У 1945 році за рішенням Народної Ради Карпатської України
від 5 грудня 1944 року в Ужгороді був відкритий університет. Як відомо, ініціатива була підтримана владою УРСР (1945 р.) і з деяким запізненням (у 1946 році) — владою СРСР. Слід відзначити, що це завдання було не з легких, тим більше, що радянська влада планувала створення вишу на новоприєднаній території на взірець радянських ВНЗ.

Це було цілком закономірно, адже автономія Подкарпатська Русь (Чехословаччина) була приєднана до СРСР. Це означало, що новостворений виш слід забезпечити кадрами усіх рівнів: адміністративними, педагогічними, науковими тощо і навіть обслуговуючим персоналом. Між тим у повоєнні роки дефіцит саме таких кадрів відчувався у всій величезній країні. Особливої уваги вимагало призначення керівних кадрів і, в першу чергу, ректора. На плечі керівника лягала важка ноша і відповідальність за всі ланки діяльності вишу. Знайти відповідну кандидатуру на посаду ректора було вкрай важко, тож за перші 10 років існування Ужгородського Державного університету в ньому змінилося троє ректорів. Третім ректором, який зайняв цю посаду у серпні 1949 року, був Григорій Володимирович Ткаченко. Врівноважений, поміркований, завжди стриманий і спокійний, він був протилежністю впевненому в собі попередникові. Мабуть, він вбачався зручним (якщо не сказати ручним) для влади кандидатом на пост ректора.

Народився Григорій Ткаченко у 1903 році в с. Синявка Чернігівської області в селянській родині. Закінчив сільськогосподарський інститут, працював агрономом, але потяг до науки приводить до аспірантури і педагогічної роботи в Криворізькому педінституті. До початку війни у 1941 році працював завідувачем кафедри ботаніки, заступником директора, а згодом директором цього ж інституту. Тут доречно згадати про деякі нюанси особистого життя Григорія Володимировича, а саме про його дружину.

Мотря Григорівна Кожура народилася у 1915 році в с. Ново-Георгієвка на Дніпропетровщині в родині селянина. У батька Григорія Кожури була велика родина — шестеро діток, яких було не просто вивести в люди в ті буремні роки початку ХХ сторіччя. Але справжні труднощі настали в радянський період. Позбавлений землі як селянин-середняк, він був вимушений братися за будь-яку роботу, щоб прогодувати сім’ю. Вони перебираються на ст. Божедарівка, де батько влаштувався на залізниці, потім у колгоспі, радгоспі. Помер під час війни у 1942 році у віці 64 роки. Невдовзі померла і мати. Діти виживали як могли.

Мотря закінчила семирічку у рідному селі в 1932 році. З огляду на значні потреби у вчительських кадрах, дирекція школи відряджає здібну ученицю на 4-місячні педагогічні курси в м. Нікополь. Потім була робота в школі, заочне навчання у педучилищі і нарешті протягом 1934—38 років — навчання в Криворізькому педінституті. Як відмінницю навчання і активну комсомолку її залишають в інституті, призначивши асистентом кафедри ботаніки, де вона працювала до 1941 року — до початку війни. Вочевидь, саме цей криворізький період, який збігся у житті подружжя, зіграв вирішальну роль у з’єднанні двох доль. Приваблива, розумна студентка, а потім асистентка кафедри ботаніки, не могла не звернути на себе увагу статного доцента Ткаченка, хоча і була молодша на 12 років. А потім було 22 червня 1941 року…

Війна вплинула не лише на ідилію взаємного кохання, а й на можливість співіснування новоствореної родини. Мобілізований до лав армії в перші ж дні війни, він брав активну участь у бойових діях протягом всієї війни.

Життя Мотрі не було таким однозначним. Вона пережила дві евакуації. Спочатку, в серпні 1941 року була евакуйована в м. Моздок Ставропольського краю, а через рік — друга евакуація — м. Уч-Курган Узбецької РСР. В обох місцях працювала вчителькою в школі. У 1943 році, за викликом ГУДМР (Головне управління державних матеріальних резервів) при РНК СРСР, переїхала в м. Тамбов, а через рік — у Москву, де працювала лаборантом, старшим лаборантом на хімічній базі, потім інженером-хіміком.

Війна скінчилася, родина Г. Ткаченка об’єдналася, здавалося, що попереду лише щасливе майбутнє. Після демобілізації Григорій Володимирович отримав призначення на роботу у Львівському педінституті на посаду заступника директора, а Мотря Григорівна — асистента кафедри ботаніки цього ж закладу. Пропрацювавши два роки у Львові, вони знову міняють місце роботи, цього разу — Мелітопольський педінститут, посади такі ж: директор педінституту і асистент кафедри ботаніки. Працювали тут лише один рік. Вочевидь, успішна керівна робота в трьох інститутах обумовила призначення Г. Ткаченка у 1949 році на посаду ректора наймолодшого в країні університету в Ужгороді. Окрім того, йому доручили організувати кафедру генетики і дарвінізму на вже існуючому в УжДУ біологічному факультеті. Мотря Григорівна вже за традицією влаштовується асистентом кафедри морфології і систематики рослин — вже лише на 0,5 ставки. Подружжя, маючи вже дворічного сина, дістало для помешкання двоповерховий будинок, яким, до речі, не раз дорікали ректорові.

Маючи чималий досвід роботи у виші, на кафедрі ботаніки М. Кожура швидко адаптувалася до умов нашого університету, була вимогливим, професійним педагогом. Дещо складніші проблеми доводилося вирішувати Г. Ткаченкові. Якщо керівництво університету було вже більш-менш налагоджено, то створення кафедри генетики і дарвінізму було майже неможливим. Після «славнозвісної» ганебної сесії ВАСГНІЛ у 1948 році, в СРСР відбулося повне знищення генетики як науки, прокотилася репресія не лише щодо генетиків, а й інших фахівців, наближених до цієї галузі науки. В УжДУ до браку кадрів додається ще і надзвичайно слабка матеріальна база.

Щоб дати кафедрі доцільне поповнення, до Ужгорода запрошується фахівець з фізіології рослин доцент Н. Атуріна з Ленінграда. Викладання курсу дарвінізму Г. Ткаченко бере на себе. Згодом намаганнями ректора ситуація стабілізується, кафедра обирає класичний напрямок — фізіологія рослин. Йому належить також визначення тематики наукових досліджень кафедри. З бездоганною інтуїцією вченого він відчув перспективність винограду як об’єкта фізіологічних досліджень. Актуальність вивчення цієї рослини в Закарпатті очевидна, тому в цьому напрямку кафедра вела наукові експерименти протягом кількох десятиріч поспіль.

Час минав, життя поволі налагоджувалося як в університеті, так і в країні. Та як це часто буває, несподіванка з’явилася з неочікуваного боку: у 1957 році, на черговому конкурсі з заміщення посад на кафедрі морфології і систематики рослин М. Кожуру звинуватили у відсутності наукових досліджень і, попри визнання педагогічної майстерності, звільнили від роботи в університеті. Між іншим, конкурентка, яка виграла конкурс, була аспіранткою завідувача кафедри і захистила кандидатську дисертацію лише через 4 роки — у 1961 р.

Г. Ткаченко звільняється з усіх посад і йде в докторантуру. Через два роки він повернувся на біологічний факультет УжДУ, продовжував очолювати створену ним же кафедру фізіології рослин. У 1960 році доцент Г. Ткаченко успішно захистив дисертацію на тему «Біологія цвітіння винограду». Через рік, у 1961 році звільняється з роботи в УжДУ у зв’язку з переходом на викладацьку роботу в Одеський Державний університет.

На всіх, із ким спілкувався Григорій Володимирович — як ректор, як завідувач кафедрою, як просто людина — він справляв враження витриманої доброзичливої тактовної людини. Мені, студентці біофаку в ці роки, Г. Ткаченко пригадується людиною відстороненою, заглибленою у свої думи. В його мовчазній постаті вбачалася якась незахищеність, розгубленість. Які думки відвідували цю не всміхнену людину? Мабуть, він покинув наш гостинний край з важкістю на серці через несправедливість, недосконалість у взаєминах між людьми, які він мовчки ховав у глибині душі…

Життя професора Григорія Ткаченка обірвалося раптово 24 вересня 1979 року на 76 році життя. Після від’їзду з Ужгорода у 1961 році ніхто з родини не відвідував Закарпаття.

В середині 80-х років мені довелося бути зі студентами в Одесі. Знала, що родина Г. Ткаченка мешкає на території Ботанічного саду Одеського університету. Я не змогла не спробувати розшукати цю родину, адже і Григорій Володимирович, і Мотря Григорівна — це мої викладачі, це моя студентська юність! Без проблем знайшла занедбаний будиночок під шатром вікових дерев Ботсаду. Я побачила все ще привабливу жінку — Мотрю Григорівну. Григорія Володимировича вже не було — відійшов у вічність. Весь тривалий час довгого літнього вечора розмова точилася виключно навколо ужгородського періоду життя родини. Ми згадували наш університет, кафедру, далекі й близькі екскурсії в Карпати, наше місто, колег, знайомих. У її жвавих спогадах було стільки емоцій — захоплення, радості, теплоти і … болю, образи. І я зрозуміла тоді, що в нашому житті є спогади, які не мають строку давності.

Г. Ткаченко був на посаді ректора в найважчі роки тоталітарного режиму в СРСР — 1949—1956 рр. У гнітючій атмосфері страху, підлабузництва, конформізму він своєю поведінкою дав зрозуміти оточенню, що за будь-яких обставин людина повинна зберігати своє обличчя, що немає ситуацій, в яких їй дозволено нехтувати гідністю і честю.

Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжНУ