Інтелігенція завжди була і залишається джерелом прогресивних ідей, носієм справедливості й честі, правдивості й гідності будь-якого суспільства. Серед відомих прізвищ інтелігентів-закарпатців помітне місце належить родині Грабарів. Як свідчать архівні документи, це прізвище відоме з 1540 року. Залежно від держави, в якій мешкали і працювали представники родини, прізвище дещо варіювалося. Так, в Австро-Угорщині це було Гробар (Hrabаr) або Робар (Robаr), в Росії і Радянському Союзі — Грабарь.


СПІВАВТОРОМ КОНСУЛЬСЬКОГО СТАТУТУ СРСР БУВ ЕММАНУЇЛ ГРАБАР

Предки родини Грабар були закарпатськими русинами, володіли значними земельними ділянками, які розташовані в районі с. Чертеж, що на Ужгородщині. Нащадки Грабарів за понад п’ятсотлітню історію розсіялися у просторі й часі, але кілька представників цієї родини зберегли почуття приналежності до своєї батьківщини, і ми пишаємося ними, їхньою любов’ю і прихильністю до рідного краю. До таких належить родина Еммануїла Грабара. Про близькість до русинства цієї родини свідчить і той факт, що дружиною Еммануїла була донька відомого громадського діяча, патріота Подкарпаття А. Добрянського — Ольга. Онуки А. Добрянського від цього шлюбу — сини Еммануїла Грабара Володимир і Ігор народилися у Відні (10.01.1865) і Будапешті (25.06.1871). Дитинство хлопців проходило поблизу м. Пряшів.

Перед початком Першої світової війни, в умовах економічної кризи спостерігається тиск влади Австро-Угорщини на слов’янське населення краю. У 80-х роках   родина Е. Грабара переїжджає до Росії.

Старший син Володимир навчався в Києві, закінчив юридичний факультет Московського університету (1888). Під час Першої світової війни працював юрисконсулом дипломатичної канцелярії при Ставці Російського верховного головнокомандування. У 1918 році отримав від Санкт-Петербурзького університету наукову ступінь доктора міжнародного права, який у 1943 році був підтверджений Московським уні¬верситетом. Упродовж 1922—29 років працював консультантом наркомів зовнішніх справ і зовнішньої торгівлі СРСР. Як експерт радянської делегації брав участь у роботі відомої Лозаннської конференції 1922 року, був співавтором Консульського статуту СРСР. Помер Володимир Грабар 26.11.1956 р. у Москві на 92-му році життя.

ІГОР ГРАБАР ОЧОЛЮВАВ ТРЕТЬЯКОВСЬКУ ГАЛЕРЕЮ

Молодший син Ігор, потрапивши в Росію восьмирічним, не одразу визначився у виборі професії і протягом 90-х років ХІХ століття закінчив юридичний та історичний факультети Санкт-Петербурзького університету і Академію мистецтв (1894—1896), де був учнем Іллі Рєпіна. Переїхавши до Москви, тривалий час працював мистецтвознавцем у МДУ і захоплювався живописом та реставрацією, що дозволило йому з 1918 року обіймати посаду директора Центру реставраційних майстерень при Третьяковській картинній галереї, яку він очолював (1913—1925). Пізніше призначається директором Московського художнього інституту (1937—1943), Інституту живопису, скульптури та архітектури в Ленінграді (1943—1946), Інституту історії мистецтв АН СРСР. І. Грабар був ініціатором, редактором і автором шеститомного видання «История русского искусства».

Компартія і уряд СРСР високо цінили діяльність Ігоря Еммануїловича: в 1941 році він став лауреатом Сталінської премії, у 1943 р. обирається дійсним членом АН СРСР, в 1947 р. — АМ СРСР, а у 1956 році йому присвоєно звання народного художника СРСР.

Живучи багато років в Росії, І Грабар ні на мить не забував свою батьківщину. Його перу належить праця «Деревянное церковное зодчество Подкарпатской Руси».

У червні 1955 року, будучи вже далеко не молодим, на 85-му році життя, Ігор Еммануїлович приїхав у Закарпаття, відвідав картинну галерею Ужгорода і залишив нам безцінний дар — 50 полотен живопису, які стали окрасою нашої галереї.

Неможливо ні виміряти, ні зрозуміти глибину і святість почуття любові до батьківщини у людини, яка покинула рідний край у восьмирічному віці, стала успішною і знаною в іншій країні, але відчувала, плекала тугу за отчим краєм до глибокої старості, мабуть, до останнього подиху… Помер Ігор Грабар 16.05.1960 року в Москві на 89-му році життя.

ШАНДОР ГРАБАР СТАВ ВІДОМИМ ОРНІТОЛОГОМ, ЗАХОПЛЮВАВСЯ МАЛЮВАННЯМ І МУЗИКОЮ

У досить близькому родинному зв’язку з вищезгаданою сім’єю був Шандор Грабар (1841—1924). Будучи професійним військовим, що мешкав із родиною у Будапешті, він не зазнав жодних утисків з боку австро-угорської влади. Його син Олександр, як і вся родина, звикли і користувалися угорським перекладом ймення Олександр — Шандор, мовою спілкування у родині була угорська. Отже, Шандор Грабар-молодший народився 17 серпня 1883 року в Будапешті. Отримавши початкову освіту в столиці Угорщини, десятирічний хлопець продовжує навчання в Ужгороді в Королівській католицькій гімназії ім. Другетів. Цей заклад в ці роки відзначався високим рівнем ос¬віти, видатними педагогами. Досить сказати, що класним керівником Шандора був натураліст Іштван Лаудон, який в центрі Ужгорода, на придбаній ним земельній ділянці заклав дендрарій інтродукованих екзотичних деревних порід, залишки якого ще і сьогодні прикрашають наше місто. Не менш відомим був і другий педагог гімназії Іштван Медрецький — математик, фізик, викладач музики та фізкультури, природолюб і знавець птахів нашого краю. Вочевидь, під впливом харизми цієї людини, Шандор Грабар захоплюється музикою, орнітологією, успішно експериментує над створенням методики препарування і консервації тіл тварин.

Закінчивши гімназію, Шандор вступає на філософський факультет Будапештського університету, який закінчив у 1909 році з дипломом викладача природознавства і географії. Вже в ці роки він формується як дослідник-науковець, про що свідчать опубліковані ним у журналі Природознавчий вісник три наукові статті й обрання його членом Королівського угорського природознавчого товариства. Талановитому випускникові пропонують роботу асистента в орнітологічному відділі Угорського Національного музею Будапешта. Проте життя у великому місті не приваблює його. Після навчання в університеті Шандор протягом двох років самотужки вдосконалює свої знання в галузі музеєзнавства та акваристики у Відні й Граці (Австрія). В ці роки він знайомиться з відомим етнографом і орнітологом Д. Олмаші, вдосконалює своє володіння технікою таксидермії та малювання. У 1914 році Шандор одружується, осідає в Ужгороді, влаштовується на посаду викладача природознавства і географії в Ужгородську гімназію і зберігає вірність цьому закладу протягом 32 років, до жовтня 1944 року, коли гімназія перестала існувати … За цей тривалий період у Закарпатті неодноразово мінялися влада, режим. Не мінявся тільки Шандор Грабар. Він залишався таким же невтомним, допитливим і плідним дослідником навколишнього середовища, а особливо — орнітофауни.

Закарпаття радянського періоду внесло значні зміни в життя тепер уже Олександра Грабара. Його друг, Петро Сова, мер м. Ужгорода, в перші роки радянської влади запропонував йому очолити Ужгородський земський музей.У ті часи відоме злиденне фінансування такого закладу, як музей, підмінялося винахідливістю, дизайнерським талантом, художнім смаком керівника відділу, за його планами і кресленнями виготовлялися експозиції природних систем, панорами, діорами, біогрупи. Для реалізації цих задумів О. Грабар використовував власний фактичний матеріал. Зібрані ним упродовж кількох десятиріч колекції мінералів, гірських порід, палеонтологічних знахідок, сухих та мокрих препаратів, колекції метеликів, жуків, інших комах були найчастіше безкоштовно передані музею. З величезною колекцією власноручно виготовлених опудал птахів кількістю 250 екземплярів він не міг розлучитися. Вона була подарована зоомузею біофаку УжДУ донькою О. Грабара Елеонорою Олександрівною вже після смерті батька.

Професійні знання О. Грабара в орнітології, таксидермії, музеє¬знавстві не принесли йому нагород, учених ступенів, але були добре відомі фахівцям цих галузей. Вартий подиву і жалю той факт, що на кафедру зоології біологічного факультету, створеного в 1945 році УжДУ, не був запрошений такого рівня і так потрібний вишу фахівець!

Помер Олександр Грабар 30 червня 1959 року на 75-му році життя. Похований на цвинтарі Кальварія м. Ужгорода. В родинному будинку Грабарів, що в Ужгороді, сьогодні мешкає єдина внучка О. Грабара — Клара Йосипівна (1934 р.). Вона отримала освіту вже в радянські часи: середню (СШ № 4 м. Ужгорода) і вищу (факультет журналістики Київського Держуніверситету). Більшу частину трудової діяльності — 40 років — вона пов’язала з відомим вишем МДІМВ у Москві, де викладала угорську мову на кафедрі мов соціалістичних країн Південно-Східної Європи. Проте вона ніколи не поривала зв’язок із рідним містом, щороку відвідувала Ужгород, де отчий дім, цвинтар, де вічним сном спочивають найрідніші серцю люди.

ВОЛОДИМИР ГРАБАР БУВ КРАЩИМ ЗНАВЦЕМ ФЛОРИ БОТСАДУ УЖНУ

Не можу не згадати ще одного представника родини Грабарів — Володимира Олексійовича. Його батько — Олексій Іванович Грабар, родом із с. Ужок, під уже згаданим мною вище тиском австро-угорської влади у 80-х роках ХІХ ст. переїхав у Росію, де родина оселилася в м. Степанакерті. Тут 19.02.1906 року народився син Володимир. Згодом вони переїхали в м. Кропоткін, де Володимир навчався в Романівській гімназії, закінчив 4 класи цього закладу. У 1919 році Закарпаття за Сен-Жерменською угодою ввійшло до складу Чехословаччини, яка оголосила про прийом репатріантів. Родина Грабарів у 1921 році повернулася додому, оселилася в Ужгороді. Матеріальний статок сім’ї не дозволив Володимирові продовжувати навчання, він пішов працювати до типографії, де через чотири роки отримав кваліфікацію набірника, що дозволило йому працювати в різних редакціях міста протягом 20-х — початку 30-х років. У 1934 році, захопившись драматургією, стає слухачем драматургічної школи, яку закінчив у 1936 році, отримавши спеціальність помічника режисера. Влаштовується в Народному театрі, а потім — у Руському народному театрі Подкарпатської Русі.

Війна втрутилася в його життя, він у 1944 році був мобілізований до угорської армії. Це був майже кінець війни і Володимир, можливо, добровільно потрапляє до радянського полону, де до кінця 1945 року перебуває в таборі військовополонених. Досконале володіння російською мовою, біографія допомогли йому уникнути страшної долі багатьох полонених, його було звільнено. Повернувшись в Закарпаття, він застав уже іншу країну, новий, радянський режим. Пошуки роботи привели його до щойно створеного біологічного факультету УжДУ, де він влаштувався лаборантом кафедри ботаніки. Здавалось, що це випадковість, адже у нього не було відповідної освіти. Мало хто знав, що, подорожуючи краєм під час гастролей театру, допитливий і спостережливий Володимир не міг не захопитися його багатою унікальною флорою, неповторними екосистемами Карпат. Він збирає гербарій рослин, самотужки оволодіває методикою визначення рослин, вивчає їх систематику. В. Грабар на рівні професіонала володів бінарною номенклатурою рослин російською, українською і латинською мовами. Він, мабуть, навіть не замислювався над тим, що в майбутньому це стане його роботою протягом довгих років, до самої смерті.

Мені довелося протягом п’яти років працювати пліч-о-пліч із Володимиром Олексійовичем у Ботанічному саду. Засвідчую, що за понад 60-річний час існування цього закладу в ньому не було ерудованішого і досвідченішого знавця флористичного складу ботанічного саду УжДУ, ніж був В. Грабар. Доброзичливий, завжди підтягнутий, при краватці, пунктуальний, він слугував молодим колегам взірцем людини, що займається інтелектуальною працею, тобто, справжнім інтелігентом. Його спадок наукових досліджень допомагав не одному поколінню ботаніків, випускників біофаку.

Володимир Олексійович Грабар є достойним представником родини Грабарів, ім’я яких увійшло в аннали історії нашого краю. Із впевненістю можна сказати, що саме такі особистості, такі родини заслуговують на нашу па¬м’ять і повагу, бо саме вони формують обличчя історії народу Закарпаття.

Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжНУ