водночас майстер спорту та чемпіон Європи (Усміхається — Авт.).

У музиці є своя логіка, яку можна вирахувати

У перекладі з грецької «musicе» це головне мистецтво. І я переконуюся в тому, що коли ми говоримо про надзвичайно талановитий живопис або поезію, то однією з високих похвал є те, що в поезії, живописі, архітектурі є якась музика. Виходить, що справді музика це мистецтво серед мистецтв і водночас це окреме мистецтво. Музика — це утаємничені вібрації. Наш Всесвіт — це суцільні вібрації, починаючи від рентгенівських променів і закінчуючи інфразвуком, а потім переходячи до вібрацій ще менш помітних. Що таке доба? Це коливання день-ніч. Що таке пора року? Це ще повільніше коливання.

У музиці є своя логіка, яку можна вирахувати. Є такі слова Пушкіна у драмі «Моцарт і Сальєрі»: «Я алгеброй гармонию поверил». Всі видатні композитори любили точні науки. Юний Моцарт, коли почав подорожувати по Європі з концертами як вундеркінд, писав батькові про те, щоб той надіслав йому нові збірники завдань із математики і фізики, тому що вже все вирішив. Він за день розв’язував по 16—20 задач. Поліфонія Баха — це теж своєрідна математика, тому що оперувати темою і трансформувати її — стискати, розтягувати, але так, щоб вона мелодійно звучала з іншими темами — треба вміти прорахувати.

Музика від споглядання природи

Всі митці є провідниками медіуму, вони поєднують зовнішній і внутрішній світ. Тому природа у творчості всіх композиторів відіграє дуже важливу роль. Дезидерій Задор свою першу фольклорну експедицію половиною районів Закарпаття зробив на велосипеді. Причому він віз із собою 25-кілограмовий магнітофон, щоб одразу записувати музику. Я люблю Міжгірщину, звідки родом мій батько. Закарпаття взагалі дуже різноманітне, тут є дуже цивілізовані містечка й дуже глухі села. Природа мене однозначно надихає.

Українську академічну музику пригнічують тим, що абсолютно не підтримують. Є музика для розваги, зрозуміла одразу й під час якої ноги просяться до танцю. Це її функція і я не кажу, що це погано, бо вона потрібна. Але є музика, яка налаштовує не тільки на чисті емоції, а й на чисті думки — духовна, класична, академічна музика. І не може бути так, щоб музика до танцю займала багато місця, а класична — зовсім мало, бо це Зімбабве. Треба, аби вона займала принаймні третину. Тоді можна казати, що це європейський вибір, про який ми всюди кричимо, але не робимо.

Сьогодні українську академічну музику пригнічують тим, що абсолютно не підтримують. Я бачив інтерв’ю колишнього головного режисера закарпатського драмтеатру Станіслава Мойсеєва, якого добре знаю. Свого часу він виїхав до Києва, заснував Київський академічний Молодий театр, став народним артистом України. В інтерв’ю з Кириленком (колишній міністр культури — Авт.) він пояснює, що коли польський театр їде в Європу на фестиваль, то їм ніхто не говорить, що грошей немає. А в нас коли просиш 20 тисяч, дають десять, наступного року просиш десять — дають сім, далі…

Наш народ музичний і взагалі чутливий до мистецтва. Хтось розвиває ці здібності, комусь не вдається. В нас у музучилищі нездібні студенти бувають, але рідко.

Симфонія-присвята улюбленим викладачам

Важливим для мене твором є симфонія для камерного оркестру «Ремінісценції», яка складається з чотирьох частин. Кожна з них присвячена пам’яті чотирьох видатних музикантів нашого часу — засновника Закарпатського народного хору Петра Милославського, мого другого вчителя з композиції Іштвана Мартона, вчительки з фортепіано Семіраміди Хосроєвої і Дезидерія Задора. До фінального завершення цієї симфонії я йшов не один рік. Кілька разів вона виконувалася, була відзначена обласною премією ім. Д. Задора. Особливим змістом для мене наповнена пісня-поема «Наш Тарас» на слова Василя Вовчка. Я написав її для солістів, змішаного хору та симфонічного оркестру. Багато разів вона звучала в Києві, по радіо її транслювали. Є твори і в інших жанрах, важливі для мене. Сподіваюся, що це ще не все.

Понад 5 тисяч випускників за 70 років

Викладацька робота виснажує всіх. Вона важка. І той, хто не поважає викладачів, дуже сильно неправий. Є римський вислів початку минулого тисячоліття: «Першою людиною після правителів має бути вчитель».

У нашому музучилищі дуже ввічливі стосунки між викладачами і студентами. Ми намагаємося наблизити їх до розуміння того, що музика надзвичайно глибока й багатоманітна. Напередодні 70-річчя нашого музучилища хочу з радістю сказати, що наш колектив робить усе для того, щоб зберегти кращі традиції. Бо спочатку треба зберегти краще, а потім розвивати нове, а не ламати все підряд.

За ці 70 років у нас було понад 5 тисяч випускників. Серед них — Євген Станкович, Гізелла Ціпола, і Віктор Янцо, який займався в мене за класом композиції, закінчував наше музучилище. Потім вступив до музичної академії, яку разом з аспірантурою закінчив у Євгена Станковича. Це дуже талановитий композитор, він у розквіті. Займається естрадою з яскраво вираженим регіональним колоритом, але робить це талановито, професійно. У нього багато обробок закарпатських пісень. Така естрада нам потрібна.

Нам усім дуже сумно, що нас залишила Наталія Висіч, але в неї були такі учні, як Тетяна Тищенко, Катерина Ісак-Гажо, Антон Дегтярьов, Ольга Чундак-Несух, Леся Гайдук, які вже самі концертують та ведуть клас органа. Крім цього в нас є клас композиції. Не всі музучилища в Україні мають такі спеціалізації.

Музичні справи на Закарпатті такі ж, як у всій Україні

На Закарпатті представлені практично всі види музичного мистецтва і це дуже добре. В кожному виді музичного мистецтва є свої таланти, досягнення. В Закарпатській філармонії бувають не зовсім повні зали і бувають повні. Але у Львові, Києві така ж ситуація, причому ці міста набагато більші. Треба просто реальніше до цього ставитися. Бо бувають концерти з повними аншлагами, зокрема на симфонічний оркестр.

Сьогодні треба займатися позитивним державотворенням. Бо тоді ми починаємо звертати увагу на дітей — майбутнє держави, яким потрібні музика, театр. Перед такими заходами дітям варто пояснювати, що вони йдуть слухати чи дивитися і як поводитися в таких закладах. А тих, хто служить цій музиці, треба номінально забезпечувати. Ніхто ж не говорить про великі гонорари. Бо сьогодні в нас, на жаль, жахливий перекос.

Про симфонію життя

Симфонія життя, безумовно, має вступ, основну частину, закінчення. Але в кожній симфонії кульмінація знаходиться в різних частинах. І ці частини теж можуть мати різні співрозмірності. У симфонічному циклі іноді перша частина буває дуже важлива, іноді — фінальна. Якщо говорити про своє життя, сьогодні я не хотів би підбивати підсумки. Але те, що в мене було дуже гарне дитинство, юнацтво, і те, що в мене були дуже гарні вчителі, це точно: за класом композиції — Мирослав Скорик, фортепіано — Аза Рощина. Ця частина життя, безумовно, гарна.

Безумовно, є речі, за якими шкодуєш у житті. Я шкодую, що поряд із нами немає тих людей, яких уже немає: колег, рідних, батьків. У такому віці починаєш до цього ставитися більш стримано, ніж раніше, розуміючи, що це теж частина життя, можливо, третя частина симфонії.

Щастя — це коли ти комусь потрібний

Я щаслива людина, тому що в мене є діти й онуки, всі живі-здорові. Також у мене є улюблена робота, улюблені учні. Раніше казали так: щастя — це коли ти комусь потрібний. Щось у цьому є. Напевно, універсальну формулу вивести неможливо, але якщо ти потрібний людям і якщо можеш дати їм щось позитивне, допомагаєш їм, то це близько до щастя.

Наталія Каралкіна, фото Олександри Шевченко, ProZak.info

ТЕГИ : віктор теличко

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат