Імре Полані присвятив архівам 30 років свого життя, за що був удостоєний Золотого Гербового Хреста.


140 років тому, в березні 1876 року, архіваріусом Ужанського жупного управління був призначений Імре Полані, який з 1862 року працював у зазначеній адміністративній установі нотаріальним радником. І. Полані — єдиний в історії архівної справи історичного Закарпаття архівіст, котрий безперервно займався цією важливою соціально і духовно значимою ділянкою роботи впродовж 30 років — до 1906 року.

Народився один із найтитулованіших в історії архівістики Срібної Землі працівник у 1828 році у заможній сім’ї в м. Мукачеві. Навчався в Буді, древній столиці Угорщини, найстарішій частині нинішнього Будапешта, що розташована на правому березі Дунаю.

Після навчання у 1850 році вступив на службу до Земплінського жупного управління, звідки й перейшов до Ужанської жупи на нове місце роботи. Імре Полані став гідним спадкоємцем свого попередника-архівіста й архівознавця Яноша Горвата. Важливим досягненням діяльності Я. Горвата, зокрема, стало створення необхідних умов для зберігання документів. Для цього архіву було передано спеціальне приміщення та обладнання. Високо цінуючи його роботу, в 1861—1863 роках керівництвом жупи Яношу Горвату було виплачено, крім зарплати, гонорар у розмірі 3 000 флоринів. Захоплювався також науково-дослідницькою роботою, результатом якої стало написання монографії про Ужанську жупу загальним обсягом 30 зошитів. В 1872 році тексти трьох зошитів були опубліковані, а інші залишилися в рукописному варіанті.

Прийнявши значне за обсягом документальне господарство, Імре Полані провів кваліфіковану роботу з подальшої систематизації, вдосконалення обліку та відповідного фондування письмових першоджерел адміністративно-територіальної одиниці. Він забезпечив добре зберігання історичних носіїв інформації та їх використання. Безсумнівно, тодішні обсяги документообігу, що створювалися рукописно кабінетними чиновниками, не рівня нинішній безперервній та різноплановій лавині численних носіїв інформації щодо багатогранної діяльності в усіх сферах суспільного буття. Але й опрацьовувати рукописні документи було незрівнянно складніше, ніж друковані в нинішніх умовах.

За багаторічну висококваліфіковану і ефективну роботу на ниві архівної справи в Ужанському жупному управлінні у віці 76 років, 20 березня 1904 року, авторитетний і поважний архівіст був удостоєний однієї з найвищих урядових нагород — Золотого Гербового Хреста. Це також єдиний випадок в історії архівної справи Закарпаття, коли високопрофесійну і самовіддану багаторічну працю архівіста було так високо оцінено державними чиновниками. І донині, за всіх режимів жоден працівник архівної системи краю не удостоєний вищої або подібної урядової нагороди. Правда, у 2010 році весь колектив Державного архіву Закарпатської області (з нашої ініціативи) за вагомий внесок у забезпечення реалізації державної політики у сфері архівної справи незалежної України, багаторічну плідну діяльність зі збереження національної історико-культурної спадщини та високу професійну майстерність удостоєний Почесної грамоти Кабінету Міністрів України. А дещо раніше, у радянський період (у 1970-ті роки) досвідчений архівіст Олександр Павлович Славік за вагомі особисті результати в роботі одержав високу нагороду — грамоту Верховної Ради УРСР. Автор цих рядків у 2002 році за особистий вклад у розвиток архівної справи був удостоєний Почесної грамоти Кабінету Міністрів України.

У 1906 році на 78-му році життя Імре Полані передав естафету нелегкої, специфічної, непомітної і водночас необхідної роботи в жупному архіві своєму учневі Іштванові Кенде. На жаль, документи про те, скільки ще прожив знаменитий архівіст, не збереглися. А наші звернення до Угорського державного архіву в Будапешті та регіонального Земплінського архіву в Словаччині позитивних результатів також не дали.

Вперше в Україні про Імре Полані нами було опубліковано статтю у першому випуску бібліографічного довідника «Українські архівісти», що вийшов у світ у Києві у 1999 році. Видання здійснили Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України (нині — Державна архівна служба) спільно з Українським державним науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства, а також Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України. Згодом бібліографічний довідник був перевиданий.

Загальновідомо, що, на превеликий жаль, нинішній стан архівної справи в Україні та області, як і усіх інших галузей народногосподарського комплексу, потребує суттєвого поліпшення. Одна з причин негараздів — кадрова нерозбірливість, результатом якої нерідко є призначення на відповідальні посади державних службовців практично професійно непридатних осіб. Часом такі рішення пояснюються політичною доцільністю, але насправді це швидше данина політичній моді або точніше — руйнування відповідних галузей і розвиток корумпованості в органах влади зверху донизу. Руйнівним, на переконання професіоналів архівної справи України, було призначення, зокрема, на посаду голови Державного комітету архівів України … заступника директора арматурного заводу. Головне і чи не єдине, чим вона вихвалялася — це першочергове її призначення і перепризначення на посаду особисто Януковичем. Зрозуміло, що в ході однієї з перших наших зустрічей, на моє запитання щодо пріоритетів нової роботи, пролунало: «А я працюю всього на 15—20 відсотків. Суті роботи я ще не знаю».

У так званого керівника важливої державної ділянки роботи був майже цілком відсутній галузевий поняттєвий багаж. Не дивно, що на колегіях звучали слова про роботу в «онлайн», «державних комітетів архівів Волинської, Дніпропетровської…» та інших областей… Звичайно, це викликало сміх, але не смішно, коли непрофесіоналізм руйнує систему галузі, необхідну для соціального захисту життєвих потреб населення, збереження історичної пам’яті українського народу, його матеріальної й духовної культури — не фільтрованої свідомістю комуно-залізобетонно-арматурного рівня, а справжнього, національно-патріотичного, недосяжного для «політично доцільних» призначенців. Тому й не дивно, що незабаром Державний комітет архівів України з відповідними повноваженнями при такому «керівникові» став «обрізаною» Державною архівною службою, яка нині немає навіть галузевих нагород… Припинено зведення головного корпусу архівної служби України, будівництва якого так наполегливо й нелегко добивалися керівники-професіонали системи — доктори історичних наук, професори Руслан Якович Пиріг, Геннадій Володимирович Боряк та Олександр Андрійович Удод. Через професійну непридатність О. Г. створено чимало інших проблем у галузі.

Але, на наше переконання, здорове начало в архівній системі України збереглося. Якщо ми будемо пам’ятати гідних справи діячів сторічної давнини, її (архівної системи) належне оновлення і розвиток — неминучі.

М. Делеган, голова правління Закарпатської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, кандидат історичних наук