Вже, мабуть, тисячі закарпатських будинків збудовані чи приведені до ладу з допомогою матеріалів від мережі магазинів «Беркут». Це один із найкращих прикладів закарпатського бізнесу — відповідального перед клієнтами і кредиторами, а завдяки стилю керівництва — стійкого до економічних потрясінь, яких за чверть століття було чимало. А саме 25 років діяльності відзначатиме у травні структура Андрія Сугая. І саме його журналісти області (у складі журі «Міжнародної ради ВІЖИ-3000») нещодавно назвали одним із десяти «Найкращих закарпатців» за підсумками року, причому серед митців, медиків, творчих особистостей він єдиний представляє саме підприємництво. А тут втримати першість, як відомо, найбільш складно.


Втім відзнаки отримав не лише особисто керівник, а й підприємство. Так, Національний бізнес-рейтинг надав підприємству третє місце в Україні (!), а у розрізі роздрібної торгівлі залізними виробами та фарбами структура отримала золото рейтингу. Йдеться про загальнодержавну рейтингову програму підтримки лідерів реального сектору економіки, яка формується виключно за офіційними даними державних органів статистики. Беруться до уваги такі показники, як прибутковість, ліквідність, масштаб виробництва, ефективність використання ресурсів, платоспроможність, відрахування до держбюджету, оплата праці, соціальні показники, інвестиційна привабливість тощо.

«Ми вже років 5 отримуємо відзнаки бізнес-рейтингу. Із 15-го, 12-го, 10-го місць поступово дійшли до трійки лідерів, що, звичайно, приємно, — коментує досягнення Андрій Сугай. — Особливо радує те, що рейтинг складають без жодної участі з нашого боку, тільки на основі статистики, тобто прозоро». Із нагоди ювілею та отриманих відзнак ми розпитали Андрія Андрійовича про очолювану ним мережу «Беркут» та підводні камені цього бізнесу.

— Із чого все починалося? Коли ви вирішили започаткувати підприємство, адже воно навіть старше, ніж сама незалежна Україна?

— Так, 25 травня відзначатимемо 25-річчя діяльності, адже розпочали у 1988 році. Тоді я працював на посаді майстра ЖЕКу, мав перспективу кар’єрного зростання, надію на службову квартиру. Тоді ж вийшов Закон «Про кооперацію», який дозволяв нові види діяльності на основі приватного капіталу. Мій товариш Артур активно провокував мене зайнятися цим. Ми з ним багато міркували щодо цього, і у результаті було зареєстроване підприємство. Власне кажучи, мали надзвичайно низький стартовий капітал — із тих коштів, які я заробив на Півночі. Вже за кілька місяців довелося допозичати.

— Чим займалися?

— До того вся моя діяльність була пов’язана з будівництвом, ремонтами, тому основним напрямком вибрали ремонтно-будівельні роботи, з яких і розпочали. Першим об’єктом була побілка ПТУ № 19. Досі згадую це з гумором. Коли ми прийшли отримати зароблені кошти, то ніяк не могли порозуміти директорки, яка просила калькуляцію, на основі якої могла би оплатити роботу. З допомогою знайомого працівника державної будівельної компанії майже 2 тижні намагалися щось створити і нарешті оформили документ, на підставі якого з нами розрахувалися. Це було повне бухгалтерське і юридичне невігластво. Крім того, можливості були   мізерні: орендували таксі «Волгу», завозили нею драбину, мішки з гіпсом та вапном, а на самому об’єкті працювали чоловік сестри і ще двоє знайомих. Далі отримали замовлення від ПТУ № 16, а через рік на підприємстві вже працювали близько 120 людей. І якщо перша назва була кооператив «Беркут», то вже у 1989 році, щоб заявити про себе як серйозну організацію, назвалися КВТО «Закарпатспецсервіс». Водночас «Беркут» залишився як торговий знак.

— Чому обрали саме цю назву — «Беркут»?

— Назва необхідна була для статутних документів, я довго міркував над нею. Одного разу, коли був у кабінеті сестри (вона працювала лікарем на басейні «Спартак»), а там такі маленькі вікна під стелею, то, замислившись, глянув угору і побачив крізь скло, як пролетів великий птах. І вирішив — беркут! Назвемо кооператив саме так — іменем гордого карпатського птаха, який ніколи не складає крила і літає високо у небі. Тоді ще міліцейського спецпідрозділу не було (усміхається. — Авт.). А щодо другої назви, то змушені були її обрати, коли за рік нас стало близько 100 осіб (і будівельники,   і фахівці з монтажу та налагоджування обладнання), зросли масштаби. Володимир Войтов, якого я запросив на роботу, насамперед поцікавився, якою буде зарплата і щоб була солідна назва фірми. Я придумав її за ніч і отримав «добро» на подальший розвиток. Новий колега привів на підприємство наладчиків великих газових котлів, технологічних ліній. Тривалий період за цими видами робіт за обсягами виконаного ми були треті в області.

— Що було з людьми, яким ви давали роботу до інфляції?

— Багатьох працівників ми приймали у члени кооперативу і виділяли їм безоплатну частку. Це було ноу-хау, яке згадую з радістю і жалем. Був період, коли ми охопили приблизно 50 % працівників дарованою часткою. А коли почалася криза, люди під свою частку безоплатно забирали майно, в яке не вклали ні копійки, деякі навіть засновували свої компанії на основі отриманих досвіду та капіталу.

— Як підприємство вижило у той кризовий час?

— Фактично ми йшли до розрухи, мали кредити і справи реально були кепські. Виживав тільки торговий сектор — невеличкий на той час напрямок нашого підприємства. Знайомий запропонував мені співпрацю із Запорізьким сталепрокатним заводом. Його керівники приїхали в Ужгород і коли побачили мій офіс із двох кімнаток, хотіли повернутися того же вечора. Нам вдалося вмовити їх залишитися на вечерю — по-справжньому козацьку, з хорошою кількістю випитого. «В принципі, ви непогані мужики, давайте спробуємо», — сказали тоді гості, і за місяць ми завозили сітку, цвяхи, емальований посуд. Сергій Ратушняк, наприклад, завжди каже, що горілка, яку він випускав, була продуктом № 1 з конвертації, яка дозволяла закарпатцям заробляти за кордоном. А я завжди кажу, що в такому разі на другому місці був посуд, який ми завозили в область десятками вагонів. Пам’ятаю, «комплект № 5» (4 каструлі й чайник — оранжевий у білий горошок) у нас купували за 2,5 долара, на базарі в Ужгороді його продавали вже за 5, а в Ніредьгазі — за 10. Це був прекрасно конвертований товар, який не чіпала митниця. Тому багато закарпатців стояло у черзі під нашими магазинами ще до їх відкриття. Як законослухняна компанія, ми застосовували тільки максимально дозволену націнку — 25 %, після чого інші люди могли заробити від 100 до 500 % в Угорщині.

— А до торгівлі будматеріалами спонукав будівельний досвід чи як прийшли до цієї галузі?

— Підштовхнула і співпраця із запорізьким заводом, який виробляв труби та іншу продукцію. Ми дедалі більше відходили від власного виробництва і концентрувалися на продажу будматеріалів. А поїздки до Угорщини і Словаччини у 1995—1997 роках продемонстрували мені ефективну форму — модні там супермаркети, дисконти.   У мене виникла ідея відкриття аналога — міні-супермаркету виключно для будівництва. Почали нарощувати асортимент і до 2000 року на «Беркуті» можна було купити все для будівництва: від матеріалів фундаменту до елементів стріхи, навіть один час торгували керамікою і електрообладнанням, хоча потім ці напрямки виключили. Після 2000-го зрозуміли, що в одому Ужгороді нам «тісно» і почали поступово розвивати філії. Ці рішення про створення супермаркету будматеріалів і філіальної мережі були в основі правильної ефективної стратегії, завдяки чому «Беркут» існує і сьогодні.

— Скільки філій «Беркут» має сьогодні по області і як відрізняються ціни в них?

— У нас єдина цінова політика по області — в усіх 9 магазинах. Із 1995 року значну увагу приділяли комп’ютеризації, обліку, чіткості аналізу. Це дозволило нам активно розвиватися до 2005—2007 років. 2008-й був одним із найкращих, у планах було протягом 4—5 років погасити всі кредити та розвиватися далі. Але криза 2008 року завдала потужного фінансового удару по підприємству. У період застою ринку іпотеки, коли люди мало будуються, ми намагалися щонайменше утриматися на ринку, обслуговуючи нові кредити і нові проценти, зберігаючи кад¬ровий персонал, напрацювання, довіру партнерів і наших покупців. Саме завдяки партнерам і напрацьованому досвіду маємо змогу пропонувати доступні ціни і, що приємно, саме з нами звіряють цінову політику й інші гравці ринку в Закарпатті.

У той період ми, до речі, започаткували і готельно-туристичний комплекс «Карпатія», що згодом став санаторієм.

— Що дозволило вам пережити чергову велику кризу і, до слова, як вплинув на «Беркут» прихід в область «монстрів ринку» — будівельних гіпермаркетів?

— Ви маєте рацію — прихід «Епіцентру» та «Нової лінії» змусив «затягнути пасок». Поява подібних закладів завжди знищує середній та малий бізнес у тих областях, куди заходять великі мережеві структури, у тому числі, наприклад, продовольчі, адже місцевому бізнесу важко витримувати конкуренцію із всеукраїнськими мережами. Що приємно — більшість наших клієнтів спробували альтернативу, а потім повернулися до нас. Вони бачать, що ми ціни тримаємо помірні, у нас у магазинах тільки те, що потрібно для будівництва, нічого зайвого, а отже економиш час, і площі у нас менші, а консультанта знайти легко.

Втім ми розпочали і на сьогодні вже працюємо в усіх можливих форматах торгівлі. Це роздрібний рітейл, гуртові продажі, об’єктне постачання та партнерські програми. А на сьогодні це і доправлення товарів безпосередньо всім спеціалізованим магазинам в області. Наші переваги — повний асортимент будівельних матеріалів, максимально низька ціна, акційні знижки. Щомісяця у нас зростає кількість партнерів, які готові з нами працювати. Таким чином, із роздрібного ми поступово перетворилися в універсальне торгове підприємство. Сподіваємося, цей формат до душі й нашим партнерам, й покупцям. Упевнений, що не одна закарпатська сім’я завдяки нашим цінам зекономила суттєві кошти, будуючи будинок.

— Що найцінніше для вас у заснованій і очолюваній зараз структурі?

— Якщо говорити про цінності «Беркута», то на першому місці — колектив. За увесь період (бували часи, коли в інших компаніях пропонували кращі умови, зарплати) ми зберегли його, і це найголовніше. Усі новачки, які приходять до нас, відзначають, що тут дуже хороший колектив. Непростий, але динамічний, дружний і, що мені особливо приємно, з патріотичними ідеями та високою лояльністю до компанії.

— Маючи такі ресурси, як добре ім’я і власний заробіток, не плануєте іти в політику?

— Ні. Я закрив для себе цю тему, хоча колись і розглядав її. Напевно, Бог мене вберіг. Треба чесно визнати, що треба до всього мати талан. У мене нелегкий характер і, мені здається, що я мав би більше проблем, ніж здобутків, враховуючи правила гри у нашій вітчизняній політиці.

— Займаючись будматеріалами, чи збудували власний будинок?

— Так, але тільки років 8 тому. До того жив у квартирі. До речі, вже згадувана «Карпатія» мені певною мірою замінювала дачу. До будинку тривалий час просто не доходили руки.

— Сини перейняли вашу справу?

— Так, старший Олег працює зі мною і одночасно навчається. Вже має свій невеликий бізнес. Сподіваюся, що ми будемо разом і в інших його проектах, оскільки у нас повне взаєморозуміння і «відчуття ліктя». Молодшому Олександрові лише 15, але ставимося до нього, як до дорослого. Він теж бачить себе у бізнесі, близькому до моєї справи. Має напористий чоловічий характер, досяг успіхів у спорті, непогано вчиться. Я пишаюся їхніми здобутками, тим, які вони є, і вірю у здійснення їхніх планів.

Ганнуся Твердохліб