Домашній музей,   який повертає до Австро-Угорщини

Евеліна Гурницька 19.06.2015 19:51 СОЦІО

 

Ужгородець облаштував зали з експонатами, яким до 300 років.

Одне з найприємніших відчуттів — відкривати в давно знайомих людях нові цікаві грані. І часом це дуже неочікуваний сюрприз. Редакція «РІО» знає ужгородця Ігоря Христенка як простого, скромного й добродушного хлопця, який постійно трудиться, і тільки нещодавно стало відомо, що він — колекціонер мистецьких експонатів із чавуну, має свій домашній музей, який повертає нас до Австро-Угорщини.

200 витончених грубок, 300 різноманітних прасок

Ігор розповідає, що його дідусь Кирило Христенко почав збирати чавунні речі наприкінці 1970-х, почалося з того, що приніс додому кілька грубок. Потім цю традицію продовжив дядько Юрій Христенко, а зараз цим захоплюється сам.

Сьогодні його музей це два обладнані приміщення у межах домашнього господарства в Ужгороді. Ігор переконує, що після звичайного державного музею небагато залишиться у спогадах, а відвідини цього, домашнього ще довго пам’ятатимуться.

У експозиції — чавунні атрибути, пов’язані з Закарпаттям, починаючи з 1800 року.   У одній залі близько 200 унікальних грубок, які свого часу у своїх будинках мали багаті люди, що мешкали на території Закарпаття в часи Австро-Угорщини. Інша кімната — це близько 300 різноманітних прасок. Ігор має й інші давні цікавинки з чавуну — дзвіночки, люстри, підсвічники, каретні ліхтарі, ступки й навіть вафельниці та засоби для смаження кавових зерен і кукурудзи. І ці, на перший погляд, побутові речі є справді витворами мистецтва. Як каже наш співрозмовник, саме у ті часи тут був своєрідний розквіт. Тоді ж почалося виробництво, у Німеччині почали виливати, звідки сюди прийшли знання про ці технології. До цього, за його словами, тут нічого особливого власного не вироблялося. Ткали якісь килимки, робили мотики, підкови, а ось заводи з виробництвом і, власне, художнє лиття почалися з 1800 року. У 1850 році на нашій території запрацювала перша ливарня, сьогодні у колекції експонати переважно з мукачівської ливарні та з села Кобилецька Поляна.

«Ось норвезький завод із лиття, де досі ллють печі, відкрився у 1857 році. Він на 7 років пізніше запрацював, ніж у нас. Тут, у Закарпатті було 13 потужних ливарень. У нас ще залишився величезний завод у Кобилецькій Поляні, — згадує І. Христенко. — А що тут ще було робити? Ну, гончарством люди займалися. Не було у нас майстрів, які спеціалізувалися на порцеляні, фаянсі, зате були ті, хто знався на художньому литті».

Всі грубки, які є у міні-музеї, це художнє лиття, а майстрів із лиття грубок називали модельєрами-скульпторами, ці всі форми виконували майстри з витонченим смаком. У ті часи були каталоги, де можна було обрати грубку на свій смак. Спочатку здається, що грубки однакові, а коли придивишся, то бачиш унікальні зображення. Над кожною грубкою треба було місяцями працювати. Точну дату виготовлення грубок визначити важко, бо майстри не клеймили дату, але робили монограми з інформацією про автора. Завершили їх лити, як висловлюється пан Христенко, до початку Першої світової війни. Відтак тут жодна грубка не є молодшою 1907 року.

300-річна вафельниця, бочка з надписом «Schönborn»

Пан Ігор із захопленням розповідає про різні цікаві деталі та їх походження. Ось є грубка, яка колись була у дуже заможних євреїв. Її принцип дії полягав у тому, що сама грубка була всередині дому, а задній відсік був за стіною. Відтак прислуга стежила за теплом іззовні, а не у приміщенні. Тут також є грубка, яку колись ставили у вагон потяга. Є грубки, які мають квадратну поверхню, шапочку своєрідну, це означає, що вона є виключним елементом декору (мається на увазі, що на ній нічого не можна розігріти), такі стояли лише в багатих будинках. Є у залі і пічка від сім’ї священика зі Зняцева.

Хоч чоловік найбільше цікавиться грубками, проте очі у нього горять і за розповідей про інші експонати. Багату історію має умивальник, який колись робили на ливарні на вулиці Капушанській. Є бідон молочний, на якому написано «Mlekarna», він десь із 1930-х років. Є і вафельниці, яким по 70, 100, 150 і навіть 300 років — ось воно, свідчення якості.

Є ступки, серед яких і російські. Є глиняна бочечка з часів Австро-Угорщини, про яку Ігор каже, що аналогів ще не бачив, а всі дивуються, що бочка з глини.

У залі з грубками є також витончені люстри, тарілки, тростини, підсвічники, лампи, які могли собі дозволити люди, що займалися інтелектуальною працею.

«Люстри переважно були у багатих будинках, у селах такі мали старости, вчителі й ще кілька поважних людей», — ділиться власник музею.

Є тут певні зразки, які не мають відношення до Закарпаття, ось газовий обігрівач зі Львова — це конвектор перших зразків. Рік його виробництва наразі визначити важко, але там є знак «Львівський автобусний завод».

«Я їм дзвонив, а вони не можуть зрозуміти, як таке могло бути, адже завод займався виключно автобусами», — додає колекціонер.

Друга зала привертає увагу дзвіночками, прасками, яких 300 і всі абсолютно різні, є навіть зовсім крихітні, якими прасували манжети і комірці.

Є і каретний ліхтар, якому років зо 200. До речі, ліхтарі, звісно ж, не виготовляли масово, бо і карет було мало. Є ще два ліхтарі, які колись були посріблені. Щодо дзвонів, то Ігор каже, що раніше у селах великі дзвони робили за рахунок того, що селяни скидалися сріблом, згодом ці монетки плавили, додавали бронзу й робили дзвін для усього села. Чоловік також показує датовану скриньку 1891 року. Є навіть прилад для смаження попкорну і засіб для обсмажування зерен кави. Тут можна побачити чавунну плитку з написом давнього ордену монахів, що   у перекладі означає «Трудись і молися», а на «картині» зображені праця людей і наближення до Бога. Знайшли ще пивну бочку, на якій написано «Schönborn».

Влада казала, віддай у дар

Є й інший бік медалі з історією виникнення цього приватного музею. Пов’язано це з владою та бюрократією державних музеїв. Родина пробувала виходити на певний рівень, ходила до одного з державних ужгородських музеїв, просила про виділення місця, аби колекцію людям показувати, загалом, аби всі сторони були задоволені.    

«У них така цікава система, що вони одразу обступають людину з усіх боків і починають робити її винною в усьому. Мовляв, віддай нам, зроби дар музею, для чого воно тобі треба, ми це будемо показувати, і що ж ти такий нехороший — тримаєш це все у себе, краще нам віддай», — знизує плечима колекціонер.

Він вважає, що насправді музейники самі не можуть усе зберегти належним чином.  

«У нашому музеї були 34 пічки, вони їх не догледіли. Їхні грубки не можуть функціонувати, а мої можуть, ними можна користуватися», — додає наш співрозмовник.

Дядько Ігоря ходив до мера Ужгорода Віктора Погорєлова, просив виділити приміщення, де би можна було зробити виставку, щоб люди приходили. Це було би корисно як самим відвідувачам, колекціонерові, так і міському бюджету.   Від Погорєлова почули такі ж слова, мовляв, зробіть дар місту. Відтак Ігор із родиною самотужки, у себе вдома облаштували два приміщення під колекцію. Звісно, це потребувало часу, зусиль і всіх заробітків, які були накопичені.

Є також проблема з експертизою, аби можна було точніше визначати, припустимо, дату експонатів. Якщо у Кобилецькій Поляні ще залишилися певні папери, то у мукачівській ливарні свого часу була пожежа, тоді згоріла документація. До речі, у музеї не дають вільно користуватися каталогами. До прикладу, Ігор не вимагав у директора, аби його допускали до фондів, він просто хотів дати співробітникам флешку, на якій можна було зберегти інформацію з каталогів, аби можна було точніше розуміти що до чого, як.

Ігореві запропонували написати заяву для подальшого розгляду, мовляв, чи можна допускати до каталогів або ні. На його думку, це могло забрати всього 15 хвилин, аби зробити кілька копій із каталогів.

Щоденна реставрація

Сім’я стикнулася з розчаруваннями, так, але Ігор все одно має натхнення працювати далі. Він згадує, як дідусь постійно приносив щось додому, відчищав, трішки сварилися з дружиною, яка все життя працює вчителькою, через те, що багато часу це займає. А Юрій Христенко після цих усіх розмов із музеями і владою взагалі подався на Алтай — вчитися цілющим практикам. Натомість Ігор горить своїми ідеями і, на жаль, жертвує вільним часом, який можна було би присвятити дружині. А часу справді треба багато: аби реставрувати грубку, потрібен тиждень, і не по кілька годин на день, а увесь день. Ті, хто приходить до музею, радять, мовляв, продай і все. А покупців можна знайти дуже легко, вони самі знайдуться, бо Ігор вважає, що в нього найбільша колекція грубок у Європі. Він уточнює, що в одного німецького колекціонера грубок більше, але вони у нього з усього світу. Також чоловік згадує про колекціонера з Угорщини, який більше захоплюється скульптурами: «У той час, коли тут ці скульптури нікого не цікавили, він платив великі гроші за це все і вивозив ці скульптури».

Чоловік і далі шукає щось нове до своєї колекції, зараз у нього повний двір грубок, які чекають реставрації. Траплялося, що хотів у бродяги придбати грубку, яку той ніс на металолом. А прохач і каже, що нікому не віддасть, бере і розбиває на очах у Ігоря.

І тим не менше, праця повсякденна і праця над музеєм — пріо­ритети для Ігоря Христенка, він вірить, що його діти продовжать цю традицію. Це ще одна позитивна історія, про яку мають знати більше людей.  

Евеліна Гурницька

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат