Хірург із Закарпаття 56 днів рятував людей на Майдані.

Серед тисяч охоронців людських життів під час подій на Майдані в Києві був і закарпатський хірург, тоді ще інтерн УжНУ, а сьогодні лікар-магістр Олександр Данилюк. 1 грудня він поїхав до Києва як революціонер. Однак коли виникла потреба в лікарях, одразу погодився допомагати і врятував життя не одному майданівцеві. Він просто знав, що повинен виконувати свою роботу хірурга, виконувати в польових умовах, незважаючи на власний страх і ризик, бо триває війна.

Олександр входив до Медичної сотні Майдану, провів у Києві 56 страшних зимових днів, які були по-справжньому лютими, бо немилосердною була боротьба за Україну і розрахунок тривав не на години чи дні, а на людські життя… Сьогодні лікар готовий до мобілізації на Схід. Його рюкзак постійно зібраний, тому в разі необхідності вирушатиме без роздумів.

Тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько

— Яке в тебе ставлення до того, що сьогодні відбувається в Україні?

— Маю відчуття напруженості, болю, пригнічення у зв’язку з тим, що там гинуть люди, а я тут. Маю відчуття не до кінця виконаного обов’язку. Але вірю в те, що ми на правильному шляху й обов’язково поборемо окупантів.

— 56 днів на Майдані — це скільки: багато чи мало?

— 56 днів на Майдані — це стільки, скільки я міг бути. Це всі ті найбільш напружені дні. Коли там ставало більш-менш спокійно, я повертався, оскільки мав навчатися в інтернатурі та магістратурі. Ставалося так, що після перегляду «свіжих» новин із Майдану підходив до завідувача відділення та завідувача кафедри зі словами «Вибачте, я їду». Всі завжди мене розуміли і з проханням бути обережним відпускали…

Був там із 2 грудня. Вперше повернувся 8 грудня, потім одразу поїхав назад під час штурму Майдану 11 грудня і знову пізніше повернувся на католицьке Різдво, потім під час подій на Грушевського. Цього разу повернувся до Києва вже з сестрою та сином нашого колеги — студентом медичного факультету. Ми працювали в медпункті на Грушевського. Після цього я приїхав на Майдан 19 лютого. Медична служба Майдану зателефонувала мені, коли я був у операційній в Ужгороді 18-го числа. Я ще не знав, що сталося… Знав, що 18-го мала відбутися мирна хода… Я відповів, що відразу не можу прийти, бо перебуваю в Ужгороді, й запитав, що сталося. Мені сказали, аби ввімкнув телевізор. Я зайшов до ординаторської, а там уже всі біля екрана сидять. Вже тоді було вбито кілька людей. Пішов із лікарні відразу. Купив квитки в терміналі, взяв речі з дому (вони в мене стоять пос¬тійно зібрані) й поїхав.

— Як ставилися рідні до твого наміру повернутися до Києва в найтяжчі дні?

— Рідні не могли мене, повнолітнього, не відпустити. Вони підтримували і підтримують мене. Під час подій на Грушевського ми обоє з сестрою були в Києві. Тоді було дуже страшно, тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько.

— З якими відчуттями їхав на Майдан 1 грудня?

— Вперше їхав на Майдан із відчуттям, що настав той час, коли ми зобов’язані повалити цей режим. Ми були надто терплячі. Народ України дуже терплячий, але терпець увірвався. Я очікував таких подій у 2015 році: був певен, що вибори сфальсифікують. 30 листопада був на конференції, але вже було не до цього заходу, коли побачив страшні кадри побиття… У той час на Майдані був мій хороший знайомий, а також дочка одного закарпатського хірурга. Їм удалося втекти. Мені подзвонив друг і сказав, аби я купив квитки нам обом — квитки в один бік. У лікарні й університеті мене відразу зрозуміли.

Двічі на Майдан я повіз близько 14 тисяч гривень, зібраних колегами в лікарні, друзями і навіть незнайомими людьми, які просто передавали ці кошти. Ми урочисто передавали їх до скриньки Майдану. У той час на Майдані збирали до 500 тисяч гривень за день. Коли їхав на Грушевського, повіз 8 великих пакетів із медикаментами, які зібрали студенти медфаку, а також колеги в лікарні та друзі.

ОДИН ІЗ ТИХ, ЩО ПОМИРАВ, СКАЗАВ ПЕРЕД СМЕРТЮ: «ЗНИЩІТЬ ЦИХ СКОТІВ»

— З якими думками повертався з Києва востаннє?

— Я повертався, здається, 12 березня. І повертався з відчуттям невиконаного обов’язку. В останній день перебування в Києві я ще видаляв уламки гранат у двох пацієнтів. Тоді вже минули три тижні від тих жахливих подій, а ми все ще знаходили уламки. Одразу це не вдавалося зробити, оскільки людей привозили масово та й досвіду військово-польової хірургії майже ні в кого не було. Були випадки, коли подряпину на животі заклеювали пластирем, а згодом виявлялося, що в потерпілого проникне поранення в живіт, підшлункову залозу…потім його чекала екстрена операція в лікарні Києва, а далі тривала реабілітація за кордоном та вдома. На щастя, все обійшлося. 19-го лютого в нашому медпункті «Чебуреки» на Майдані не було жодної смерті, майже всіх можна було врятувати. Але 20-го… четверо загинули лише на моїх руках, це і 17 річний Назар Войтович (наймолодший Герой), і один із найстарших героїв Небесної сотні... Одного вдалося врятувати, всіх інших доправляли вже мертвими...

— Чимало історій ширилося про те, що поранених оперують у підпільних умовах, на квартирах, бояться доправляти до лікарень…

— Так, ми віддавали волонтерам на квартири людей, які не потребували стаціонарного лікування. Після того, як згорів Будинок профспілок, ми «захопили» кафе-чебуречну, що неподалік «Макдональдса» на Майдані. Власники нас підтримували, годували весь цей час, казали, що можемо залишатися там, скільки потрібно. Коли вже стало безпечно лягати у стаціонар, пацієнти все одно приходили до нас. Я приїхав додому з трьома київськими тортами, які були подаровані пацієнтами. Але найбільший подарунок — листівка від майданівців, які вижили. Подарували їх у період, коли щодня на Майдані проходили похорони героїв. Коли читав — було дуже важко стримувати сльози.

Власне, я в такому напруженні жив, що мене тримали лише пацієнти. В іншому разі можна було з’їхати з глузду. В голові постійно були думки про тих поранених, які загинули… Ці четверо, які були живі й гинули в тебе під руками протягом п’яти-десяти хвилин. А за півтори години того чорного четверга вже десяток трупів… Це такі, що їх привозили і вже лише констатували смерть...

Один із тих, що помирав, сказав мені перед смертю: «Знищіть цих скотів». Це був чоловік 50 років, згодом я побачив його в переліку Героїв Небесної сотні.

— Якими були умови, де лікарі працювали, проживали, чим ви харчувалися?

— У грудні з другом ми приїхали до Жовтневого палацу. Спали на бетонній підлозі у спальних мішках, які привезли з собою. Було дуже холодно, тому спали по дві години, потім виходили на Майдан погрітися. Кожну годину тривала молитва, яка чергувалася з Гімном України. Підтримували й пісні Руслани. Все це дуже об’єднувало. Потім друзі привезли мені каремат і спати стало вже тепліше. Спочатку я був там як революціонер, а не лікар, тому що не було потреби надавати меддопомогу. А вже після першого штурму Майдану з’явилася потреба в лікарях — я зголосився. Спочатку був направлений у лютеранську церкву — медпункт неподалік адміністрації президента, потім у Жовтневому палаці. Працював сімейним лікарем: тоді було більше застудних захворювань. Потім познайомився з багатьма людьми, які постійно пропонували місця для ночівлі. Тож вибір, де заночувати, був завжди.

— Чому тебе навчив Майдан у першу чергу?

— Немає більшої любові за ту, як покладеш життя своє за друзів чи ближніх своїх (а ближнім є народ України). Ми єдиний народ! Українці, росіяни, татари, угорці, румуни, грузини були пліч-о-пліч на Майдані — нас ніщо не розділяло! Тому ми переможемо, бо на нашому боці правда, воля, дух, сила і любов.

НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО ВІЙСЬКОВО-ПОЛЬОВУ ХІРУРГІЮ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАСТОСУВАТИ НА ПРАКТИЦІ

— Чи вистачало медичного досвіду?

— Коли працював як сімейний лікар, було важко. Це було у грудні. Я не дуже люблю займатися консервативною терапією, відверто кажучи. З дитинства мріяв про медицину невідкладних станів. Але я був би радий, якби там мені не довелося до неї вдаватися.

— Що відчував, коли довелося вперше оперувати на Майдані?

— Я просто робив свою роботу. Було відчуття болю всередині, бо довелося ампутувати частину кисті. Я знав, що мушу зробити це негайно, тут і тепер. Це воєнний стан і до медичного закладу хворого не довезуть у нормальному стані. По-друге, тоді медзаклади дуже контролювалися владою.

— Чи навчають в університеті медицині воєнного стану?

— Я закінчував медичний факультет 2011 року: ми були останнім випуском офіцерів медичної служби. Я лейтенант медичної служби. Військово-польову хірургію вивчали один семестр. Я ніколи не думав, що мені доведеться застосувати ці знання на практиці. Один із важливих законів військово-польової хірургії — медичне сортування. За ним є три групи хворих: хворі, яким ти не надаєш допомогу, бо вони вкрай важкі; хворі, яким ти не надаєш допомогу, бо вони відносно легкі; хворі, яким ти змушений надавати допомогу, бо вони середньої тяжкості — їх ще можна врятувати. Боляче робити таке сортування, бо бачиш, що людина ще жива, але в неї, наприклад, вогнепальне поранення в голову, несумісне з життям, і ти змушений відкласти її в бік смертників… Це страшне. Ти навіть не маєш змоги спробувати щось зробити, бо змушений надавати допомогу іншим. Один із таких тяжких хворих вижив. Це 21-річний хлопець, у якого ампутована нижня кінцівка.

— Після того, що довелося побачити, враховуючи досвід навчання в університеті, яким є твій погляд на сучасну систему медичної освіти?

— Все залежить від студента. Якщо студент хоче мати знання — він їх здобуде. Викладачі бувають різні, але більшість із них дають змогу практично навчитися, власне, як і мені колись — у хірургічному відділенні, бо практикувався тут з 4-го курсу. Тому я вважаю, що хто хоче — той візьме теоретичні знання з вишу й закріпить на практиці.

— Чи можна було передбачити події, які відбудуться, перебуваючи безпосередньо на Майдані, або тоді про таке не думалося?

— Не можна було передбачити. Навіть коли Росія ввела у Крим війська, не вірилося у продовження цього. Наприкінці лютого в мене брав інтерв’ю журналіст «Нью-Йорк Таймс» і я казав йому, що все буде нормально: Росія забере війська, коли в нас буде нова влада. Тоді я дуже оптимістично дивився в майбутнє.

— А сьогодні який погляд на події на Сході? Знаю, що маєш бажання йти в армію.

— Я вже був мобілізований, але мене не відпустив університет і мою мобілізацію відтермінували. З університету подали заявку про те, що я потребую захисту магістерської роботи, складання випускних іспитів: тоді буду ліцензованим хірургом. Для військкомату я підходив і без цього. Вже 26 травня мав бути призваний як військовий лікар. Сьогодні вже все захищено і складено: я готовий як офіцер медичної служби виконувати присягу, дану народу України.

ТИМ, ХТО ПІДТРИМУЄ ПУТІНА, МОЖНА ТІЛЬКИ ПОСПІВЧУВАТИ

— Ворогів доводилося рятувати?

— Була одна історія ще у грудні. За медичною допомогою звернувся «тітушко», що шифрувався під наших. Прийшов до мене як до лікаря, навіть не підозрюючи, що я впізнав у ньому крадія свого телефону. Вкрав ще раніше, а тепер прийшов по допомогу лікаря. Я промовчав (був у медичній масці) і надав йому допомогу.

— Що відчуваєш, коли бачиш східняків, які підтримують дії окупанта Путіна?

— Співчуття. Вони — обдурений народ. Частково дозволили себе обдурити, частково народилися обдуреними. Багато з них такими і помруть. Наша мета — допомогти їм побачити, де правда і де брехня. Я за сумісництвом працюю адміністратором готелю, власники якого безкоштовно поселяють там біженців із Криму та Донбасу. Спілкуюся багато з ними. Це люди, які мали свою громадянську позицію і через неї змушені були виїхати.

— Чи доцільний сьогодні Майдан?

— Ні. Вважаю, що Майдан збереться за 5 хвилин у разі необхідності. Я знаю цих людей, розумію їхні хвилювання. Сьогодні голосом сотника Парасюка говорить народ, а голосом народу говорить Бог. Майдан недоцільний на даний момент, бо там уже мало людей із того Майдану, який був, а більшість патріотів Майдану зараз на фронті Донбасу захищають цілісність батьківщини чи розбудовують нову Україну на місцях.

— На Закарпатті як тебе сприймають друзі, колеги, хворі після повернення з Києва?

— Багато хто вже з пацієнтів навіть знає мою історію, медсестри іноді розповідають також.

Досі згадую собі страшний збіг, який стався нещодавно. 19 червня я захистив диплом магістра хірургії — цього ж дня вбили першого закарпатця. Було гидко і боляче від однієї думки, що я тут, а міг уже допомагати їм там.

— Але якщо будеш мобілізований, то не буде кому виконувати твою роботу в лікарні, а тут теж ідеться про людські життя. Не відчуваєш такого вибору?

— Коли я був на Майдані, вибір був таким же. Потрібно бути там, де гостріше. Тут є лікарі, допомога надається, а там не всі готові до такого. Я розумію, що на Сході сьогодні набагато страшніше. Я спеціалізуюся на невідкладній хірургії, маю певний досвід також із Майдану, тому вважаю, що потрібен і там. Якби мені сказали завтра вирушати — в мене всі речі зібрані.

— Яким має бути справжній лікар?

— «Allis inserviendo ipse consumer», тобто «Світячи іншим, згоряєш сам». Свічка — символ медицини з часів Гіппократа. Лікар має бути таким. Від самого початку роботи на медичній ниві й до смерті він має залишатися лікарем.


НА ФОТО:
З цими друзями Олександр провів три місяці на Майдані. Справа — анестезіолог Володимир Марцінів, а зліва — волонтер Ігор Сабадош, обоє із Закарпаття.

Наталія Каралкіна, фото Роберта Паппа, Медіа-центр УжНУ