І був у групі претендентів, яких теж готували до польоту.

Про перший філіал центру підготовки космонавтів, офіційно — Державний науково-дослідний виробничий центр «Природа», який відкрили у 60-х роках у Середній Азії, донедавна говорити було заборонено. Розпад Радянського Союзу суттєво втрутився в існування центру і життя його працівників. Був серед них і закарпатець Василь Лобко. 12 років він віддав роботі з космонавтами, керував навчально-методичним центром держцентру «Природа».

Загалом, майже після 23 років роботи у Таджикистані, Василь Юрійович повернувся на Закарпаття. Продовжити роботу у сфері космонавтики, тут, звісно, не вийшло. Зате чекали інші невідкладні справи. Василь Лобко взявся за організацію єдиної в краї Лабораторії спостережень за забрудненням атмосферного повітря Закарпатського гідрометцентру, яку донедавна очолював. Сьогодні він є головою Закарпатської обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги, головою комісії з питань збереження довкілля Громадської ради при Закарпатській ОДА. Щороку, 12 квітня, Василь Юрійович приймає вітання з Днем космонавтики, адже присвятив почесній роботі значну частину свого життя, і сам ледь не полетів у космос…

— Як сталося, що фахівець із гідрометеорології й екології розпочав роботу у сфері космонавтики?

— Якщо згадувати з початку, то, закінчивши 8 років ЗОШ №1 (нині гімназія) в Ужгороді, я здобув освіту у Виноградівському політехнікумі, потім рік пропрацював, затим був призваний до лав Радянської армії у військово-повітряні сили. Майже тиждень кількох людей із Закарпаття, зокрема і мене, віз потяг, і ніхто не знав, куди ми їдемо. Пригадую, що була спека, а ми їхали у вагонах для перевезення вантажів. Уже пізніше зрозуміли, що приїхали в Азербайджан, де була школа авіаційних механіків, у якій ми повинні були рік учитися і служити в цьому краї. Те, що я навчився у технікумі, і що дізнався там — зовсім різні речі. Умови були дуже хороші, викладання велося на найвищому рівні. Ще досі, заплющивши очі, пригадую, як працює система літаків, яку вивчив там досконало. Після цього мене направили в Молдавію на роботу. Працював спочатку авіаційним механіком, а потім техніком у військовій ескадрильї сучасних на той час літаків. Робота була дуже цікава. Мені подобалося вивчати літаки, ремонтувати їх і підніматися на них до неба.

Після закінчення школи нам запропонували або залишатися служити й далі, вступивши до авіаційного училища, або йти здобувати вищу освіту в Одеському гідрометеорологічному інституті. У світі на той час була Кубинська криза, тому демобілізації не було. Через напружену воєнну ситуацію нас не відпускали по домівках. Я вже був прийняв рішення вступати до авіаційного училища, але потім приїхали військові й загітували нас вступати в Одеський гідрометеорологічний інститут. На той час там була дуже сильна військова кафедра, і їм були потрібні люди, які були близькі й до авіації, й гідрометео¬служби. Так поїхав я до Одеси і вступив в ОГМІ.

Коли закінчив інститут, до нас прийшли фахівці з Таджикистану і пропонували роботу у них. Перед розподілом ми уже з дружиною-однокурсницею прийняли рішення піти на ризик — поїхали на роботу в Таджикистан. І ніколи не пошкодували про свій вибір.

У Таджикистані я досить швидко просунувся службовою драбиною. Після роботи в районі мене запросили в республіканське управління центру гідрометеорології, на посаду керівника організаційно-планового відділу. Тоді я знав республіку як свої п’ять пальців, мав у підпорядкуванні понад 20 станцій, плюс 16 високогірних і понад 60 постів. Я любив свою роботу і мав усе необхідне для життя.

«ВИ НАМ ПІДХОДИТЕ. ВАМ ДОСИТЬ ЦЬОГО?»

— Минуло кілька років, зрозуміло, що я був членом Компартії, в 1977 році мене запросили до ЦК партії і запропонували піти працювати в іншу організацію, яка щойно відкрилася в Душанбе. Чуток про ту організацію було багато, оскільки її називали закритою. Я відмовлявся працювати там, бо мав хорошу роботу і не хотів змінювати її. Через 2—3 дні мені повідомляють, що потрібно вилітати в Москву на співбесіду. Змушений був поїхати. Мене супроводжував працівник вищих органів ЦК партії. У Москві нас зустріли належним чином і завели в приміщення, де не було жодної назви. Я помітив там військових, а також упізнав кількох космонавтів. До мене підійшов космонавт Віталій Севастьянов. Тоді він був ведучим однієї з програм «Земля і космос», яка була популярна серед населення. Він попросив, аби під час співбесіди я відповідав на запитання, але сам нічого не запитував, бо в них це не прийнято. Але я не втримався і запитав під час співбесіди, чим буду займатися? Мені відповіли: «Ви нам підходите. Вам досить цього?».

Вже дорогою додому мені розповіли про організацію. Йшлося про перший всесоюзний центр підготовки космонавтів, офіційно — Державний науково-дослідний і виробничий центр «Природа». Організація мала першу форму секретності. Я запитав, чим загрожуватиме відмова від такої роботи. «Не даш згоду — попрощаєшся з посадою», — відповіли.

Центр відкрили у Душанбе, оскільки 300 днів у році там повністю безхмарне небо. Немає жодних перешкод для досліджень. При цьому на невеликій території є різне природне середовище: від пустель до вічної мерзлоти, тобто є всі умови для формування стоку двох най¬більших річок Середньої Азії — Амудар’ї і Сирдар’ї. Республіка живе саме завдяки цим двом великим артеріям. Влітку льодовики тануть, вода надходить до річок, що збігається з періодом росту бавовни — «білого золота» Середньої Азії.

Знімки з космосу допомогли дізнатися стратегічні наміри Китаю і збудувати Байкало-Амурську магістраль

— У чому полягала ваша робота у центрі?

— В інституті був Навчально-методичний аерокосмічний центр, на базі якого була створена аерокосмічна експедиція. Я майже постійно працював її керівником. У складі експедиції були практично всі космонавти СРСР, а також угорські, румунські, монгольські, чехословацькі. Нашим завданням було навчати майбутніх космонавтів розпізнавати характерні об’єкти на Землі, вести спостереження за ними, фотографувати у вибраних зонах електромагні¬тного спектра. Інформація була необхідна для потреб народного господарства, а також військових. З вертольотів та висотних літаків ми перевіряли прилади для фотографування перед їх встановленням на космічних апаратах. У нас було постійно три вертольоти для цих робіт. Ці роботи виконувалися за участі кандидатів у космонавти. Після повернення із космосу уже космонавти — герої Радянського Союзу, разом із нами готували звіт, в якому мало бути визначення найбільшої інформативності й користі від виконаної роботи.

Наведу один приклад, про який сьогодні вже можна розповідати. Китайці вздовж Паміру почали будувати дорогу. Дивним було те, що її розташування було дуже далеке від житлових районів, а дорога будувалася асфальтована. При цьому вона місцями розширювалася до 100 метрів, потім звужувалася, що в горах дуже важко будувати. Перед нами поставили завдання дослідити, у чому суть цієї дороги. З допомогою космічних знімків ми знайшли відповідь. За цю роботу я отримав свій перший орден. Ми підрахували, що транспортні літаки, які можуть перекидувати людей, можуть приземлитися саме на ці ділянки дороги, тому її й будують.

Це військовий приклад, але ми в цілому займалися цивільними справами. Тоді в Таджикистані щороку голови колгоспів із бавовни отримували звання Героїв Со¬ціалістичної праці. Виникло питання, чому так часто? Виявилося, що вони приписують собі дані один одного. Нам віддали наказ зробити космічну зйомку бавовняних полів і відслідкувати зміни, завдяки чому і знайшлася відповідь.

За одну з таких справ я отримав грамоту Президії Верховної Ради СРСР. Йшлося про будівництво Байкало-Амурської магістралі. Кілька разів ми літали над територією, яку готували для неї, досліджували. Однак лише після того, як зняли з космосу трасу, геологи з’ясували місця великих геологічних розломів. З літака їх не видно, але БАМ будувати у цих місцях не можна було. Наші науковці забракували сім точок, де мала проходити траса. Бо навіть при невеликих землетрусах найбільше змін стається на геологічних розломах, тож трасу змістили.

— Як працювалося з космонавтами, якими є люди цієї загадкової професії?

— Кожен кандидат у космонавти працював із нами досить довгий час, ми навчали його з вертольотів і висотних літаків розпізнавати природні об’єкти на Землі. Це робилося для того, аби з ілюмінатора космічного корабля він міг розпізнати характерні об’єкти для орієнтації над землею.

Космонавти специфічні люди, оскільки робота психологічно дуже важка, постійно на межі ризику. Я дружив із багатьма. Доля звела з Георгієм Береговим, якого пригадую дуже серйозним. Пригадую і Павла Поповича, який ніколи не розчаровувався, для всіх ситуацій він мав «свіжий» анекдот.

— Чи відчували на собі «секретність» роботи, як родина реагувала?

— Наскільки було дозволено, я залучав дружину до роботи у центрі. Вона гідрометеоролог із досвідом, багато допомагала мені. Ну що я міг приховати від родини, коли ввечері йдемо у ресторан з друзями чи колегами, а завтра я вже маю прозвітувати, хто зі мною говорив, чи не випитував чогось. Логічно, що за нами слідкували, ми знали це і вже були готові до певних обставин. Натомість робота була цікава, тож усе інше сприймалося мимоволі. Сьогодні я маю 25,5 льотні роки, оскільки рік календарний рахується за два льотні.

— А вам у космос не хотілося полетіти?

— Колись ще Корольов прогнозував, що першими в космос полетять військові, льотчики-випробовувачі, бо вони готові до всіх нештатних ситуацій. Другими полетять «технарі», тобто ті, хто створив космічні кораблі своїми руками. А третіми мають летіти «природознавці», тому що ефективність від усієї інформації, отриманої з космосу, визначається рівнем вивчення природних ресурсів. Я займався саме вивченням природних ресурсів.

Настав час, коли «природники» вже мали летіти в космос, і я був у групі претендентів. Ми пройшли перший етап — найскладніший і найнеприємніший. Як сьогодні пригадую лікаря, який випробовував нас на центрифузі, гойдалках різних, що було дуже важко витримати. Туди вибирали найстійкіших. Це був 1986—87 роки. Але вже з 1988 року почався процес розпаду Союзу, роботу призупинили. Тема так і залишилася закритою. Сьогодні я спілкуюся з українським центром космонавтики, отримав від них вітання на 75-річчя.

— Знаю, що були наміри органі¬зувати подібний підрозділ для підготовки космонавтів на Закарпатті. Чому ж робота так і не розпочалася?

— У 1988 році на прохання космонавтів Західних країн мали намір організувати навчальний полігон у Карпатах, подібний до центру в Душанбе, аби була змога досліджувати й інший вид природних територій. Мені, як закарпатцеві, доручили бути у складі групи з підготовки полігона. Я пропонував зробити його в Географічному центрі Європи, неподалік Рахова, був переконаний, що кращого місця не знайти. Полігон повинен був охопити частини території України, Угорщини, Польщі, Румунії, тоді ще й Чехословаччини. Рішення було практично прийняте, мені дали зрозуміти, що буду керівником полігона, оскільки маю досвід роботи в Середній Азії. Але настав період розпаду Союзу і про цей проект забули. Він досі десь лежить і я дуже хотів би знайти його.

— Як ви гадаєте, чи варто сьогодні відновлювати подібні дослідження, розвивати їх в Україні?

— Ще коли я керував науково-методичним центром у Таджикистані, мене вразило те, що до нас приїжджали представники 28 країн Азії, Африки, Латинської Америки вивчати космічну апаратуру, результати роботи, а з України майже ніхто цією темою не цікавився. Коли я говорив із ними про продовження досліджень в Україні, вони відмовилися. У нас почала розвиватися галузева космонавтика, але суть завжди на перетині наук. За час роботи в Таджикистані ми видали десятки космофотокарт по всіх напрямах, які суттєво допомагали в життєзабезпеченні значної території землі.

— Як багаторічний працівник секретного центру, чи вірите в НЛО, можливо, маєте докази існування?

— Не можу сказати «ні» і не можу сказати «так». Якби я їх побачив чи мав прямий фактор… Це так, як говорять, що на Памірі є снігова людина. Але ми літали там на вертольотах, нас була ціла ескадрилья і нікого не бачили. При цьому науковці знаходять сліди існування. Напевно, у цьому в житті мені не поталанило — не бачив НЛО і снігову людину (Усміхається).

— Чи пропонували вам залишатися працювати в Таджикистані й далі, як загалом оцінюєте цей період життя?

— Коли в період розпаду Союзу все почали вивозити, нам одразу запропонували вибрати собі місце подальшої роботи. Я з сім’єю вирішив повернутися до Ужгорода, тут жили батьки, та й взагалі хотілося на Закарпаття. Спитав дітей — вони відповіли, що хочуть жити в Ужгороді. Відтоді я тут.

Вважаю, що в Таджикистані пройшла найбільш активна частина мого життя, коли я максимально віддавав і натомість максимально отримував. Я побажав би, щоб кожному хоч трохи випала нагода спілкуватися з такими людьми, які траплялися на моєму шляху. Я безсумнівно вірю в долю, оскільки було кілька випадків, коли я міг загинути. Сьогодні, коли починаю аналізувати, не розумію, чому і як мені поталанило. Але таке життя, тут нічого не вигадаєш, усе так, як було. Побачити нашу Землю з космічної відстані мені не судилося, однак долі видніше…

Наталія Каралкіна