3 квітня Магдалині Ерделі виповнилося б 100 років.

Про трьох китів крайового живопису Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая й Федора Манайла так чи інакше пишуть щороку. Але їхні дружини, музи Магдалина, Маргарита і Марія, закономірно залишаються в тіні, поза кадром. Закономірно, але несправедливо. Адже завдяки насамперед їм майстри набиралися енергії творити, фантазувати, новаторствувати, були доглянутими, випрасуваними й обласканими. Ясна річ, це твердження стосується і видатних письменників, композиторів, політиків, діячів. Фігурально гну до того, що в двері постукала знакова дата Магдалини Ерделі.

Півстоліття ревно берегла пам’ять про мужа

Магдалина Ерделі (дівоче прізвище Сливка) народилася 3 квітня 1916 року в Ужгороді на вулиці Собранецькій. «То був дурний апріль», —   жартувала. Її батьки — куратор греко-католицької церкви Ян Сливка (родом зі села Клячаново, що на Мукачівщині) й домогосподарка Жужанна Мадяр (родом зі села Бежовце, що в Словаччині) — мали 9 дітей. Але троє вмерли малими, а саме Лоціко, Моргітка, Морішка. Зосталися Дюла, Пітю, Анна, Йончі, Йовжі й Магда. В дитинстві Магда   щороку ходила до знайомих болгар полоти моркву. Зароблені гроші віддавала матері. Закінчила словацьку школу. Через гімназиста Андрія Товта 16-річна юнка познайомилася зі 41-річним старим легінем Адальбертом Ерделі. І художник закохався в натурницю.   Коли в 1934 і 1937 роках Магдалина двічі їздила в Італію до сестри Анни, то допомагав виходжувати документи. Молода жінка відпочивала в Римі, Мілані, Равенні, Флоренції. Трохи працювала й танцівницею. «Ерделі мені туди писав, аби поверталася додому. Дружині Бокшая казав, що не знаходить собі місця, що жити без мене не може. До Трнави вислав мені гроші, бо на границі з Німеччиною, перед Віднем, несподівано мусіла м пересісти на інший поїзд. Стрічав мене туй із ружами», — так колись колоритно розповідала пані Магдушка. До речі, вільно володіла словацькою та угорською мовами, добре розуміла русинську, українську та російську.

Наприкінці 1938 року Магдалина Сливка й Адальберт Ерделі оселилися на вулиці Тихій (нині — Ерделі) у будинку, який подарував художникові давній приятель, інженер Ян Груза. Через політичні катаклізми на Підкарпатській Русі чех поспіхом покидав Ужгород, тому й вирішив зробити благородний жест. Згодом будинок став постійним місцем зустрічі митців, своєрідним культурним осередком.  

Ставши вдовою, Ерделійка десятиліттями вела спокійний, одноманітний спосіб життя. Регулярно ходила на ринок за продуктами, варила собі їсти, відпочивала в саду, постійно дивилася угорські телесеріали, навідувала сусідів, знайомих, аби поспілкуватися, доброзичливо попліткувати. Водночас півстоліття ревно берегла пам’ять про мужа. Берегла так, як могла, як розуміла. Хата Магдалини Ерделі нагадувала музей, натомість створити справжній господарка категорично відмовлялася. Вперше Ерделійку обікрали в листопаді 2000 року. Тоді злочинцям вдалося безслідно зникнути з чотирма полотнами. А вже в ніч на 17 вересня 2004-го ці ж покидьки, перекусивши пасатижами двері-ґрати, проникли в будинок і, зв’язавши вдову електричним дротом, викрали всі 50 полотен. Хоронили Ерделійку 20 вересня, рівно через 49 років після чоловіка. Це загадкове послання з небес.  

«Страждаю, як Крістуш: я — невинний»

Фрагменти спогадів Магдалини Ерделі про свого мужа.

— Ерделі ласкаво називав мене Розі, Магдушкою. І я його кликала Розі, Бийлом. Ми зверталися один до одного на «ви». «Розі, ідіть лиш сюди!» — він мені. Або я йому: «Розі, хочу то, хочу то…» Ділився зі мною планами, радився, коли й що малювати. Писав портрет або натюрморт — стояла м коло нього, говорили-сьме. Знала м, коли хоче робити, коли відпочивати, а коли їсти. Не треба було йому ніякого кришталю, мав свою ложку, вилку, погар. Але обов’язково салфетку клала м. Часто повторював: «Магдушко, не варіть мені нич, не готуйте мені ні перше, ні друге: хліб, солонина, вода й цигара — і я найщасливіший на світі чоловік!» Любив пити червене вино, а ще дуже пиво. Акуратним був, педантним. Усе чисте мало його чекати. Знала м, як треба скласти штани, сорочку, майку. Жебеловки мила пахнючим милом…

Душевно мучився, коли за комуністів називали його формалістом, космополітом, бо ніби не так малює, як треба. «Страждаю, як Крістуш: я — невинний», — казав мені. Сумним таким був. Доводилося і всяку дурницю малювати. І письменник Юрій Гойда писав у газеті, що Ерделі не знає анатомії людського тіла. А раз Андрій Коцка, Бийлів учень, прийшов до нас, побачив портрет Дезидерія Задора й ущипливо: «А чому в нього рука ніби дерев’яна?» Ерделі ж пішов при нагоді до Коцки й кинув на якийсь портрет: «Бонді, в тебе що — руки ватою набиті?» Бувало, що я переконувала чоловіка виїхати звідси, приміром, до його рідних сестер у Чехословаччину або Угорщину. А він на це: «Нікуди звідси не поїду, бо дуже люблю ці гори, цих добрих і бідних людей». Дуже много читав. Будь-де сідав і читав. Усе підкреслював цікаві думки в книжках. Міг уголос сам із собою дискутувати. Умів грати на роялі. Часто ходив по двору босим. А пак наллє води в лавор, покладе ноги й фіглює: «Мию в потоці ноги». А якось 25 мая, на день народження Ерделі, пішли-сьме на річку. Файна погода, вода тепла — він сидить, малює. І раптом йому на кінчик носа сів малий метелик. Радів, як дітвак: «Магдо, Магдо, дивіться: то моя мама прилетіла мене поздоровити. А онде, на листку, сидить мій отець! Дивіться, Магдо!»

«Ми з Бийлом прожили на віру 23 роки»

— Іноді ледве вдавалося картину продати, а іноді й за банку меду або жиру віддавала м. Одного разу несподівано навідала нас дружина великого начальника Івана Туряниці. Я все красиво старалася робити: скатертю чистенькою стіл накрила, тарілки, вилки, салфетки подала, а пак лише зі шпарґейта печену картоплю. І сіль. Спостерігала м за гостею. Вона мовчала, але надивуватися в собі ніяк не могла. Тоді дуже бідно жили-сьме. Я мусіла заробляти гроші навіть грою в карти. А раз повернувся Бийло під ранок додому і впав серед кімнати. Я йому подушку підклала під голову, оцтом груди розтирала, пити давала, поки не прийшов до тями. Пак терапевт Мейсарош звідав : «Бийло, що з тобою?» «Тать видиш, Пішто, встати не можу». Лікарі   радили Ерделі місяць відлежати, але він натуру мав неспокійну. Великими цімборами Ерделі були композитор Дезидерій Задор, лікар Олександр Фединець, начальник   Мішко Фегір. Лише їм Ерделі довіряв як самому собі.

Ми з Бийлом прожили на віру 23 роки. І розписалися лише в липні 1955-го, тобто за два місяці до його смерті. Розписалися в лікарні. Не хотів мене лишати саму й без нічого. «Розі, ідіть за Федором, най принесе книгу», — вповів. То був працівник загсу. Я пішла, передала просьбу. А Бийло мав добрих друзів — лікаря Добоша і одну лікарку. «Будете свідками, та й заодно перевірте, чи я не дурний», — фіглював. А 18 септембра казав: «Розі, най всюди горить світло, най музика всюди грає, бо скоро я буду мати маленьку й темну кімнатку. Магдушко, я маю вже йти. Завтра мене в такий час не буде. Дуже болить мене рука, від цього нич гіршого не є». Я сиділа коло нього, сльози мені текли. «Що завтра буде?» — звідаю. «Відсалютую пану Богу й буду на небі малювати святі образи». Ерделі був дуже віруючим, дуже, хоча до церкви й не ходив. «Як буду, Розі, жити без вас?» — зазвідала м. «Як будеш знати, так і будеш жити», — повів. А на другий день, 19 септембра в обід, він помер. 20-го хоронили. Зачинали від училища. Як зрушили відти, дзвони всіх церков так сильно, так сильно й довго били! Повно людей ішло на Калварію, а його труну на возі тягнув кінь. Ерделі лежить на моєму братику Лоцікові.

Щороку я стою над могилою пані Магдушки. Колись вона казала мені про свого Бийла: «Я чую, як приходить його дихання». З відстані часу усвідомлюю, що це була не   метафора. І хоч подружжя спочиває порізно — на Кальварії і Барвінкоші, я переконаний, що їхні біополя утворюють між могилами райдугу. А на небесах Розі продовжує малювати Розіку.

Михайло Фединишинець