Церква не має втручатися в політику, але бути в курсі всіх політичних подій, які відбуваються, і молитвами підтримувати людей», — вважає настоятель Ужгородського Хрестовоздвиженського греко-католицького собору отець Іван Тидір.


Наша розмова про Великдень почалася із наболілого, адже священики молитвами і коштами підтримують військових, а хлопці, повертаючись зі Сходу, приходять до собору за підтримкою й умиротворенням сердець, які наповнюються жахливими відчуттями після пережитого на війні.

Напередодні Пасхи до кожного з вірників потрібно знаходити особливий підхід, зазначає священик. Він служить 33 роки, і в перший тиждень після Великодня — 19 квітня, святкуватиме поважні 60 років. Отець Іван Тидір багато бачив на власному шляху, колись навчався у московській академії, знайомий із митрополитом Онуфрієм, який нещодавно був обраний главою Української Православної церкви Московського патріархату, багатьма ієрархами та священиками Росії. Розповідає, що у середовищі священиків із Росії,з якими знайомий, чимало таких, котрі вважають його бандерівцем, хоча не можуть пояснити, чому так думають.

Тож про свято Великодня у нинішній скрутний час, допомогу церкви під час війни, а також справжню і складну місію священика — у розмові з настоятелем.

БЛАГОПОЛУЧЧЯ, МИР, ЗЛАГОДА ДАЮТЬСЯ ДОРОГОЮ ЦІНОЮ, ІНКОЛИ КРОВ’Ю

— Які зміни ви помітили у закарпатцях протягом останнього року? Можливо, більше людей стало приходити до сповіді?

— Хлопці зі 128-ї гірськопіхотної бригади, які відслужили на Сході, приходять у собор щодня, але в них настільки змінена психіка, що говоримо з ними про 3-4 години, аби втихомирити їхні серця. Наприклад, були в нас двоє хлопців — із Тернопільської і Львівської областей, які не бачать свого життя після війни. Вони тільки й чекають, аби пройшла ротація і їх знову відправили на Схід. Лише ненависть, зло вони бачили на війні.

Розказували, як 7 днів жили без їжі, коли перебували у Дебальцівському котлі. Вони були оточені ворожими військами, а нам розповідали, що в них усе добре. Хлопці топили сніг, бо навіть води не було. Ще страшніше було, коли війська виводили, бо військовим довелося йти пішки 40 кілометрів протягом трьох діб. Коли дійшли до безпечного місця, командири почали глузувати над ними, мовляв, які живучі й вийшли з котла. Дуже важко було таке чути… Розповідали, що дуже багато молилися, хотіли жити. Слава Богу, вони повернулися живі.

— Що ви радите їм, коли приходять із такими жахливими розповідями?

— Хлопці добровільно пішли на війну, і досить багато з них не вірили у те, що повернуться живими. Ми переконуємо їх, говоримо, щоб вони трималися, читаємо над ними молитви, служимо єлей, причащаємо, сповідаємо, і хлопцям стає трохи легше.

— Чи їздив хтось зі священиків на Схід?

— Там постійно перебуває наш капелан отець Іван Ісаєвич. Він теж був поранений на Сході, має зламане ребро і дуже важко ходить, але знову їздив туди. Загалом був там вісім місяців із перервами. Сьогодні ми відправляємо допомогу нашим військовим. Минулого тижня відправили машину, яка буде возити поранених. Єпископ освятив її, і після цього вона поїхала на Схід. Купували їм і ліки, перелік яких надали волонтери.

— Чимало людей просять смерті президентові Росії. Просити смерті своєму ворогові — це гріх?

— Люди настільки розчаровані у його діяннях, що вони не розуміють такий гріх. Ми молимося, щоб Бог змінив його, бо Він знає, як краще — чи дати смерть Путіну, чи хворобу, чи змінити його думки. Але може бути й так, що Путіна змінить ще страшніший, бо така вся їхня система влади.

— Як церква трактує поняття захисника держави? Країна повинна воювати, якщо на неї наступають?

— Країна зобов’язана захищатися. Ми не забираємо чужу територію, вона не потрібна Україні. Основне завдання церкви — молитися, щоб військові поверталися живими. Бо якщо ми громадяни України, то повинні захищати свою державу. Благополуччя, мир, злагода даються дорогою ціною, інколи кров’ю.

— Сьогодні в Україні чимало прикладів, коли представники Православної церкви Московського патріархату допомагають державі-окупанту: священики не хочуть хоронити українських військових чи намовляють людей проти нашої держави…

— У мене є чимало знайомих і друзів, із якими я навчався в Москві. Зрозуміло, що московський патріарх є прихильником Путіна, допомагає йому в усьому. Діяльність патріарха спрямована на те, щоб не втратити в Україні Православну церкву Московського патріархату. В Україні сьогодні набагато більше їхніх церков, ніж у самій Росії, і віддавати якійсь там Україні свої церкви вони не збираються. Однак на Закарпатті ситуація відрізняється від іншої території. У нас дуже мудрий архієпископ Феодор, і місцеві священики поміркованіші.

ПРИМИРИТИ МОЖЕ ЛИШЕ ГОСПОДЬ БОГ

— Другий рік поспіль відзначаємо Великдень у стані фактичної війни. Як святкувати у такий скрутний час?

— Те, що сьогодні відбувається в Україні, не вкладається в голові сучасної людини. Ніхто не міг подумати, що в ХХІ столітті може тривати така велика агресія до миролюбивого українського народу.

У зв’язку з воєнними подіями наше життя наповнюється дуже різними думками. Коли ми проводжаємо хлопців на Схід, то бачимо, що вони йдуть із надією принести користь державі й повернутися живими. Даємо їм молитвеники, ружанці, освячену воду. Потім вони повертаються звідти і приходять до церкви подякувати Богу.

У такий скрутний час людей потрібно підтримувати. Ми даємо зрозуміти своїм вірникам, що церква ні від кого не відвертається, всіх приймає. Особливо багато людей приходить до сповіді за два тижні перед Великоднем, буває 400—500 людей щодня. Для кожного потрібно підібрати потрібне слово, підтримати.

— Як повинен готуватися до Пасхи справжній християнин?

— Щоб святкувати Пасху по-справжньому, потрібно до неї належним чином підготуватися. Дорога до Великодня триває протягом 6 тижнів Великого посту і Страсного тижня. Великдень — це не святковий стіл з наїдками. Пасха повинна відбуватися у серці людини щодня. Людина повинна розуміти, що вона воскрешає себе духовним, благочестивим, праведним життям. А гріх, беззаконня повинні зникати з життя людини.

Всі ми шукаємо відповідей, як примирити людей. Але примирити може лише Господь Бог. Звісно, настане такий час, коли все буде спокійно, і Пасха Господня тоді буде набагато щасливішою.

— Що обов’язково потрібно ставити до кошика і що є зайвим?

— Обов’язкова паска — символ самого Христа. Писанки символізують вічне життя. Ставимо і вино, як символ Тайної вечері. Повинно бути й масло. М’ясо тварини (шовдарь) символізує годоване телятко, яке приніс на заколення люблячий батько на честь повернення блудного сина, це і є Боже милосердя.

— Чи має після Великодня змінюватися життя?

— Ми не можемо стверджувати, що після Великодня настає уже інше життя. Яким воно було, таким і залишиться, грішники якими були, такими й залишаться. А хто сповідував християнство, той далі ходитиме в церкву, у сповіді очистить душу і з’єднається через тайну причастя з Христом. Така людина думає про те, що гріх повторювати не варто. Взагалі у святі Пасхи Спаситель показує нам, що немає такого гріха, який Бог не простив би людині. Людина повинна усвідомлювати, що після покаяння має йти дорогою правди, святості, любові, покори.

— Чи важливо зустрічати Пасху зі своєю родиною?

— Це наш найсвятіший обов’язок. Я приходжу додому вранці, де на мене чекають дружина, п’ятеро внуків, три дочки і три зяті, і всі ми молимося, сідаємо за стіл. Добре, коли батьки виховують свою дитину в християнському дусі. Але коли людина приходить у дорослому віці до церкви, то вона не знає, де стати, як молитися. Люди осуджують таких, але це не можна робити. Така людина може зустріти у церкві зовсім не те, що вона хотіла, і вже не захоче йти до такої церкви, тому що вона замість любові, зустріла презирство і насмішки.

ЩАСЛИВИЙ ТОЙ, ХТО ЙДЕ ДОРОГОЮ ДОБРА, СВЯТОСТІ, ЛЮБОВІ, МИЛОСЕРДЯ
ДО СВОГО БЛИЖНЬОГО

— Знаємо, що невдовзі після Великодня ви святкуватимете поважну дату. Чи переосмислюєте життя у такі роки? Про що шкодуєте і чим пишаєтеся?

— Я народився на сам празник Пасхи, 60 років тому. У мене були побожні батьки. Зранку того дня вони освятили паску, принесли її додому, й мама пішла в хлів до худоби, щоб поблагословити її освяченою паскою. І там, у стайні, я раптово і народився.

Відколи себе пам’ятаю, постійно був у церкві, допомагав священикові. Закінчивши школу, вступив до будівельного інституту в Києві. Згодом працював виконробом і завжди ходив до церкви, хоча тоді й не бажано було це робити. Потрібно було бути членом партії, але я не вступав до неї. І з комсомолу вийшов, коли почав навчатися в семінарії, хоча тоді на мене дивилися ніби я несповна розуму. Але від свого наміру бути священиком я не відступив.

— Як гадаєте, чи змінюється місія священика зі зміною світу. Чи повинен священик відстежувати сучасні події і реагувати на них?

— Місія священика сьогодні ускладнюється. Він не тільки служить службу, а й пояснює людям, неусвідомленим у релігії, що потрібно жити в церкві. На священикові лежить велика відповідальність привести цих людей до церкви, пояснити їм, що добре, а що погано.

Пригадую, коли навчався в інституті, був там викладач, колишній радянський військовий, викладав науковий комунізм. Одного разу я запізнився на пару, бо ходив у Володимирський собор. Так і сказав йому, а він був дуже шокований такою відповіддю, почав кричати на мене, паплюжив церкву. Я кажу йому: підіть до церкви, послухайте, як добре там співають. І коли вже я вчився у Москві, приїхавши одного разу до Києва, відвідав Володимирський собор, і яке було моє здивування, коли побачив цього професора з наукового комунізму з кадильницею в руках, він ніс послух церковника. Та і водночас я зрадів такому вчинку цієї людини. Це і є реальний факт із життя грішної людини ,яка повернулася до Бога.

— Чи почуваєтеся щасливим і що радите своїм вірникам, коли вони запитують про щастя?

— Щастя — це складний чинник у нашому житті. Я щасливий тоді, коли люди задоволені в церкві, коли вони приходять за порадою. Я відчуваю, що їхньої душі торкнулася порада. Я прослужив загалом 33 роки і трохи досвіду маю. До різних людей потрібно знаходити різні слова. Обов’язок священика — говорити з людиною так, щоб вона знаходила відповіді на ті питання, з якими прийшла.

Якщо людина хоче бути щасливою, вона повинна стати християнином, зрозуміти, що таке покаяння, очиститися від гріха. Всередині нас багато бруду, за день-два він не зникає. Людина починає розуміти це поступово. Людина — це надзвичайна цінність, наділена розумом, волею. Бог створив увесь світ, а найрозумніша істота у світі — людина. Бог дав їй вибір — зло чи добро. Людина своїм життям, завдяки досвіду має зрозуміти свій шлях. Зло приведе її до загибелі, але вона може розкаятися й обрати інший шлях. А хто йде дорогою добра, святості, любові, милосердя до свого ближнього, той є щасливим, бо з цих речей і складається воно. Бог ставить людині у приклад Івана Хрестителя, який прийшов приготувати дорогу людських сердець до приходу Христа: «Я голос волаючого в пустелі, приготуйте дорогу Господеві». Це була дуже важлива місія Івана Хрестителя. Подібну місію Господь Бог дає кожній людині, яка повинна спрямовувати на путь праведний інших людей, а не звинувачувати їх. Місія така сьогодні покладена не тільки на священика, а й на кожну людину.

Наталія Каралкіна