На 85-му році життя перестало битися серце відомого у краї освітянина, краєзнавця, літератора, ревного християнина.


Він був наділений багатьма талантами, найвищий з-поміж яких — людяність. Знайомство зі Степаном Лемком стало для багатьох з нас, у першу чергу його учнів, колег-однодумців, родичів, справжнім дарунком долі. «Хліб свій пускай по воді…» — прорік колись Еклезіаст, і саме ця метафора визначала повсякчасні діяння Степана Петровича. Наче янгол-охоронець супроводжував колишніх вихованців навіть у дорослому житті (і є цьому безліч прикладів), не прагнучи натомість нічого. Місія співпереживати чужу радість, гоїти чужий біль — і словом, і вчинком — робили його винятковим на перехресних стежках долі. І ми тішилися, що є посеред нас людина з сонячною душею, звикали до її світлих дарів. І думали, що так буде вічно…

Народився Степан Петрович Лемко 17 червня 1931 року в селі Боронява Хустського району Закарпатської області в селянській родині. Батько, окрім праці на землі, займався столярством. Отож двом старшим братам — Василеві та Олексі — у колиску, як водиться, поклали рубанок. Та у випадку з третім сином це був би явний «перебір». Тому й схопили дитячі рученята «клайбас»-олівець…

Про все це майбутній літератор-краєзнавець розповість у своїх, сповнених невичерпного оптимізму книгах… Жага знань, непереборне бажання вдосконалюватися супроводжуватимуть Степана впродовж усього життя. У кожній зі «своїх» шкіл: народній, горожанці, семилітці, середній; вчительських курсах при Мукачівському педучилищі; Дрогобицькому педінституті, де закінчив математичний факультет, демонструватиме вміння беззастережно віддаватися улюбленій справі. Це наступний з талантів, якому завдячуватиме багатьма житейськими перемогами…

Педагогічну працю розпочне в початковій школі с. Липча-Липовець Хустського району, реорганізованій по кількох роках у НСШ. Тут спізнає кохання, одружиться з красунею-вчителькою Марічкою, а відтак молода родина з первістком Іванком на руках переселиться до гірської Кушниці на Іршавщині. Тамтешня середня школа стане для Степана Петровича воістину університетом педагогічної майстерності. Працюватиме вчителем, завучем, з головою порине в кипучу громадську діяльність. Депутат сільської ради багатьох скликань, заступник голови виконкому (на громадських засадах), редактор, диктор (в одній особі) колгоспного радіомовлення, дописувач до газет — все це потребувало стовідсоткової віддачі, водночас допомагало спізнавати життя в його різноманітних проявах. А також вчило комунікувати з людьми (черговий талант Степана Петровича)… Тут, у Кушниці, де народиться донька Марічка, родина Лемків відрахує двадцять сім літ, що проминуть, наче єдина щаслива мить.

У вересні 1979 року привідкриється нова сторінка його біографії — на посаді методиста обласного управління профтехосвіти, а відтак завуча Ужгородського ПТУ № 19. І знову, окрім першочергових освітянських завдань, громадський «коловорот»: навчально-методична робота, профорієнтація молоді, дописи до обласних газет, зустрічі учнів із відомими письменниками, науковцями…

На заслужений, як мовилося тоді, відпочинок Степан Лемко вирядився у 2002-му, віддавши педагогічній діяльності п’ятдесят три роки. Саме на цей період припадають його перші серйозні проби пера. Глибоке знання життя, скрупульозність математика у вивченні фактів, залюбленість в історію рідної землі відкривають у ньому четвертий за рахунком, для багатьох несподіваний талант літератора-документаліста. Наполеглива праця в Державному архіві Закарпатської області, численні зустрічі зі свідками тих чи інших подій, вміння докопуватися до суті речей, багатий читацький досвід, у тому числі комунікативне мистецтво, допомогли педагогові-пенсіонерові стати істинним літописцем закарпатського села. Розвідки про Липовець, Кушницю, Бороняву та інші населені пункти краю ввійшли до його книг «Невигадані історії» (2006) та «Моє рідне село» (2009). Обидві побачили світ в Ужгороді і наділені, незважаючи на те, що С. П. Лемко не був професійним літератором чи істориком (на чому акцентував сам), багатьма достоїнствами. В першу чергу йдеться про роль автора як першовідкривача певних тематичних пластів, особливу пристрасність у дослідженні людських доль, вміння заінтригувати читача історичними перипетіями. До прикладу, розповідь про трагічне кохання боронявських «Ромео і Джульєтти» — єврейки Сури та українця Стефана, перші на Закарпатті (після приєднання до СРСР) вибори до Верховної Ради, тодішнє «добровільно-примусове» колгоспне будівництво… Книги, окрім історичних досліджень, прози і публіцистики, містять також вірші, присвячені пам’ятним подіям, близьким людям тощо. Остання в доробку С. П. Лемка — книга-хронопис діяльності громади вірників греко-католицького храму Святої Трійці м. Ужгорода, до якої належав із часів її заснування.

І, напевно, найвідповідальніший його земний талант: з дружиною Марією (відійшла у засвіти в 2002 р.) створили міцну, гідну пошани родину. Син Іван — відомий в Україні вчений-реабілітолог, доктор медичних наук; донька Марія — фармацевт; невістка Ольга — доктор медичних наук; зять Василь — менеджер готелю; внуки: Іван — лікар, кандидат медичних наук, Ярослав і Василь — юристи; правнучки Оля і Кетрін…

«От і все. Поховали хорошу людину,
Поховали навіки у лоно землі.
Та невже ж помістились в тісну домовину
Всі турботи його, всі надії, жалі?»

Ранять серце зворушливі Симоненкові слова… І водночас вселяють надію: скарби розуму незабутнього Степана Лемка — незакопані, а зірка його душі з небесних висот й надалі осяватиме наш грішний світ. Світ, який понад усе потребує любові…

Марія Томишин-Кухта, доцент кафедри педагогіки та психології УжНУ