«Я й нині знаву зайти в кузню щось побабрати, хоть і нич не виджу»...

Михайло Фединишинець, фото автора 20.04.2013 16:09 СОЦІО

 

...каже 81-річний коваль Юрій Пінцак на прізвисько Джані зі села Мирча Великоберезнянського району.

n Юрій Пінцак, або дідо Джані, котрий майже нічого не бачить, веде мене в кузню. Запах заліза мені лоскоче ніздрі. Переді мною — так званий циганський міх, кувалда, молот, лещата, бормашина, усілякі пили, ножівки і ще безліч інструментів. Мирчівець показує мені ногою принцип роботи ковальського міха.

— Я й типирь знаву зайти в кузню. Майже нич не виджу, але тягне мене сюди щось побабрати. Жона не раз гойкає: «Дай си’ покуй! Дай си’ покуй!» — каже старожил, за яким цікаво й зворушливо спостерігати і якого знає чи не пів-Великоберезнянщини і пів-Перечинщини.

— Отиць мій быв ковачем (ковалем). Я з дитинства любив крутитися в кузні, допомагати йому молотом бити, — тяжко дихаючи, поринає в спогади 81-річний Юрій Іванович. — Потім вирішив йти вчитися на коваля в Ужгород. Три роки ходив там на роботу на залізницю. Чоловік із Радванки на ім’я Дані також мене знайомив зі секретами ковальства. Служив я в Хабаровську. Повернувшись додому, продовжив займатися улюбленою роботою. Утім скоро з різних причин нашу майстерню ліквідували, і мені довелося перекваліфікуватися на сантехніка. До пенсії я каждый день їздив до Ужгорода. Мав-им зарплату 60 рублів, 80 рублів. Встановлював ванни, умивальники, ремонтував водопроводи, коли що. Звичайно, ковальство не кидав. Люди постійно приходили з просьбами плуг, граблі зробити, коня підкувати, фийсу (сокиру) погострити, вуз наладити. Я ніколи нікому не відмовляв…
Розмову підтримала дружина Олена Пінцак, бо дідові тяжко пригадувалося:

— Мало коли быв натуральний рубиль. Часто люди приносили фляшку паленки, сигарети. Дідо собі вупив, закурив та й добре йому было. Може, й тому вже пуврока назад зір втратив, бо цілий живот (життя) коло огня стояв. Лікарі казали, що операцію можна робити, але гарантію не давуть… Я сама родом із Зарічева Перечинського району, весь живот проробила прибиральницею в ужгородській школі-інтернаті і в школі для глухонімих. Нараз у 55 пішла на пенсію, бо вже не бирувала і на роботу ходити, і на газдівстві бути — за коровою доглядати, за пацям.

Як ми з дідом свальбували? Ніяк! Літр водки, кілограм сельодки і буханка хліба. Дідові й нині треба каждый день вупити четвертушку, погар вина, викурити пувпачки термоядерних сигарет. Вун без того не може. Вун усе п’є, крім бензину й керосину. До речі, до школи майже не ходив, тому ні читати, ні писати не вміє. Ледве знав розписатися. (Сміється).

До розмови приєдналася й донька діда Марія, котра якраз порайбала у потоці одежу:

— Звідки прізвисько Джані? Колись дідо мого вітця пішов на заробітки в Америку. Там женився на словачці з міста Рашка. Народилися три сини — Михайло, Андрій та Іван. Іван — це отиць мого вітця. Але в Штатах він був Джоном. У 20-х роках минулого століття сім’ю депортували. Мабуть, через те, що вони перебували там уже нелегально. Словом, Джон, поселившись у Мирчі, став Джаном, точніше Джані. Так це прізвисько перейшло й на його сина, тобто мого вітця. Нині мої отиць і мати тішаться трьом онукам і чотирьом правнукам…

Тим часом Юрій Пінцак запалив сигарету. Це треба було бачити, як смачно затягнувся, як смачно пустив дим. І пішов собі сидіти на вулицю навпроти своєї хати.

Михайло Фединишинець, фото автора

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат