«Карпатська Україна» та «Закарпатська Україна»: дві сторони однієї монети чи дві фальшиві монети

Дмитро Поп, історик 23.11.2013 10:34 СОЦІО

Коли бачимо такі назви, як Карпатська Україна чи Закарпатська Україна, то людина починає замислюватися, що це за «географічні новини». Історія не дала їм жодного шансу проявити себе, тому не мають вони ні географічної основи, ні тим паче історичної. Їх, бідненьких, породили дві таємні служби — одну гітлерівська, а іншу — сталінська. Але ж таки співали актори Карпатської України «Гітлер вуйко», а про Сталіна і казати нічого, бо всі тодішні діячі лише йому й дякували та прославляли його, називаючи «другим соколом».


Давайте повернімося до коротенької історії «Карпато-Закарпатських» Україн, але вже без казок, легенд та міфів, оперуючи лише перевіреними історичними фактами.   Все почалося з 1920 року, коли Подкарпатська Русь згідно з Сен-Жерменським мирним договором увійшла до складу новоствореної слов’янської держави Чехословаччини.

Чехословацький уряд зосередив свої зусилля на вирішенні гострих соціальних та економічних проблем Подкарпатської Русі — проведенні аграрної реформи, створенні модерної системи охорони здоров’я, розвитку системи освіти, інфраструктури. В той же час у етнополітичній сфері Подкарпатської Русі чехословацьке керівництво проявило повну безпомічність. Воно не розуміло самобутності русинів, вважало їх частиною то російської, то української нації. В рамках «Русской вспомогательной акции» (1921—1936) (допомога емігрантам із колишньої Російської імперії) Прага відряджала на Подкарпатську Русь як учителів та адміністраторів російських і українських емігрантів. Ті у свою чергу розгорнули в краї гостру націоналістичну агітацію, російську та українську, намагаючись перетягти на свій бік русинську молодь. Цим самим емігранти внесли в середовище незрілого в політичному відношенні русинського суспільства глибокий розкол, розчленувавши його на русофільський, українофільський та русинофільський напрямки. Прага спохватилася лише в середині 30-х років, виявивши таємне, антидержавне співробітництво української еміграції з нацистськими секретними службами Німеччини.  

29 вересня 1938 р. у Мюнхені розпочалася конференція представників європейських великих держав: нацистської Німеччини (А. Гітлер), Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє) та фашистської Італії (Б. Муссоліні), з переговорів стосовно німецьких територіальних вимог. Після півночі 30 вересня присутні підписали договір, згідно з яким Чехословаччина повинна була віддати Німеччині прикордонну територію, де більшу частину населення складали німці. 30 вересня президент ЧСР Е. Бенеш та чеський уряд диктату Мюнхенської конференції підкорилися. Ця подія означала кінець першої Чехословацької Республіки. Політична криза 1938 р., Мюнхен і його наслідки перервали багатообіцяючий розвиток Подкарпатської Русі в демократичній системі першої Чехословацької Республіки. Послаблена мюнхенською капітуляцією празька влада вже не могла протистояти тиску словацьких та подкарпаторусинських автономістів.

6 жовтня 1938 р. словаки проголосили свою автономію та утворили автономний уряд; 11 жовтня 1938 р. була визнана автономія Подкарпатської Русі у складі Чехословаччини та призначений уряд автономії на чолі з представником русинської більшості Андрієм Бровді.

Відразу після Мюнхенської конференції нацистське керівництво Німеччини розгорнуло важливу операцію дезінформації, розігравши «українську карту», демонстрацію нібито східного напрямку подальшої експансії Німеччини. Метою операції було відволікти увагу урядових кіл Великобританії та Франції, налякати польську владу та вивести з рівноваги радянського диктатора Сталіна. «Українська карта» розігрувалася нацистами при допомозі емігрантських організацій українських націоналістів, головним чином через найбільш авторитетну в середовищі української еміграції нелегальну терористичну «Організацію українських націоналістів» (ОУН) та її легальне політичне представництво «Українське Національне об’єднання» (УНО). В жовтні 1938 р. у Берліні було засновано «Українське представництво в німецькому рейху», офіційною функцією якого був «захист» інтересів українців. 23—25 жовтня 1938 р. у Відні відбулася нарада представників німецької розвідки (абверу) з керівником ОУН Андрієм Мельником, його заступником генералом Курмановичем та представником подкарпатських українських націоналістів Іваном Рогачем. Як інформував Президію Центральної Української Народної ради в Хусті в кінці 1938 р. д-р Бандусяк, «…на днях Рогач проголосив, що він лише тому є при панові Прем’єр-міністрові (Волошину — Авт.), бо це йому наказала «Організація українських націоналістів» — отже, загранична партія».

Саме у зв’язку з розгортанням нацистами операції з дезінформації потенційних противників — як західних, так і Сталіна, автономна провінція Подкарпатська Русь («Карпатська Україна»)   опинилася, на нещастя для русинів, в епіцентрі цієї операції. Зовнішньополітичне відомство нацистської партії під керівництвом Е. Розенберга розробило план перетворення «Карпатської України» в центр українського націоналістичного руху та розгортання німецької експансії на Схід. Саме від німців прозвучала ідея «українського П’ємонту в Карпатах», приєднання до нього «незалежної Західної України» (Галичини) як основи майбутньої «Великої України». Мабуть, це було зроблено для того, щоб хоч на словах догодити мрійникам із Галичини і дати зрозуміти своєму союзникові Будапешту, що повернення Подкарпатської Русі Угорщині наразі є небажаним. Саме з цієї причини перший автономний уряд Подкарпатської Русі, прем’єр якого А. Бровді навіть не приховував своїх симпатій до Будапешта, вже через два тижні його існування Прага з подачі   Берліна замінила на   проукраїнський уряд монсеньйора А. Волошина.

З чого почав свою діяльність уряд Волошина, осівши в маленькому провінційному містечку Хусті? Уряд, який не мав повноважень перейменовувати край, назвав його «Карпатська Україна». Незважаючи на те, що нова назва краю не була затверджена чехословацькими Народними зборами, які 22 листопада 1938 р. розглядали та затвердили реорганізацію республіки, уряд Волошина явочним порядком затвердив цю антиісторичну, штучну назву. Через кілька днів розпорядженням уряду А. Волошина державною мовою в краї було виголошено українську, прапором провінції — український національний прапор.

9 листопада 1938 р. у Хусті відбулися організаційні збори парамілітарної «Організації народної оборони «Карпатська Січ». Своїм взірцем командування «Карпатської Січі» оголосило символи майже ідентичні нацистським. Як інструктори в середині листопада в Хусті з’явилися чотири нацистські офіцери. Формально в командуванні «Січі» були і місцеві українські діячі, але фактично нею керував т. зв. «генеральний штаб» із числа галицьких українців, відомих діячів військового крила ОУН: Михайло Колодзинський («Гузар»), Роман Шухевич («Щука»), Зенон Коссак («Тарнавський»), Осип Карачевський («Свобода»), Юрій Лопатинський («Калина»), Євген Врецьона («Волянський»). Це були професійні бойовики, учасники терористичних актів у Галичині та Польщі, в тому числі й у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Перацького (1934). Через ОУН вони контактували з німецькою розвідкою (абвером), підготовку проходили в таборах хорватських фашистів-усташів у Італії.

Ряди «Січі» заповнювали в основному біженці з Галичини, які відгукнулися на заклики ОУН. Яке це було «військо», розповідає живий учасник тих подій, свідомий український націоналіст Володимир Бірчак, який пише: «Самі ж січовики, що в останній хвилинці збіглися, була збиранина, що збіглася на поклик мобілізації. Були тут діти, що ще не мали ніколи кріса (гвинтівки — Авт.) в руках, були тут і старі вояки, що не могли дістати кріса, бо його вже не було… Передо мною стояв український старшина. Штани долі перев’язані шнурком, на голові капелюх. Та на ньому німецький шолом. На плечі кріс… А набоїв немає…»

Хто міг повірити, що таке «військо» може «вборонити» Карпатську Україну, від якої вже 15 березня 1939 р. Берлін відмовився, оскільки на той час роль опудала ця «держава» вже відіграла. Не вірили в це навіть її «генерали». Інакше як пояснити той факт, що після засідання Сойму, яке відбулося в Хусті 15 березня аж надто поспішно, непідготовлено, ці «генерали» в ніч на 17 березня, коли на місто наступали угорські війська, спішно покинули Хуст і втекли через Румунію в Прагу до своїх покровителів німців, залишивши «боронити» Карпатську Україну обманутих школярів, які всі й загинули на толоці біля Рокосова. Зараз цю толоку спритні ділки від науки, які на темі т. зв. Карпатської України встигли при Ющенкові захистити докторські дисертації, чомусь називають Красне Поле, не розуміючи, що старослов’янське слово «красне» означає «гарне». Схаменіться, лизоблюди, ця толока полита кров’ю невинно вбитих русинських дітей, яка ж вона «красна»? Може, президент «одноденної держави», монсеньйор Волошин, який на пам’ятнику в Ужгороді благословить невідомо кого та ще й лівою рукою, в той час, коли священики благословляють правицею, саме за ці жахи отримав через десятиліття   звання Героя України, не будучи громадянином України, як цього вимагає Конституція?

Ось як відгукнувся про «Карпатську Україну» свідок тих подій, англійський журналіст Майкл Вінч, який писав: «Те, що тут (у Хусті — Авт.) робилося, нам часто нагадувало комічну оперу, ба навіть гротескний театр».

Однак на цьому «державні» абсурди в русинському краї не скінчилися. Не встигли русини пережити одну «свою» «державу» з українською назвою, як згодом, у 1944 р., на їхній території прийшлі окупанти, «йдучи назустріч всенародному волевиявленню», утворюють нову «державу», назвавши її вже «Закарпатська Україна». Небувалий у історії факт: держава-переможниця (СРСР) після закінчення війни відбирає від свого союзника (ЧСР) частину території, а саме Подкарпатську Русь! Бо впевненість у скорій перемозі над Німеччиною збільшувала і апетит радянського керівництва. Кремлю вже здавалося мало встановити політичний вплив у Центральній Європі, тепер більшовицькі вожді вже вважали не лише можливою, але і необхідною присутність Радянського Союзу в регіоні й територіально. Ідеальною для створення такого плацдарму в Центральній Європі була територія Подкарпатської Русі.

Для здійснення анексії Подкарпатської Русі Москва застосувала досвід, апробований у Прибалтиці в 1940 р. — «народні демонстрації», «мітинги» з резолюціями-проханнями до Москви про «добровільне приєднання», «конференції», «з’їзди народних представників». На Подкарпатську Русь були направлені подкарпатські комуністи, які пройшли підготовку в Москві і які співробітничали з НКВС. Ціла «команда» партійних діячів та агентів НКВС прибула з Києва. Всі вони розгорнули «рух за возз’єднання Закарпатської України з радянською Україною». Вже саме поняття «возз’єднання» було штучним, оскільки Подкарпатська Русь ніколи у своїй тисячолітній історії не була ні в якому об’єднанні ні територіально, ні політично ні з Київською Руссю, ні з Україною, ні з Росією. Тим часом агенти Москви спішно створювали на території східної провінції Чехословаччини   буферну «державу» «Закарпатську Україну». На з’їзді народних комітетів у Мукачеві 26 листопада 1944 р. були створені її інституції, в т. ч. і представницький орган під назвою «Народна рада» на чолі з радянським агентом, місцевим комуністичним лідером, який дезертирував із чехословацького війська, Іваном Туряницею (агент НКВС на прізвисько «Турефф»). Суб’єктивно діячі «Закарпатської України» через свою примітивність щиро вірили у свою самостійну роль та «державність».

Тим часом відбулася ще одна примітна подія, яка зайвий раз вказує на те, що анексія Подкарпатської Русі як плацдарму СРСР «за Карпатами» детально пророблялася в Москві. На початку лютого 1945 р. група радянських військових вигнала з селища та залізничної станції Чоп, які знаходилися на території Словаччини, словацьку адміністрацію, прикордонників та митну службу, оголосивши цей важливий залізничний вузол «приєднаним» до «Закарпатської України», хоча офіційні перемовини з демаркації кордону між Чехословаччиною та СРСР були ще попереду.

29 червня 1945 р. у Москві під диктовку Сталіна був підписаний «Договір та протокол між Чехословацькою Республікою та СРСР стосовно Закарпатської України — Подкарпатської Русі». При цьому Сталін ігнорував створену з його ж ініціативи «державу» «Закарпатську Україну», не запросивши до Москви навіть для формального «сидіння в коридорі» її представників, показавши цим самим її істинну буферність.

Договір був украй несправедливий, оскільки підписали його два правові суб’єкти — Чехословаччина та СРСР — про долю третього — Подкарпатської Русі, представники якої не брали участі в договірному процесі. Рішенням Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. була створена Закарпатська область, яка ввійшла до складу Української РСР. Всім громадянам т. зв. Закарпатської області негайно були оформлені нові метрики та паспорти, де у графі про місце народження було записано «в Україні», а у графі «національність» було записано «українець (-ка)».

Русини, як завжди, абсолютно спокійно реагували на всі дива, що відбувалися в їхньому краї в період 1938—1946 рр. Ті, що піддалися комуністичній агітації й у кінці 1938 на початку 1939 рр. пішли шукати щастя в Радянському Союзі, а опинилися в таборах Гулагу, всіляко намагалися вирватися з того комуністичного «раю». Тож і не дивно, що коли в Бузулуку почав формуватися чехословацький військовий підрозділ, більшість його вояків були русини, звільнені з таборів як чехословацькі громадяни. Як чеські вояки, русини разом із солдатами 1-го Українського фронту форсували Дніпро та звільняли Київ — столицю чужої їм радянської республіки. Саме чехословацький підрозділ першим увійшов у   звільнений Київ. Однак ні чехи, ні русини   з цього приводу не марширують Хрещатиком, як це роблять вояки УПА, які до звільнення Києва і України в цілому не мають жодного відношення. А русини, навпаки, домагалися від радянського командування направити їхній підрозділ і на звільнення свого краю, але в Москві вважали за краще направити їх на Дуклю, щоб у тій бойні, яку кремлівські стратеги там запланували, залишилося якнайменше свідків тих жахів, які русини пережили у сталінському Гулагу. Визнаємо, що «упівці»   також воювали. Однак, як відверто зізнався нам дід Богдан, мешканець містечка Городок, що в Галичині, який з 1943 р. був вояком УПА, а з літа 1944 р. солдатом Червоної Армії, вояки   УПА відчайдушно воювали радше проти всіх, а не за щось. Чи не тому Україна за 22 роки своєї самостійності все ще не   визначила вектор свого розвитку, що її очільники «воюють проти всіх». Дуже б не хотілося, щоб Україну спіткала доля фальшивих «Карпато-Закарпатських» Україн, які навхтема пішли в небуття.

Дмитро Поп, історик

Коментарі :


25.11.2013 09:42 Степан

Нарешті є реальна оцінка
історії краю.
Дякую автору за мужність
висловити справедливу але
не популярну оцінка


Додати коментар

 

 

 

Погода

СОЦІО

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат