«Я просто робив свою роботу. Знав, що мушу зробити це негайно, тут і тепер»

Наталія Каралкіна, фото Роберта Паппа, Медіа-центр УжНУ 12.07.2014 08:33 СОЦІО

Хірург із Закарпаття 56 днів рятував людей на Майдані.

Серед тисяч охоронців людських життів під час подій на Майдані в Києві був і закарпатський хірург, тоді ще інтерн УжНУ, а сьогодні лікар-магістр Олександр Данилюк. 1 грудня він поїхав до Києва як революціонер. Однак коли виникла потреба в лікарях, одразу погодився допомагати і врятував життя не одному майданівцеві. Він просто знав, що повинен виконувати свою роботу хірурга, виконувати в польових умовах, незважаючи на власний страх і ризик, бо триває війна.

Олександр входив до Медичної сотні Майдану, провів у Києві 56 страшних зимових днів, які були по-справжньому лютими, бо немилосердною була боротьба за Україну і розрахунок тривав не на години чи дні, а на людські життя… Сьогодні лікар готовий до мобілізації на Схід. Його рюкзак постійно зібраний, тому в разі необхідності вирушатиме без роздумів.

Тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько

— Яке в тебе ставлення до того, що сьогодні відбувається в Україні?

— Маю відчуття напруженості, болю, пригнічення у зв’язку з тим, що там гинуть люди, а я тут. Маю відчуття не до кінця виконаного обов’язку. Але вірю в те, що ми на правильному шляху й обов’язково поборемо окупантів.

— 56 днів на Майдані — це скільки: багато чи мало?

— 56 днів на Майдані — це стільки, скільки я міг бути. Це всі ті найбільш напружені дні. Коли там ставало більш-менш спокійно, я повертався, оскільки мав навчатися в інтернатурі та магістратурі. Ставалося так, що після перегляду «свіжих» новин із Майдану підходив до завідувача відділення та завідувача кафедри зі словами «Вибачте, я їду». Всі завжди мене розуміли і з проханням бути обережним відпускали…

Був там із 2 грудня. Вперше повернувся 8 грудня, потім одразу поїхав назад під час штурму Майдану 11 грудня і знову пізніше повернувся на католицьке Різдво, потім під час подій на Грушевського. Цього разу повернувся до Києва вже з сестрою та сином нашого колеги — студентом медичного факультету. Ми працювали в медпункті на Грушевського. Після цього я приїхав на Майдан 19 лютого. Медична служба Майдану зателефонувала мені, коли я був у операційній в Ужгороді 18-го числа. Я ще не знав, що сталося… Знав, що 18-го мала відбутися мирна хода… Я відповів, що відразу не можу прийти, бо перебуваю в Ужгороді, й запитав, що сталося. Мені сказали, аби ввімкнув телевізор. Я зайшов до ординаторської, а там уже всі біля екрана сидять. Вже тоді було вбито кілька людей. Пішов із лікарні відразу. Купив квитки в терміналі, взяв речі з дому (вони в мене стоять пос¬тійно зібрані) й поїхав.

— Як ставилися рідні до твого наміру повернутися до Києва в найтяжчі дні?

— Рідні не могли мене, повнолітнього, не відпустити. Вони підтримували і підтримують мене. Під час подій на Грушевського ми обоє з сестрою були в Києві. Тоді було дуже страшно, тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько.

— З якими відчуттями їхав на Майдан 1 грудня?

— Вперше їхав на Майдан із відчуттям, що настав той час, коли ми зобов’язані повалити цей режим. Ми були надто терплячі. Народ України дуже терплячий, але терпець увірвався. Я очікував таких подій у 2015 році: був певен, що вибори сфальсифікують. 30 листопада був на конференції, але вже було не до цього заходу, коли побачив страшні кадри побиття… У той час на Майдані був мій хороший знайомий, а також дочка одного закарпатського хірурга. Їм удалося втекти. Мені подзвонив друг і сказав, аби я купив квитки нам обом — квитки в один бік. У лікарні й університеті мене відразу зрозуміли.

Двічі на Майдан я повіз близько 14 тисяч гривень, зібраних колегами в лікарні, друзями і навіть незнайомими людьми, які просто передавали ці кошти. Ми урочисто передавали їх до скриньки Майдану. У той час на Майдані збирали до 500 тисяч гривень за день. Коли їхав на Грушевського, повіз 8 великих пакетів із медикаментами, які зібрали студенти медфаку, а також колеги в лікарні та друзі.

ОДИН ІЗ ТИХ, ЩО ПОМИРАВ, СКАЗАВ ПЕРЕД СМЕРТЮ: «ЗНИЩІТЬ ЦИХ СКОТІВ»

— З якими думками повертався з Києва востаннє?

— Я повертався, здається, 12 березня. І повертався з відчуттям невиконаного обов’язку. В останній день перебування в Києві я ще видаляв уламки гранат у двох пацієнтів. Тоді вже минули три тижні від тих жахливих подій, а ми все ще знаходили уламки. Одразу це не вдавалося зробити, оскільки людей привозили масово та й досвіду військово-польової хірургії майже ні в кого не було. Були випадки, коли подряпину на животі заклеювали пластирем, а згодом виявлялося, що в потерпілого проникне поранення в живіт, підшлункову залозу…потім його чекала екстрена операція в лікарні Києва, а далі тривала реабілітація за кордоном та вдома. На щастя, все обійшлося. 19-го лютого в нашому медпункті «Чебуреки» на Майдані не було жодної смерті, майже всіх можна було врятувати. Але 20-го… четверо загинули лише на моїх руках, це і 17 річний Назар Войтович (наймолодший Герой), і один із найстарших героїв Небесної сотні... Одного вдалося врятувати, всіх інших доправляли вже мертвими...

— Чимало історій ширилося про те, що поранених оперують у підпільних умовах, на квартирах, бояться доправляти до лікарень…

— Так, ми віддавали волонтерам на квартири людей, які не потребували стаціонарного лікування. Після того, як згорів Будинок профспілок, ми «захопили» кафе-чебуречну, що неподалік «Макдональдса» на Майдані. Власники нас підтримували, годували весь цей час, казали, що можемо залишатися там, скільки потрібно. Коли вже стало безпечно лягати у стаціонар, пацієнти все одно приходили до нас. Я приїхав додому з трьома київськими тортами, які були подаровані пацієнтами. Але найбільший подарунок — листівка від майданівців, які вижили. Подарували їх у період, коли щодня на Майдані проходили похорони героїв. Коли читав — було дуже важко стримувати сльози.

Власне, я в такому напруженні жив, що мене тримали лише пацієнти. В іншому разі можна було з’їхати з глузду. В голові постійно були думки про тих поранених, які загинули… Ці четверо, які були живі й гинули в тебе під руками протягом п’яти-десяти хвилин. А за півтори години того чорного четверга вже десяток трупів… Це такі, що їх привозили і вже лише констатували смерть...

Один із тих, що помирав, сказав мені перед смертю: «Знищіть цих скотів». Це був чоловік 50 років, згодом я побачив його в переліку Героїв Небесної сотні.

— Якими були умови, де лікарі працювали, проживали, чим ви харчувалися?

— У грудні з другом ми приїхали до Жовтневого палацу. Спали на бетонній підлозі у спальних мішках, які привезли з собою. Було дуже холодно, тому спали по дві години, потім виходили на Майдан погрітися. Кожну годину тривала молитва, яка чергувалася з Гімном України. Підтримували й пісні Руслани. Все це дуже об’єднувало. Потім друзі привезли мені каремат і спати стало вже тепліше. Спочатку я був там як революціонер, а не лікар, тому що не було потреби надавати меддопомогу. А вже після першого штурму Майдану з’явилася потреба в лікарях — я зголосився. Спочатку був направлений у лютеранську церкву — медпункт неподалік адміністрації президента, потім у Жовтневому палаці. Працював сімейним лікарем: тоді було більше застудних захворювань. Потім познайомився з багатьма людьми, які постійно пропонували місця для ночівлі. Тож вибір, де заночувати, був завжди.

— Чому тебе навчив Майдан у першу чергу?

— Немає більшої любові за ту, як покладеш життя своє за друзів чи ближніх своїх (а ближнім є народ України). Ми єдиний народ! Українці, росіяни, татари, угорці, румуни, грузини були пліч-о-пліч на Майдані — нас ніщо не розділяло! Тому ми переможемо, бо на нашому боці правда, воля, дух, сила і любов.

НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО ВІЙСЬКОВО-ПОЛЬОВУ ХІРУРГІЮ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАСТОСУВАТИ НА ПРАКТИЦІ

— Чи вистачало медичного досвіду?

— Коли працював як сімейний лікар, було важко. Це було у грудні. Я не дуже люблю займатися консервативною терапією, відверто кажучи. З дитинства мріяв про медицину невідкладних станів. Але я був би радий, якби там мені не довелося до неї вдаватися.

— Що відчував, коли довелося вперше оперувати на Майдані?

— Я просто робив свою роботу. Було відчуття болю всередині, бо довелося ампутувати частину кисті. Я знав, що мушу зробити це негайно, тут і тепер. Це воєнний стан і до медичного закладу хворого не довезуть у нормальному стані. По-друге, тоді медзаклади дуже контролювалися владою.

— Чи навчають в університеті медицині воєнного стану?

— Я закінчував медичний факультет 2011 року: ми були останнім випуском офіцерів медичної служби. Я лейтенант медичної служби. Військово-польову хірургію вивчали один семестр. Я ніколи не думав, що мені доведеться застосувати ці знання на практиці. Один із важливих законів військово-польової хірургії — медичне сортування. За ним є три групи хворих: хворі, яким ти не надаєш допомогу, бо вони вкрай важкі; хворі, яким ти не надаєш допомогу, бо вони відносно легкі; хворі, яким ти змушений надавати допомогу, бо вони середньої тяжкості — їх ще можна врятувати. Боляче робити таке сортування, бо бачиш, що людина ще жива, але в неї, наприклад, вогнепальне поранення в голову, несумісне з життям, і ти змушений відкласти її в бік смертників… Це страшне. Ти навіть не маєш змоги спробувати щось зробити, бо змушений надавати допомогу іншим. Один із таких тяжких хворих вижив. Це 21-річний хлопець, у якого ампутована нижня кінцівка.

— Після того, що довелося побачити, враховуючи досвід навчання в університеті, яким є твій погляд на сучасну систему медичної освіти?

— Все залежить від студента. Якщо студент хоче мати знання — він їх здобуде. Викладачі бувають різні, але більшість із них дають змогу практично навчитися, власне, як і мені колись — у хірургічному відділенні, бо практикувався тут з 4-го курсу. Тому я вважаю, що хто хоче — той візьме теоретичні знання з вишу й закріпить на практиці.

— Чи можна було передбачити події, які відбудуться, перебуваючи безпосередньо на Майдані, або тоді про таке не думалося?

— Не можна було передбачити. Навіть коли Росія ввела у Крим війська, не вірилося у продовження цього. Наприкінці лютого в мене брав інтерв’ю журналіст «Нью-Йорк Таймс» і я казав йому, що все буде нормально: Росія забере війська, коли в нас буде нова влада. Тоді я дуже оптимістично дивився в майбутнє.

— А сьогодні який погляд на події на Сході? Знаю, що маєш бажання йти в армію.

— Я вже був мобілізований, але мене не відпустив університет і мою мобілізацію відтермінували. З університету подали заявку про те, що я потребую захисту магістерської роботи, складання випускних іспитів: тоді буду ліцензованим хірургом. Для військкомату я підходив і без цього. Вже 26 травня мав бути призваний як військовий лікар. Сьогодні вже все захищено і складено: я готовий як офіцер медичної служби виконувати присягу, дану народу України.

ТИМ, ХТО ПІДТРИМУЄ ПУТІНА, МОЖНА ТІЛЬКИ ПОСПІВЧУВАТИ

— Ворогів доводилося рятувати?

— Була одна історія ще у грудні. За медичною допомогою звернувся «тітушко», що шифрувався під наших. Прийшов до мене як до лікаря, навіть не підозрюючи, що я впізнав у ньому крадія свого телефону. Вкрав ще раніше, а тепер прийшов по допомогу лікаря. Я промовчав (був у медичній масці) і надав йому допомогу.

— Що відчуваєш, коли бачиш східняків, які підтримують дії окупанта Путіна?

— Співчуття. Вони — обдурений народ. Частково дозволили себе обдурити, частково народилися обдуреними. Багато з них такими і помруть. Наша мета — допомогти їм побачити, де правда і де брехня. Я за сумісництвом працюю адміністратором готелю, власники якого безкоштовно поселяють там біженців із Криму та Донбасу. Спілкуюся багато з ними. Це люди, які мали свою громадянську позицію і через неї змушені були виїхати.

— Чи доцільний сьогодні Майдан?

— Ні. Вважаю, що Майдан збереться за 5 хвилин у разі необхідності. Я знаю цих людей, розумію їхні хвилювання. Сьогодні голосом сотника Парасюка говорить народ, а голосом народу говорить Бог. Майдан недоцільний на даний момент, бо там уже мало людей із того Майдану, який був, а більшість патріотів Майдану зараз на фронті Донбасу захищають цілісність батьківщини чи розбудовують нову Україну на місцях.

— На Закарпатті як тебе сприймають друзі, колеги, хворі після повернення з Києва?

— Багато хто вже з пацієнтів навіть знає мою історію, медсестри іноді розповідають також.

Досі згадую собі страшний збіг, який стався нещодавно. 19 червня я захистив диплом магістра хірургії — цього ж дня вбили першого закарпатця. Було гидко і боляче від однієї думки, що я тут, а міг уже допомагати їм там.

— Але якщо будеш мобілізований, то не буде кому виконувати твою роботу в лікарні, а тут теж ідеться про людські життя. Не відчуваєш такого вибору?

— Коли я був на Майдані, вибір був таким же. Потрібно бути там, де гостріше. Тут є лікарі, допомога надається, а там не всі готові до такого. Я розумію, що на Сході сьогодні набагато страшніше. Я спеціалізуюся на невідкладній хірургії, маю певний досвід також із Майдану, тому вважаю, що потрібен і там. Якби мені сказали завтра вирушати — в мене всі речі зібрані.

— Яким має бути справжній лікар?

— «Allis inserviendo ipse consumer», тобто «Світячи іншим, згоряєш сам». Свічка — символ медицини з часів Гіппократа. Лікар має бути таким. Від самого початку роботи на медичній ниві й до смерті він має залишатися лікарем.


НА ФОТО:
З цими друзями Олександр провів три місяці на Майдані. Справа — анестезіолог Володимир Марцінів, а зліва — волонтер Ігор Сабадош, обоє із Закарпаття.

Наталія Каралкіна, фото Роберта Паппа, Медіа-центр УжНУ

Коментарі :


 

 

 

Погода

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Червень
Січень
Лютий
Березень
Квітень
Травень
Червень
Липень
Серпень
Вересень
Жовтень
Листопад
Грудень
2025
1950
1951
1952
1953
1954
1955
1956
1957
1958
1959
1960
1961
1962
1963
1964
1965
1966
1967
1968
1969
1970
1971
1972
1973
1974
1975
1976
1977
1978
1979
1980
1981
1982
1983
1984
1985
1986
1987
1988
1989
1990
1991
1992
1993
1994
1995
1996
1997
1998
1999
2000
2001
2002
2003
2004
2005
2006
2007
2008
2009
2010
2011
2012
2013
2014
2015
2016
2017
2018
2019
2020
2021
2022
2023
2024
2025
2026
2027
2028
2029
2030
2031
2032
2033
2034
2035
2036
2037
2038
2039
2040
2041
2042
2043
2044
2045
2046
2047
2048
2049
2050
НдлПндВтрСрдЧтвПтнСбт
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
1
2
3
4
5
00:00
01:00
02:00
03:00
04:00
05:00
06:00
07:00
08:00
09:00
10:00
11:00
12:00
13:00
14:00
15:00
16:00
17:00
18:00
19:00
20:00
21:00
22:00
23:00

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат